"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 37. Часи Сагайдачного.

    Ніколи перед тим козаки не мали такої сили й слави, як за Сагайдачного. Добре зложились для них події, а крім того, багато значив і такий добрий провідник, яким був Сагайдачний. Польський письменник, що близько знав його, описує його так: «Був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був перший, коли приходилося відступати — останній; був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і в усяких розмовах маломовний; супроти козацького своєвільства бував дуже суворий і карав смертю за провини».

    І каже, що скільки він провадив війни з запорозьким військом, на суші й на морі, завжди воєнне щастя служило йому. Правительство польське зайняте було тоді війною в Московщині: в тім часі сталися там великі замішання, і Польща замало не знищила Московської держави, Вела з нею великі війни і в цих війнах були їй потрібні козаки: вони не відмовлялись, ходили в поміч польському війську раз у раз, і за це польське правительство позволяло козакам на Україні робити, що хочуть. Або не так позволяло, як не боронило. Україна київська й задніпрянська була в козацьких руках, були вони тут хазяями, і пани польські, на них оглядаючись, не важились і селян тіснити в сусідстві козаків. Тому й селянство тутешнє було далеко свобідніше та достатніше, ніж на Волині та Галичині, не дуже то позволяло панам над собою коверзувати й на кожний поклик готове було разом з козаками на панів повстати. Але поки Польща давала козакам у всім свободу, до того не приходило.

    Козаки тоді більше ходили на турецькі землі Чорним морем, аж до Константинополя та Синопа (на Малоазійськім побережжі). Ось як про ці походи оповідає їх старий ворог Жолкевський.

    Султан вислав чималий флот свій, галери і чайки, до очаківського порту, щоб погромити козаків, як будуть вертати, повоювавши кілька кримських городів; та вийшло навпаки, бо замість того, що мали турки їх громити, вони самі придибали нічним ділом необачних турків і погромили. Навесні козаки вибралися знову на море, але цим разом не пощастило: розбила їх буря. Але козаки тим не журилися і на літо вибралися вдруге; було їх коло двох тисяч, значить, із сорок чайок. Перепливли Чорне море навпростець під Трапезунт і почали пустошити тутешнє побережжя, засіяне багатими містами й селами, що жили тут безпечно, не знаючи страху, «бо відколи турки посіли Малу Азію, не було тут ніколи тривоги», пише той же Жолкевський. Утікачі-турки були козакам за провідників і вони тут швендяли скрізь. Напали на Синоп, розкішне місце, прозване «містом коханків»; здобули тутешній замок, знищили залогу, спалили великий турецький арсенал, усякі кораблі, галери, галіони. Перше, ніж встигла зібратися на них місцева людність, забрали здобич і пустилися назад.

    На другий рік (1615) козаки вибралися ще більшим походом, на 80 чайках, не більше—не менше як на сам Царгород — «обкурили мушкетним димом мури царгородські», як говорилося. Вийшли на берег між двома портами константинопольськими і спалили їх до решти... Султан, бувши на ловах під містом, сам на власні очі з свого покою бачив дим своєї столиці від того козацького огню. Страшенно розгніваний, наказав, щоб зараз турецькі кораблі прогнали козаків. Але козаки не сполошилися; грабували скільки хотіли, потім забрали здобич і пішли назад. Турецькі кораблі догнали їх аж коло дунайського гирла. Козаки, помітивши їх, кинулися на турецькі галери і погромили турків. Самого адмірала турецького раненого взяли в неволю; дав за себе відкупу ЗО тисяч, але так і вмер у неволі. Інші турецькі кораблі утекли. Козаки забрали кілька галер турецьких, привели їх в Очаків і тут на глум спалили на очах турків очаківських.

