ГЛАВНАЯФОТОГАЛЕРЕЯЛИТЕРАТУРНАЯ ЭКСПОЗИЦИЯНОВОСТИВЫСТАВКИ

К ИСТОРИИ УСАДЬБЫ-МУЗЕЯ Афанасия МИРНОГО

  • ЮВІЛЕЇ У ЮВІЛЕЙНОМУ

    Вікторія Пащенко, Ігор Півень

    2010-й був для музею ювілейним. Святкували 70-річчя створення Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного, 25-річчя відкриття літературної експозиції, і, нарешті, будинку Панаса Мирного на Кобищанах – 150 років. У самому кінці колишньої 3-ої Кобищанської, а нині вулиці Панаса Мирного, стоїть дерев’яний будинок. Зведений він 150 років тому, 1860-го. Колись цей будинок був дачею дворянина Віктора Яновича, пізніше в ньому жила дружина статського радника Надія Андрієвська, мешкав тут і студент Іван Дмитренко.
    І невідомо, як би склалася подальша доля цього будинку, якби в березні 1903 року його не придбала родина Рудченків. Цей рік Панас Якович згадував як один із найщасливіших. Садиба зустрічала нових господарів зеленню саду, вабив джерельною водою ставок. Рай влітку та й годі! В одному з листів до Марії Заньковецької Панас Мирний так писав про власну хату: «…що хоч і далеченько від города, зате серед саду зеленого, на підгір’ї пишному примостилася і рада-радісінька прикрити Вас і від спеки сонячної, і від гаму й кіптяги городянської” [5, с. 502].
    Багато радісних і гірких подій пам’ятає цей старий будинок. Від веранди садок поволі спускався до ставу, який оточували великі дуби, ясени та величезні старі верби, навіваючи прохолоду.
    Сини Панаса Мирного охоче проводили час у товаристві місцевих хлопчаків, які жили по сусідству з Панасом Яковичем. Діти письменника брали участь у народних святах: Івана Купайла і місцевого обряду «женити свічку». Під час таких святкувань нерідко цілу ніч по всіх Кобищанах лунали голосні пісні, по садах палали багаття, варили кашу.
    Усіх вабив джерельною водою ставок. Панас Мирний облаштував на березі купальню. По інший бік дубів були поставлені лавки у вигляді підкови. Хоча садиба й була обнесена огорожею, але господарі дозволяли місцевим дітям ходити через хвіртку й купатися в ставку. А згодом навіть був зроблений спеціальний перелаз. Узимку на ставку, на льоду, в ковіньки грали.
    Панас Якович любив природу, умів доглядати й охороняти її. Його садочок і ставочок мали надзвичайно мальовничий вид. Письменник намагався частіше бувати серед народу. Середній син Панаса Мирного Михайло Рудченко згадував, як невдовзі після переїзду на Кобищани батько задумав у садку на окремій ділянці зробити так званий перевал для молодої посадки. Якраз на цю роботу погодився дідок зі Старих Санжар. Копаючи траншеї для перевалу, дідусь якось висловився, вказуючи на тверду цілинну землю, що це не копання, а ціла кресачка. Після такого вдалого виразу усі (батько, мати, діти) почали називати цього діда Кресачкою.
    Цей старий кілька разів приходив весною копати землю під город. Панас Мирний частенько виходив у садок випалити люльку з дідом. Вони про щось розмовляли. Одного разу дід Кресачка вчив Панаса Яковича, як кров замовляти. Письменник із нетерпінням чекав таких зустрічей і нових розповідей. Дідове «замовляння» було до слушного часу покладено у схованку Панаса Мирного для майбутніх образів [10, с. 126].
    Та й самого Михайла батько навчав прислухатися до народної мови, до співу, радив записувати цікаві прислів’я, приказки. Говорив, що цим можна зробити велику користь для вивчення нашого багатого фольклору.
    А актор В.Гайдаров залишив свої спогади про Панаса Мирного і його садок.
