"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 25. Литовські князі загортають українські землі.

    От так, як бачили ми, в середині XIV віку, в 1340-роках, до решти ослабла й розпалась Українська держава, й через те землі українські впали в руки литовських князів та королів польського та угорського.

    Саме тоді, як на Україну впала татарщина, зав'язалась власна держава у народу литовського, і меткі войовничі князі литовські стали забирати сусідні з Литвою землі білоруські, а далі й українські. Вони були їм потрібні, щоб скріпити свою силу, збільшити свої засоби, бо землі ці були культурніші, краще упорядковані, краще організовані й загосподаровані, як литовські, бо литовська людність в своїх неприступних лісах дуже відстала в культурі й організації. Коли ж і їй заглянула біда у вічі — від німців, що, осівши на балтійськім побережжі, стали підбивати та руйнувати, палити й нищити їх край, — стали литовські князі шукати засобів у культурніших сусідніх землях слов'янських, входити в спілку з сусідніми князями, а по змозі — й загортали собі їх володіння.

    Це виразно зазначилося вже під час татарської руїни в середині XIII в., за князя литовського Мендовга ж затривожило короля Данила, що сам думав про якнайбільше поширення своєї власті над сусідніми землями. На спілку з польськими князями і німцями Данило задумав зломити Мендовга й почав з ним війну. Мендовг, щоб відвести Данила, відступив його синові деякі з своїх земель в державу; потім Мендовгів син другому Даниловичу передав усе князівство литовське. Та той скоро вмер, а Данилові сини не вміли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали інші литовські князі та знову зачали поширювати свою владу над сусідніми землями.

    У першій четвертині XIV в., коли вимирав Романів рід на Волині, і в Галичині, більше половини білоруських земель стояло вже під владою литовських князів, і вони почали простягати руки також до земель українських. При останніх Даниловичах галицьких або зараз по їх смерті литовські князі захопили землю Берестейсько-дорогичинську (Побужжя). Ще перед тим, мабуть, забрали вони землі прип'ятські, турово-пінські. Про якогось князя литовського оповідається, що він у тих часах захопив великий шмат древлянської землі, тобто київського Полісся. При князі Гедимині в 1320-роках уже й Київ стояв під литовськими впливами, хоч тутешні князі були ніби під зверхністю татарською. Таким чином, вибираючи Любарта Гедиминовича галицьким та волинським князем на місце Юрія-Болеслава, бояри тільки йшли назустріч цьому походові литовських князів на українські землі. І вибір цей найкраще показує, наскільки цей похід був мало противний місцевому громадянству, коли воно само з своєї волі закликало до себе литовських княжат.

    Це пояснюється тим, що литовські княжата, засідаючи по українських та білоруських землях, старались у всім приноровитися до місцевого життя, його порядків і культури. Вони старалися якнайменше вносити змін у місцеві обставини: «ми старини не рушаємо, а новини не уводимо» — було їх правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом —' ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової династії, й по змозі старалися далі продовжувати давніше заведені порядки місцевого життя.

    З другого ж боку громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з пережитими, докучливими княжими відносинами старої династії, навіть у громадах, що свого часу виривалися з-під княжої власті й піддавались під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина, особливо як настали непорядки в татарській Орді — з кінцем XIII віку. Литовське ж князівство було в повній силі; приймаючи литовського князя, люди могли сподіватись, що у князів литовських знайдуть захист і оборону у всяких тяжких обставинах.

    Прикро було тільки князям зрікатись свого панування; але й тут часто укладалось так, що й ці князі зіставались на своїх волостях, тільки мусили признати над собою владу литовського князя, що засідав у столиці їх землі.

    Через те й бачимо, що українські землі одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, переходять під владу литовських князів, і навіть у джерелах наших не завжди про це згадується. Правда, що місцевих літописів з того часу не маємо, а чужі звістки рідко про це залітали, саме тому, що землі прилучалися литовськими князями «без ґвалту і крику».

    Якби не так легко це йшло їм, то й не могли б вони загорнути так багато білоруських та українських земель, то вони могли забирати тільки те, що легко давалося, а вести сильнішу боротьбу за свої нові здобутки було їм не під силу. Князівство литовське, не вважаючи на свої величезні розміри, було дуже слабко організоване, а крім того тяжіла на нім люта боротьба з німецькими лицарями— балтійськими хрестоносцями, що, підбивши й поневоливши собі литовські племена прусів і латишів, хотіли підбивати і дальші литовські племена, та хижо нищили набігами литовські землі. На східній границі мусили, крім того, литовські князі витримувати боротьбу з московськими князями, що хотіли собі загорнути пограничні землі й не дати їх князям литовським. Через те литовські князі не могли уділяти більших сил на підбивання й оборону підбитих земель. Це й показалося, коли за західну Україну довелося їм вести сильну боротьбу з Польщею та Угорщиною.


    Сторінки <<  попередня наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України