    Потім напали на Очаків, зайняли худобу і без перешкод вернулися додому. Коли вони на другий рік вийшли на море, турки по горішній пробі завчасу вже вислали свої кораблі, щоб не пустити їх на море. Кораблі заступили їм дорогу під лиманом Дніпровим, але козаки не злякалися, вийшли назустріч і, вдаривши на турецькі кораблі, побили й погромили їх. Узяли кільканадцять галер турецьких і різних менших ^човнів до сотні. Прогнавши таким чином турків, звернулися на кримське побережжя, поруйнували, пограбували, здобули і спалили Кафу —головний ринок невільників українських. Силу "забрали там невільників з наших сторін і пустили на свободу. В Цар-городі страшенно переполошилися, почувши про цей другий погром турецького флоту; позбирали козаків, які були в неволі турецькій, питалися, яким би способом можна було загородити козакам дорогу, а козаки тим часом на осінь того року (1616) вийшли новим походом на море. Не було їх цим разом більше як 2000, але похід удався їм напрочуд! Вони вибралися знов на малоазійське побережжя, їхали на Самсун, але вітри віднесли їх під Трапезунт. Вийшовши з човнів, пройшли берегом під Трапезунт пішо, здобули місто, пограбували й спалили. Ударила на них ескадра турецька під началом генуезького адмірала Цікалібаші; було там шість великих галер і багато менших кораблів, але козаки погромили їх, здобули три галери й потопили. По цім погромі довідалися, що султан послав кораблі під Очаків, щоб там їх погромити. Тоді козаки пішли на безборонний Константинополь, пограбували і наробили бешкету, скільки хотіли, і так, посміявшись з усіх заходів турецьких, пішли туди, де їх не сподівалися — в Азовське море. Через тутешні ріки пройшли на Дніпро (мабуть, через Молочну, перетягнувши відти човни в Конку) і так вернулися на Запорожжя. Баша турецький, простоявши даремно під Очаковом, щоб бодай чимось показатися, вичекав, аж козаки з Січі розійдуться, і на своїх човнах пройшов Дніпром на* Запорожжя. На коші січовім було всього кілька сот козаків, що зісталися тут зимувати. Побачивши турецьке військо, вони уступилися з Січі, і баша міг помститися принаймні над порожнім гніздом козацьким: взяв кілька малих гарматок, кілька човнів козацьких і повіз то з нарадою великою до Царгороду — дурити султана і весь двір турецький, що ось то він розгромив страшну Січ козацьку!

    Турецький султан дуже гнівався за ці козацькі походи: грозився королеві Польщу зруйнувати, як не зроблять з козаками порядку; насилав татар на Україну Нарешті в 1620 р. вислав своє військо на Польщу. Козаки гнівались тоді на Польщу й не помогли їй. Жолкевський пішов із самим польським військом проти турецького, але турки його погромили, й самого Жолкевського в битві убито. Потім турецьке військо пішло назад, але на другий рік пішов на Польщу сам султан з іще більшим військом. Великий страх напав на поляків, думали, що вже їм кінець прийшов. Просили Сагайдачного, аби доконче їм поміг з козаками. Не одно тоді мусив обіцяти король Жигимонт козацьким послам, — між іншим і те, що новопоставлених у Києві митрополита та владиків не буде чіпати й не боронитиме їм правити православною церквою. Тоді Сагайдачний пішов помагати польському війську.

    Військо польське стояло за Дністром, у теперішній Бессарабії, під Хотином, містом турецьким. Султан прийшов на них з величезним військом, але козаки з поляками не дались йому; особливо козаки при тім просто чудо робили. Сагайдачний сам ходив у розвідку, і був сильно ранений у руку — з тої рани він потім і вмер. Султан побачив, що нічого не втне, помирився з поляками й пішов назад. Всі в Польщі признавали, що тільки завдяки козакам Польща увільнилась від небезпеки, що Сагайдачний спас поляків від останньої біди. Але пройшла біда, і поляки стали забувати свою вдячність до козаків, а нарікати на клопоти, які через козаків мають. Турків вони тепер не боялись, як їх козаки приборкали. Війна московська скінчилась теж.

    Тим часом пани з України скаржились на козаків, що через них не можуть хазяйнувати, бо селяни їх не слухають. Правительство польське почало знову жадати по-давньому, щоб козаків не було більше понад те, що в реєстр вписано, найвище три тисячі, а інші щоб своїм панам були послушні, щоб козаки по панських маєтностях не проживали, турків і татар не зачіпали й таке інше.

    Сагайдачному король показував ласку, посилав йому грошей на лікарів тощо, — але це не потішало старого гетьмана. Смутило його, що плани й надії, котрими він жив, не справдилися. Чуючи близький кінець, він розпорядився своїм маєтком, призначивши частину його на київське братство, а другу — на братство львівське, щоб із доходів тримало «ученого магістра (учителя) в грецькім язику досвідченого», «на науку і освічення діток православних і виховання бакалярів (студентів) учених, на вічні часи». Вмер потім за кілька день, 10 квітня 1622 р., оплаканий гірко всіма, хто дорожив національним українським життям. Братські школярі читали похвальні вірші йому, видані потім осібною книжечкою: прославляли його мужність, любов до свого народу, до його освіти й церкви, та давали в приклад козацтву. Книжечка ця була заразом похвалою війську Запорозькому та заохотою, щоб ішло слідами Сагайдачного та боронило далі народних справ. У тім напрямі впливало й київське духовенство, підтримуючи тісні зносини з козаччиною.


    Сторінки <<  попередня наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України