    Володимир Георгійович навчався в тій самій гімназії, що й сини письменника. Там утворився маленький гімназичний гурток для більш широкого й глибокого ознайомлення з літературою, який до 1909 – 1910 рр. дуже розрісся. Іноді влаштовувалися загальні збори усього гуртка. 70 – 80 чоловік було важко десь розмістити. І тоді гімназисти облюбували собі великий садок Панаса Мирного. У цей сад доволі легко було потрапити обхідними шляхами з різних кінців міста, що було дуже зручно з точки зору ухилення від невсипущого ока жандармів.
    Під час однієї з бесід із Панасом Мирним В.Гайдаров раптом збагнув, що перед ним сидить не тихий чиновник казенної палати, а людина, яку хвилюють ті ж питання, які починали туртубати й молодь того часу, пошуком правди життя.
    Одного разу Панас Мирний зізнався, погладжуючи свою бороду, що не дуже прагне неприємностей: все ж таки він державний службовець! Письменник порадив подумати, якщо поліцейські чини «накриють» їхні зібрання, про те, яка причина звела всіх їх тут разом, чому у них таке «скупчення». Наприклад, там змагання в «городки» чи що, гра в крокет чи в серсо. «Дівчата серед вас теж будуть? – додав Панас Мирний, -- їм в «городки» грати не личить – ось для цього крокет або серсо» [ 3, с. 65].
    В. Гайдаров був дуже вдячний Панасові Яковичу за його конспіративні поради і вказівки. Їхнє зібрання пройшло досить вдало, ніхто їх не вистежив.
    Згодом Володимир Георгійович став відомим актором театру й кіно, майстром художнього слова. На схилі літ він з теплотою і вдячністю згадував зустрічі з письменником у садку і все життя пам’ятав життєві й літературні поради Панаса Яковича. А наприкінці серпня 1903 року в садибі лунали голоси Олени Пчілки й Михайла Старицького, Василя Стефаника й Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича й Володимира Самійленка, Лесі Українки й Марії Заньковецької. Усі вони приїжджали в Полтаву на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському.
    Минули роки. На фронті загинули два сини письменника, третій працював в іншому місті. У 1920 році помер господар оселі. Олександра Михайлівна, дружина Панаса Мирного, залишилася сама.
    Але не забули цей будиночок полтавці. До редакцій газет надходили листи з питаннями, чи буде відкрито музей, коли ж нарешті відремонтують будинок письменника? Через бюрократичну тяганину справи не рушили з місця. І все ж знайшлися люди, яким удалося пробити чиновничу байдужість.
    1938 року до Полтавського педінституту приїхав працювати Григорій Нудьга. Він виявив бажання зайнятися збором та вивченням матеріалів про Панаса Мирного, адже в Полтаві були будинки, у яких жив класик, була садиба, на якій мешкали його родичі. Але з чого почати?
    Г.Нудьга довідався про двох приятелів Мирного – П.О.Репетіна й А.І.Коломенського. Молодий викладач відвідав колишнього співробітника Полтавської казенної палати Петра Олексійовича, у якого була велика бібліотека і навіть твори Панаса Мирного з дарчим написом. До Панаса Яковича він ставився з великою любов’ю, дуже хотів, щоб про цього письменника більше писали.
    Були ще живі знайомі й колеги П.Рудченка, у них Г.Нудьга купив кілька книжок і рукописів. По Полтаві пішла чутка, що збирають матеріали про їхнього земляка, і люди самі стали приходити до викладача літератури, щоб розповісти про письменника, його оточення.
    Григорій Нудьга вирішив сам піти на Кобищани. До родини П.Рудченка спочатку пішов П.Репетін, щоб довідатися, чи всі здорові та чи можна до них завітати найближчої неділі.
    І ось вони в лютому 1939 року вирушили до хати Панаса Мирного. Садиба була на схилі, навколо стояли оголені старі яблуні, що підступали аж до невеличкого одноповерхового будинку. «Більшість отих дерев посаджено ще за Мирного», -- пояснив Репетін» [7]. Огорожі кругом садиби не було, але в окремих місцях стояли похилені стовпці, свідки того, що обійстя колись мало свої межі. Садиба явно була занедбана, потребувала коштів, матеріалу й робочих рук і чиїхось постійних уважних турбот.
