Вулиця Ярошенка (колишня Дорожна) пролягла від вул. Героїв АТО до мікрорайону «Огнівка». Названа у 1962 році на честь Миколи Олександровича Ярошенка (01(13).12.1846 – 25.06(25.07).1898 рр.) - російського живописця, типового представника «ідейного реалізму»; генерал-майора.

Ярошенко Микола Олександрович народився 1(13) грудня 1846 року у Полтаві в сім'ї кадрового офіцера. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Перший кадетський корпус у Петербурзі, потім Павловське і Михайлівське артилерійські училища, Михайлівську артилерійську академію в Петербурзі (1870 р.).

Основи художньої грамоти одержав у Кадетському корпусі, де у 1855 – 57 роках навчався у художника І.К.Зайцева. Одночасно у 1867 — 1874 рр. відвідував вечірні класи Академії мистецтв і рисувальної школи Товариства заохочення художників, а з 1876 року стає членом Товариства художників-передвижників. Неодноразово бував у Полтаві, зокрема, у 1865, 1876 роках.

Після випуску, на протязі 25 років, працював у Петербурзькому Арсеналі (Патронному заводі), просунувшись службовою драбиною до генерал-майора. Закоханий у свою військову професію, Микола Ярошенко все ж знайшов справжнє покликання в мистецтві. У 1875 р. Ярошенко дебютував на 4-й пересувній виставці художників-передвижників, а наступного року був прийнятий в члени Товариства і зразу ж обраний до його правління. З 1887 р. Микола Олександрович стає ідейним керівником Товариства. Сучасники називали його «совістю російських художників».

Микола Ярошенко приніс у мистецтво передвижників особливе коло гостросюжетних образів. Першим, серед вітчизняних живописців, він втілив образ робітника, першим змалював образи студентської молоді. Особливо його приваблювали люди, пов'язані з революційним рухом. Картини М. Ярошенка тенденційні, деякі є насправді мальованою агіткою, але всі вони написані з великим почуттям. Художник створив також ряд портретів сучасних йому діячів культури. Найвідоміші твори: «Кочегар» (1878 р.), «В'язень» (1878 р.), «Студент» (1881 р.), «Курсистка» (1883 р.), «Всюди життя» (1888 р.); портрети П. Стрепетової, Д. Менделєєва, М. Салтикова-Щедріна, Г. Успенського, В. Короленка, О. Плещеева, М. Ге; пейзажі. На українську тематику він створив картини: «Дівчина з рогачем» (1864 р.), «Сліпі каліки під Києвом» (1879 р.), «Жебраки в Києво-Печерській лаврі» (1879—1880 рр.). Наприкінці 1880-х рр. розладнане здоров'я змусило М. Ярошенка перебратися на Кавказ. У 1892 р. він вийшов у відставку, вирішивши присвятити останні роки життя виключно мистецтву. Художник купив невеликий маєток у Кисловодську, де й помер від сухоти на 52 році 25 червня(25 липня) 1898 року. Похований у Кисловодську.

Підтримував дружні стосунки з Г. Г. Мясоєдовим. Наприкінці 1917 року, згідно з заповітом вдови художника Марії Павлівни, була привезена з Петрограда і передана Полтаві мистецька колекція Ярошенка: понад 100 творів малярства і 21 альбом малюнків (збереглися відповідно 58 і 19), а також, чимало творів художників-передвижників. Вони створили основу Полтавської картинної галереї, згодом - Полтавського художнього музею.

У 1987 році на фасаді колишнього будинку Полтавського художнього музею; який було створено на основі мистецької колекції М. О. Ярошенка було відкрито меморіальну дошку на його честь. Дошка була виконана з бронзи (скульптор М. Г. Коган).

У зв'язку з тим, що у міської влади не вистачало коштів на ремонт будику музею(?), музей було тимчасово, а потім назавжди переведено в нову будівлю Полтавської галереї мистецтв. Будівлю колишнього музею віддали у власність приватному банку, власники якого, зробили там ремонт, але на жаль, під час проведення ремонту з фасаду будівлі було знято меморіальну дошку, встановлену на честь М. О. Ярошенка, яка зникла назавжди.

До ХХ століття у цьому районі було передмістя Полтави, яке називалось Новоселівка, а тут проходила дорога на хутор Огнєв. З розширенням кордонів міста пролягала (до 80-х років ХХ ст.) до полів радгоспу ім. Т. Г. Шевченка, тепер на цьому місці знаходиться мікрорайон «Огнівка». Вулиця забудована будинками приватного сектору.

М. Ярошенко. Кавказ. Тібердинське озеро. 1894

М. Ярошенко. Михайло Салтиков-Щедрін. 1886

М. Ярошенко. М.М. Ге.1890

М. Ярошенко. Всюди життя. 1888

Провулок Старицького (колишній Дорожний провулок)— від провулка Колективного (мікрорайон «Огнівка»). Названий у 1962 році на честь Михайла Петровича Старицький (1840—1904 рр.) — українського письменника, театрального і культурно-громадського діяча.

Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня 1840 року у с. Кліщинцях Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Чорнобаївського району Черкаської області) у родині дрібномаєтного поміщика. Рано лишившись сиротою, виховувався в сім'ї Віталія Лисенка разом з його сином Миколою, майбутнім славетним композитором. У 1851-58 роках вчився у Полтавській першій гімназії. У 1858—60 роках — у Харківському, а у 1860 — 66 роках у Київському університетах (перейшовши з фізико-математичного на юридичний факультет).

Перші друковані твори з'явилися у 1865 році у журналі «Нива».

У 1883 році видав альманах «Рада». Створив понад 30 п'єс на запозичені і оригінальні сюжети. Найвідоміші: «Не судилось» (1883 р.), «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), «По модньому» (1887 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.). Одночасно займався літературною діяльністю. Уклав віршовані збірки «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883 рр.), «Поезії» (1908 р.). Вірші «Виклик» («Ніч яка, господи, місячна, зоряна...») та «Туман хвилями лягає», покладені на музику М. Лисенком, стали народними піснями. Зробив близько 200 перекладів і переспівів з широкого кола авторів.

У його перекладі вийшли «Казки Г. Андерсена» (1873 р.), «Байки І. Крилова» (1874 р.), «Пісня про купця Калашникова » М. Лєрмонтова (1875 р.) «Сербські народні думи й пісні» (1876 р.), « Гамлет» У. Шекспіра (1882 р.). Видав збірки власних поезій. Прозовий літературний доробок складають 70 романів, повістей, оповідань. Вершиною творчості стали історичні твори, писані російською мовою для періодичної преси. Практично не маючи інших прибутків, письменник у 1890—1900 рр. жив на гонорар від цих публікацій. Найважливіші з них: трилогія «Богдан Хмельницький» — «Перед бурею» (1894 р.), «Буря (1896 р.), «Біля пристані» (1897 р.); романи «Молодість Мазепи» (1893 р.), «Руїна» (1899 р.), «Червоний диявол» (1896 р.), «Перші коршаки» (1900 р.), «Останні орли» (1901 р.), «Розбійник Кармелюк» (1903 р.).

Написав за сюжетами творів М. В. Гоголя п'єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба». У 90-х рр. опублікував історичні твори «Облога Буші» (1891 р.), «Маруся Богуславка». З 1553 року був антрепренером української театральної трупи, до якої входили І. Карпенко-Карий, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський та ін. Трупа виступала в багатьох містах Полтавщини, зокрема у Полтавському просвітницькому будинку ім. М. В. Гоголя.

Брав участь у роботі Київської громади, був одним із фундаторів Всеросійського театрального товариства, організатором і діяльним членом Київського літературно-артистичного товариства. Став одним із засновників і керівників славетного театру корифеїв. У 1883—1885 рр. очолював власну трупу. Разом із М. Кропивницьким та І. Карпенком-Карим фактично створив новий репертуар українського театру, який зберігає своє значення посьогодні.

Останній раз Старицький був у Полтаві у 1903 році на відкритті пам'ятника І.П. Котляревському.

Виснажений працею, помер на 64-му році життя у 1904 році. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Провулок Позена (колишній 1-й Дорожний провулок) від провулка Колективного (мікрорайон «Огнівка»). Названий у 1962 році на честь Позена Леоніда Володимировича (1849—1921 рр.) українського скульптора, дійсного члена петербурзької Академії Мистецтв (з 1894 року).

Позен Леонід Володимирович народився у 1949 році у селі Оболонь Хорольського повіту Полтавської губернії (тепер Семенівського району Полтавської області), де був маєток його батьків. Закінчив Полтавську першу гімназію та у 1872 році юридичний факультет Петербурзького університету.

Мешкав у Полтаві з 1876 по 1891 рік. Працював товаришем прокурора в Полтавському окружному суді. Потім працював у Петербурзі членом С.Петербурзької судової палати. 3 1912 року - сенатор і таємний радник.

Спеціальної художньої освіти не мав. З 1880 (по деяким даним з 1882) року - експонент, з 1891 року — член Товариства художників-передвижників. Виконав численні скульптурні групи і статуетки на теми з життя та історії українського народу («Кобзар», 1883 р.; «Переселенці», 1884 р.; «Жебрак», 1886 р.; «Запорожець у розвідці», 1887 р.; «Скіф» 1889 р.; «Оранка на Україні», 1897 р. та ін). Створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.), Ф. Г. Стравинського (1897 р.), М. О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.) та ін. Автор пам'ятників Котляревському І. П. і Гоголю М. В. у Полтаві, а також портретів М. Ярошенка, Ю. Волкова. Виконав для Полтавської школи ім. І. П. Котляревського скульптурне погруддя українського письменника. Був у дружніх стосунках з художниками В. О. Волковим, І. К. Зайцевим, Г. Г. Мясоєдовим.

Не маючи спецальної освіти, Л. Позен був вільний від академічних традицій, але разом з тим і зовсім позбавлений чуття монументальності. Славу йому принесли дрібні статуетки й групи з теракоти або воску.

Помер 8 січня 1921 року у Петрограді, похований на Смоленському кладовищі. Твори зберігаються у Полтавському художньому музеї, Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві, Третяковській галереї у Москві, Російському музеї у С.-Петербурзі.

М. Ярошенко. Портрет Л. Позена. 1885 р.

Л. Позен. Лірник

Л. Позен. Бюст М. Ярошенко