Наука — це безперервний скептицизм.
М. С. Грушевський

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновладців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належать Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їхніми іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов'язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.

Саме ці великі постаті українського народу били на сполох з приводу майже цілковитої русифікації на Сході, полонізації або онімечення на Заході, особливо в міських та «інтелігентних» прошарках населення. Вийшовши з народних надр, вони кликали інтелектуальні сили нації йти в народ і там шукати джерела наснаги для боротьби за національне відродження, «щоб українство жило власним і повним життєм».

Саме їхній приклад, їхня самопожертва І непримиренна позиція революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому ґрунті великої історичної свідомості виріс геній Михайла Сергійовича Грушевського – невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.

Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в заідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним націоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом першим натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним Із вождів української революції та федералістом), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим ворогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своєї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).

Безцінні наукові праці М. Грушевського було вилучено з усіх бібліотек республіки, а їхні бібліографічні раритети поховано у спецсховищах. Лише в останні роки частина з них побачила світ.

Хто ж він такий — Михайло Сергійович Грушевський? Яким він бачив себе сам, яким маємо сприймати його ми?

Народився Михайло Сергійович Грушевський 17 (29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі (тепер Хелм на території Польщі), де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій «Автобіографії» славетний історик згодом відзначав, що його родина з XIII ст. «загніздилася» в Чигиринському повіті —в самому серці України. Багато з його пращурів Грушів (згодом Грушевських) були церковними службовцями, допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.

Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833—1901), здобув світську освіту в Києві, викладав славістику. Його підручник церковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним широко користувалися в усій Російській імперії. Мати — Глафіра Опакова— також походила з родини служителів культу. 1869 року трьох-річний Михайло разом з батьками переїздить на Кавказ, у 1880— 1886 рр. навчається у Тифліській гімназії.

У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько — шкільний інспектор. Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував для нього «Киевскую старину», де друкувалося чимало полемічних статей про походження Русі, історію України, козаччину. Мабуть, під впливом цих перших історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскоріше повернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своє майбутнє. У липні 1886 р. він звертається з листом до ректора Університету Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.

Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку автор одержав золоту медаль.

По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменше освічених».

Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож, саме Галичина стає центром тяжіння усіх національно-свідомих сил. Там створюються вогнища відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили української інтелігенції.

1894 року Михайло Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічні зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений у великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію.

Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для Грушевського школою змужніння. І як талановитого викладача історії України та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу. Тут же виявляються неабиякі його здібності, як громадського діяча. Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в Науковому товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує Михайла Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариство і спільно з великим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щоб українські дослідження набрали міжнародного розголосу.

Мабуть, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів «Записок Наукового товариства імені Шевченка», якби він не згуртував навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культурі кінця XIX—початку XX століть. І серед них найпершим треба назвати самобутнього історика, академіка АН України І. Крип'якевича.

Діяльність могутнього тандема Івана Франка та Михайла Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постійними авторами яких стають Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська... 1898 року нарешті з'являється перший том фундаментальної «Історії України-Руси», невдовзі виходить друком том другий, 1900 року — третій...

Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на Слобідській, ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишалися досягнення української історичної науки й для Європи. Великим кроком на шляху подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа, де він прочитав курс лекцій в історії України в російській вільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпциг, Берлін, де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків.

Революція 1905 року і певна відлига в національній політиці, що наступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до повернення в Київ, де минули його студентські та ад'юнктські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Але й після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом. Його дім по вулиці Пашківській швидко перетворився на своєрідний науково-бібліотечний музейний центр, двері якого завжди були гостинно відкриті для патріотів української історичної науки та культури. Продовжуючи працювати над головною капітальною працею свого життя, вчений дуже швидко підготував і видав популярну книгу «Про старі часи на Україні. Для першого початку», а згодом — розраховану на більш підготовленого читача — «Ілюстровану історію України». Цей період був надзвичайно плідним щодо наукової роботи видатного історика. Виходить велика кількість його статей як українською, так і російською мовами. Він обґрунтовує необхідність відкриття українських кафедр, впровадження університетського викладання українською мовою, пише книгу про історію українського козацтва, веде широку лекторську діяльність.

Початок першої світової війни застав родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним — через Відень, де були давні знайомі й друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чийому боці вона воюватиме. Звідти через Румунію, яка приєдналася до Антанти, в 1916 р. повернулися в Київ. Та місцева влада зустріла приїзд історика холодно і з недовірою. На підставі наклепницького звинувачення у «симпатіях до Австрії» його було заарештовано й ув'язнено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві, Петрограді і навіть Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченого з тюрми, але депортують разом із дружиною й донькою Катериною до Симбірська.

Лютнева революція 1917 р. звільнила М. Грушевського з-під нагляду царської охранки. Він негайно повертається на Україну і поринає в політичне життя.

Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснування і до розгону австро-німецькими окупантами, М. Грушевський, за визнанням його сучасників, значно «полівів» у своїх політичних поглядах. Водночас він вважає, що авторитетом ученого і політичного лідера вбереже молоді сили соціалістів-революціонерів від поспішних, необдуманих екстремістських кроків. Така його позиція викликала гостру критику не тільки з боку відверто націоналістичних елементів, але й поступовців, недавніх друзів-лібералів. Поміркованість і популізм М. Грушевського, за визнанням дослідника його біографії Т. Приймака, сприймались політичними опонентами голови Центральної ради як прояви нерішучості, відсутності перспективи в його діях. Але попри всі ці закиди авторитет Грушевського-політика залишався великим. До того ж сам він проводив величезну роз'яснювальну роботу: виступав на мітингах, у пресі, постійно розтлумачуючи питання федералізму, історію відносин між Україною і Росією, право українського народу на державність згідно з Переяславськими угодами.

Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і прихильниками Центральної ради завершилися тим, що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві і проголосили в Харкові утворення УРСР. Тим часом австро-німецьке командування спрямувало свої частини на Київ. 28 квітня 1918 року Центральна рада була розігнана окупаційними військами.

Наступного дня в залі засідань Ради зібралися не заарештовані депутати, похапцем затвердили конституцію, внесли зміни до земельного законодавства і проголосили М. Грушевського Президентом Української Народної Республіки (УНР), якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом німецьких військових частин на Софійській площі було названо гетьманом України Павла Скоропадського, який узяв на себе тимчасово «усю повноту влади».

Увесь період Гетьманщини професор перебував у підпіллі. Ще раз його побачили 22 січня 1919 року на Софійській площі, де урочисто проголосили акт злуки УНР і ЗУНР. Але вже 6 лютого війська Директорії, яка постала замість Гетьманщини, здали Київ Червоній Армії. В останні дні свого перебування на Україні М. Грушевський пробував створити Директорії опозицію, якою мав стати Комітет захисту республіки.

Опинившись перед загрозою арешту, М. Грушевський їде до Станіслава (тепер Івано-Франківськ), а звідти — до Праги. Дізнавшись про договір Петлюри з Пілсудським, виступає з гострим осудом польської інтервенції на Україну, прагне захистити українські інтереси на Паризькій мирній конференції. Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, а також Відень, де бере участь у створенні «Вільного Українського університету». Він одержує пропозиції від Оксфорда і Прінстона, веде переговори зі Львівським університетом, в якому зайняли провідні позиції його польські опоненти. Зрештою, разом з родиною залишається у Бадені під Віднем (в Австрії у цей час при владі перебував уряд соціал-демократів), куди до нього часто навідуються представники інтелектуальної еміграції з обох частин України.

На початку 1921 р. українська делегація на Ризьких переговорах знайшла можливість передати М. Грушевському запрошення повернутися на Україну. Вчений вступає у переговори з головою Раднаркому УРСР X. Раковським. Звістки про НЕП і початок політики українізації вселяють у нього надію, що життя на рідній землі повертає на краще. Та й радянські власті вважали за краще мати М. Грушевського вдома, аніж за кордоном, де навколо нього могла гуртуватися опозиція. Адже настав час Генуезької конференції... Лід невизнання потроху скресав. У грудні 1923 р. видатного українського історика обирають академіком АН УРСР, за ним резервується кафедра української історії, власті запевняють його, що він матиме на Україні всі можливості для продовження фундаментальної наукової роботи. У березні 1924 р. родина Грушевського повертається на Україну. Протягом 20-х років навколо М. Грушевського створюється школа дослідників різних напрямів історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні інституції.

Вчений налагоджує контакти із науковим зарубіжним світом, насамперед у Європі. Колишній голова Центральної ради повністю відходить від політичної діяльності, але постійно перебуває під гласним і таємним наглядом Державного політичного управління (ДПУ). Але попри все, то були плідні для нього роки. Виходять чергові томи його фундаментальних досліджень, з'являються нові покоління істориків. Визнанням світового значення його наукової діяльності стало святкування 60-річчя вченого-енциклопедиста в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на адресу М. Грушевського надійшли поздоровлення з наукових центрів США, Німеччини, Австрії, Чехословаччини, Польщі й інших країн, від різних установ Росії й України, приватних осіб. Не було лише вітання від офіційних властей.

Зрештою, в 1931 р. вчений переїжджає до Москви, де його фактично інтернують, ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але дають можливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений, незважаючи на значну втрату зору, продовжує інтенсивно працювати. Він закінчує X том «Історії України-Руси», який був відредагований і виданий його дочкою Катериною Михайлівною. Підготував М. Грушевський і рукопис XI тому, який зник з Центральної наукової бібліотеки АН УРСР уже в повоєнні роки при загадкових обставинах. У цей же період він закінчує роботу над VII, VIII і частиною IX тому історії української літератури, видає серію трактатів з історії громадської думки XVIII століття на Україні. Але коло смертельної небезпеки, по суті, замикається. Ще під час перебування М. Грушевського на Україні ДПУ інкримінувало йому ідейне керівництво так званим «Українським національним центром» (УНЦ). Певна річ, що навіть найменших доказів існування такої організації не було. Але слідчі ДПУ це не брали до уваги. Вони буквально тероризують ученого безперервними викликами на Луб'янку, влаштовують йому «співбесіду» з катом українського народу Лазарем Кагановичем.

Восени 1934 р. дружина історика Марія Сильвестрівна домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська, щоб трохи підлікувати чоловіка. Під час перебування в санаторії для вчених М. Грушевський раптово помер. Йому минуло 66 років, попереду ще могли бути роки плідної праці.

Науково-педагогічна й публіцистична спадщина М. Грушевського не обмежується його капітальними працями, трактатами, статтями, численними курсами лекцій, які він читав з університетських кафедр. Дбаючи про поширення історичних знань, учений поряд з уже згадуваним вузівським підручником написав ще й дві книжки для школярів. Перша з них — «Про старі часи на Україні. Коротка історія України» — відразу витримала кілька видань і дійшла до нас у вигляді бібліографічного раритету. Друга — «Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх» — побачила світ 1920 року, але значного поширення не набула. Майже весь тираж цього видання був знищений ще за життя автора.

Підростаюче покоління має змогу скористатися багатющою науково-педагогічною спадщиною видатного вченого. Спадщиною, яка допоможе нам будувати суверенну Українську державу.

АНАТОЛІЙ ТРУБАИЧУК, кандидат історичних наук

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України