    У хаті їх зустрів господар – Михайло Панасович, син Панаса Мирного. «Мені найбільше запам’ятався ласкавий, довірливий і вдумливий погляд синіх, аж голубих очей Михайла Панасовича і його усмішка”, -- згадував Г.Нудьга [ 7 ].
    Вийшла до них і дружина П.Рудченка – Олександра Михайлівна. Коли ж дізналася, що вони мають намір клопотати, щоб у їхньому будинку відкрили меморіальний музей Панаса Мирного, зраділа й подарувала старенький альбом із фотографіями.
    Потім домовилися, що Г.Нудьга піде до відповідних установ вести перемови про створення музею, щоб до ювілею письменника (1939 р.) вже були якісь реальні результати. Усім сучасникам Панаса Рудченка було запропоновано написати спогади.
    У Полтавському педінституті організували постійну виставку «Панас Мирний», звільнивши для неї одну з аудиторій.
    Демонструвалося багато книг з особистої бібліотеки Панаса Мирного, фотографій із дарчими написами, з хати письменника було позичено чимало цінних оригінальних експонатів. Першими відвідувачами були студенти, викладачі інституту, учителі, а далі й учні шкіл. Тут виставляли лише незначну частину тієї великої спадщини, що лишилась після смерті видатного письменника, але успіх виставки був несподівано великим.
    У 1939 році минало 90 років від дня народження Панаса Мирного. Постановою Ради НУРСР для відзначення цієї дати була створена спеціальна ювілейна комісія, на чолі якої призначено письменника Івана Ле. У квітні 1939 року члени комісії приїхали до Полтави. Оглянувши будинки, в яких жив у свій час Панас Мирний, вони прийшли до висновку про доцільність створення музею в оселі, де письменник прожив останні 17 років.
    У травні 1939 року Радою Народних Комісарів УРСР було винесено постанову про утворення в Полтаві літературно-меморіального музею Панаса Мирного.
    12 травня 1939 року, не чекаючи офіційного відкриття музею, група студентів та викладачів Полтавського педінституту, колишні співробітники П.Рудченка А.Коломенський та П.Репетін з нагоди 90-річчя від дня народження видатного українського письменника організували літературну екскурсію для огляду будинків у Полтаві, в яких жив і працював Панас Якович. На могилу Панаса Мирного в Зеленому Гаю екскурсанти поклали вінок із живих квітів.
    Нарешті усі пішли до будинку, в якому письменник жив із 1903 року до самої сметрі (1920 р.). Тут син Панаса Мирного і вдова охоче розповіли про життя і творчість Панаса Яковича, а потім сфотографувалися з гостями.
    Юридично ж і фактично музей почав існувати з 1 квітня 1940 року, коли були відпущені кошти на його утримання і на реставрацію будинку. А першим директором призначили середнього сина письменника Михайла Панасовича Рудченка.
    Отже, слід було готувати матеріали до кошторису, плани ремонту будинку. План музейної експозиції доручили скласти Г.Нудьзі.
    Незабаром почалися ремонтні роботи, Михайла Панасовича поглинули господарські клопоти, а Григорій Нудьга продовжував збирати нові матеріали про Мирного для музею. Петро Репетін записував спогади дружини письменника, надрукував розвідки про Панаса Мирного і його однодумців, передав для музею свою бібліотеку.
    І все ж до війни повністю відреставрувати будинок не вдалося. Тяжкі роки окупації перервали творчу роботу наукових працівників. Наприкінці серпня 1941 року музей евакуював до Уфи найбільш цінні експонати, рукописи. Усе інше залишилося в Полтаві і було збережене Олександрою Михайлівною та Михайлом Панасовичем.
    Після звільнення Полтави, не чекаючи повернення експонатів із евакуації, у листопаді 1943 року було відкрито невеличку експозицію. Музей знову приймав відвідувачів.
    Так усе починалося.
    За весь час існування музей широко , на державному рівні, святкував 90-ліття і 100-ліття Панаса Мирного, 125-річчя та 150-річчя від дня народження письменника. Із цими ювілейними датами тісно пов’язані й етапи розвитку, перебудови, розширення музею й поповнення його колекції.
    У 1949 році Україна святкувала 100-літній ювілей Панаса Мирного. До Полтави приїхали відомі письменники, літературознавці, діячі культури: Олександр Корнійчук, Павло Тичина, Любомир Дмитерко, Семен Скляренко, Олесь Гончар, Петро Панч, Іван Ле, Юрій Смолич та інші.
    Майже усі республіканські й обласні газети на своїх сторінках висвітлювали події цих урочистостей. «Літературна газета» писала: «Творчість Панаса Мирного – великий і дорогий скарб українського народу. Ім’я Панаса Мирного укрите навіки немеркнучою славою. У сузір’ї імен письменників минулого воно сяє, як зоря першої величини” [ 1 ].
    22 травня 1949 року у мальовничій садибі будинку-музею відбувся багатолюдний мітинг, присвячений пам’яті письменника, на якому виступив Олесь Гончар.
    В урочистій тиші була прикріплена до будинку мармурова меморіальна дошка, яка засяяла золотими літерами: «В цьому будинку 1903 – 1920 рр. жив видатний письменник, класик української літератури Панас Мирний (П.Я.Рудченко)».
    Потім відбулося урочисте відкриття пам’ятника Панасові Мирному, встановленого на його могилі в Зеленому Гаю. Десятки вінків укривали могилу письменника.
    А увечері в Полтаві у Зеленому театрі міського парку Перемоги відбувся ІІІ пленум правління Спілки радянських письменників України, присвячений 100-річчю з дня народження Панаса Мирного. У своїй промові голова правління Спілки радянських письменників України О.Є.Корнійчук вказував, що «творчість Панаса Мирного по праву займає одне з перших місць серед найвидатніших творів світової культури», а «твори Панаса Мирного – це саме життя» [ 12 ].
    Протягом двох днів -- 21 і 23 травня -- у Полтаві відбувалася виїзна наукова сесія Інституту української літератури імені Т.Г.Шевченка АН УРСР та Полтавського педінституту імені В.Г.Короленка, присвячена творчості Панаса Мирного.
    Підводячи підсумок ювілейних заходів, газета «Зоря Полтавщини» писала: «Хвилюючою і знаменною була ця незабутня зустріч полтавчан з письменниками, які приїхали сюди, щоб вшанувати світлу пам’ять класика української літератури Панаса Мирного” [ 6 ].
    8 січня 1961 року вийшов на пенсію М.Рудченко, який пропрацював на посаді директора понад 20 років. Михайло Панасович безкоштовно передав садибу, значну кількість меблів, фотографій, малюнків, речей особистого користування Панаса Мирного державі. У відкритому листі до редактора газети «Зоря Полтавщини» Михайло Рудченко писав: «…бажаючи зі свого боку допомогти справі поширення експозиції музею Панаса Мирного, прошу Полтавський міськвиконком прийняти від мене належний мені будинок по вулиці Панаса Мирного, № 56 як дар Полтаві від сина Панаса Мирного» [ 2 ].
    Наближалося 125-річчя від дня народження Панаса Мирного. Президія Спілки письменників України створила ювілейну комісію в такому складі: О.Гончар – голова, Ю.Збанацький – заступник голови, Л.Бойко, В.Козаченко, І.Солдатенко, В.Земляк, О.Чуча, М.Пивоваров. Були сплановані святкові заходи.
    1974 року талановитий колектив художників (В.Батурін, А.Щербак, Є.Путря, І.Ковалевський, О.Чвала, В.Цимбаліст) закінчував роботу над створенням нової меморіальної експозиції, що розмістилася в семи кімнатах будинку. Садиба-музей була відновлена повністю, майже такою, якою вона була в останні роки життя Панаса Мирного.
    М.П.Рудченко був частим гостем музею. Він доповнював експозицію новими матеріалами та пропагував літературну спадщину свого батька. Михайло Панасович допомагав створювати тематико-експозиційний план для відтворення будинку. Кожну деталь, кожен куточок музею було з ним звірено й погоджено. Художник Євген Васильович Путря згадував: «Виктор [ Батурін] осаждал Михаила Афанасьевича, выпытывал у него, где что стояло, где что висело, какие были ковры, какие картины на стенах, какие фотографии и чьи, и сколько; где хранилась обувь и какая, какие были цветы в доме, была ли швейная машинка, где находилась вешалка и какая она была; какие были у детей игрушки, как располагались детские кроватки, где делали уроки…» [ 9 ]. «… Все утверждено личными подписями сына Панаса» [ 9 ].
    …Все утверждено личными подписями сына Панаса» [ 9 ].
    8 травня, коли роботи були майже завершені, до музею прийшла делегація: Олесь Гончар, Василь Козаченко і Олександр Чуча. Гончар «слушал очень внимательно и ходил по комнатам, осторожно ступая на простилки и руки держал за спиной. Всматривался в фотографии. Долго стоял в кабинете. После осмотра Гончар обещал сотрудникам помочь в создании литературной экспозиции. У него обширные связи» [9 ].
    Зранку 13 травня полтавці й гості міста зібралися на подвір’ї садиби, щоб покласти вінки й квіти до підніжжя пам'ятника письменникові. Колишній директор музею О.І.Володарець згадувала: «Прийшло на свято багато гостей, письменників, науковців.
    Олесь Терентійович Гончар із хвилюванням переступив поріг хати… першого симфоніста української прози, оглядав музей і садибу, цікавився, коли ж буде літературна частина музею, і, показуючи на свій значок депутата Верховної Ради Союзу, обіцяв свою допомогу. І таки писав тодішньому керівництву, та будівництво навіть такого приміщення затяглося на роки. А поетичну душу Дмитра Васильовича Павличка вразив звук голосного дзвіночка над вхідними дверима. Він ще раз зачинив і відчинив двері, прислухаючись до чарівного дзвону і був радий, що завітав до будинку, де жив Панас Мирний, де бували ті видатні гості, що приїжджали на свято Котляревського у 1903 році…» [ 11 ].
    У приміщенні Полтавського обласного музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя відбувся урочистий ювілейний вечір.
    У своєму виступі Олесь Гончар говорив: «Полтава сьогодні виказує зворушливу любов і шану до великого романіста, повістяра й драматурга. За пам’ять, за любов до рідної культури, за живий нев’янучий цвіт на могилі письменника – за все вам спасибі» [8 ].
    Олесь Терентійович подякував також і бригаді майстрів, які «своїми руками так дбайливо впорядкували садибу письменника, котра відтепер буде гостинно зустрічати шанувальників Панаса Мирного, того, кому сьогодні виповнилось 125» [ 4 ], назвавши письменника «першим симфоністом української художньої прози» [ 4 ].
    У ті роки події чимось нагадували всенародне свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, коли Україна прислала до Полтави своїх кращих представників, нагадували часи, коли українські інтелегенти ділилися своїми планами, допомагали й підтримували один одного. У такі часи й «Панас між нами, як живий», -- вказував спецкор «Літературної України» Микола Луків [ 4 ].
    У 1985-му, 25 років тому, в новому приміщенні створена літературна експозиція. Експонати трьох зал розповідають про життєвий і творчий шлях Панаса Мирного, його взаємини з письменниками та культурними діячами того часу. Четверта зала – виставкова. Щомісяця вернісажі професійних і самодіяльних художників, майстрів народного мистецтва, учнів шкіл естетичного виховання збирають полтавців і гостей нашого міста на садибі Панаса Мирного.
    Того ж року садибу-музей взято під охорону держави як пам’ятку архітектури місцевого значення.
    За 70 років існування Полтавський літературно-меморіальний музей Панаса Мирного став одним із найбагатших літературних музеїв України за кількістю меморіальних речей. Близько тисячі речей, книжок, документів і фотографій розміщено в кімнатах будинку письменника.
    У 90-х роках науковці брали участь у роботі загальносоюзного семінару «Музей і підростаюче покоління» (м. Москва) і вперше в Полтаві започаткував роботу з музейного навчання дітей. Розроблялися програми і сценарії занять для різних вікових груп. Ці заходи швидко набули популярності, охопивши 12 дитячих садків і 22 школи Полтави й Полтавського району.
    Прагнучи відродити українські традиції і звичаї в родині Рудченків, у 1991 році музей Панаса Мирного першим серед закладів культури міста почав святкувати Різдво Христове. Вже стало традицією щороку влаштовувати свято «Даруй літа щасливії цього дому господарю!..» для вихованців дитячого садка «Золота рибка» та дітей, котрі мешкають по вулиці Панаса Мирного.
    Науковці музею першими стали вшановувати пам’ять письменника за християнським звичаєм, замовляючи відправлення панахиди за спокій душі Панаса Мирного у Свято-Успенському соборі.
    До 150-літнього ювілею письменника в 1999 році Полтавською обласною радою була заснована обласна щорічна премія імені Панаса Мирного. І цього ж року колектив музею став першим лауреатом за публікацію наукових видань, створених на основі фондових і архівних документів.
    У 2004 році до 155-річчя від дня народження Панаса Мирного на будинку письменника була встановлена нова меморіальна дошка, виготовлена лауреатом обласної премії імені Панаса Мирного В.В.Голобородовим.
    У листопаді 2005 року науковці музею взяли участь у роботі І Всеукраїнського музейного фестивалю «Музей третього тисячоліття» (м. Дніпропетровськ). Музей єдиний, підпорядкований міському відділу культури, представляв там Полтаву. І виправдав таку високу довіру. На цьому фестивалі фільм «Музей Панаса Мирного» став переможцем у номінації «Експозиційний фільм». Музей було нагороджено дипломом лауреата й дипломом переможця І Всеукраїнського музейного фестивалю.
    Влітку 2007 року науковці взяли участь у підсумковій конференції Загальноукраїнського проекту «Україна туристична» (м. Київ). Того року музей Панаса Мирного перший і єдиний представляв Полтаву в цьому проекті.
    Із 2009 року садиба письменника Панаса Мирного – пам’ятка історії національного значення.
    За сім десятків років музей став відомим далеко за межами України. Люди йдуть сюди, щоб вклонитися пам’яті письменника, відчути подих минулого. Тут усе хвилює уяву, повертає в часи Панаса Мирного, сприяє кращому розумінню життя і творчості класика української літератури.

    ЛІТЕРАТУРА
    1. Великий письменник-демократ// Літературна газета. – 1949. – 12 травня.
    2. Відкритий лист М.П.Рудченка до редактора газети «Зоря Полтавщини»// Зоря Полтавщини. – 1961. – 1 грудня.
    3. Гайдаров В. В театре и в кино. – Л., 1966.
    4. Гончар Олесь. Перший симфоніст української прози // Літературна Україна. – 1974. – 17 травня.
    5. Мирний Панас. Зібрання творів у семи томах. – Т. 7. – К., 1971.
    6. Народ вшановує світлу пам’ять великого письменника// Зоря Полтавщини. – 1949. – 24 травня.
    7. Нудьга Г.А. До історії заснування музею Панаса Мирного у Полтаві. – Львів, 1981. – ПлммПМ. – 225-д.
    8. Пругло Т. Велика шана полум’яному правдолюбцеві // Зоря Полтавщини. – 1974. – 15 травня.
    9. Путря Е.В. Музей Панаса Мирного. /Восстановление мемориальной усадьбы-музея. Дневниковые записи с 19 апреля по 12 мая 1974 г./. – Полтава, 2000. – ПлммПМ. – 219-р.
    10. Рудченко М. Спогади про мого батька (Панаса Мирного) // Радянська література. – 1939. -- № 5. – с. 124 -- 129.
    11. Спогади про музей колишнього директора О.І.Володарець. – Полтава, 1999. – ПлммПМ. – 282-д.
    12. Український народ шанує пам’ять Панаса Мирного. Промова тов. О.Є.Корнійчука// Літературна газета. – 1949. – 26 травня.


  • 36002, г Полтава, ул. Панаса Мирного, 56. тел. (0532) 59-69-08; тел./факс (0532) 59-68-53;
  • e-mail: panas_mirny@ukr.net
  • Музей работает с 9 до 17 часов. Выходной день - пятница


  • Наши друзья :

    Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України