Замість передмови.

Розповідаючи про відомих полтавців, на цій сторінці я зроблю деяке виключення, і ось чому. Хоча, герой цієї розповіді і не народився на полтавській землі, але 15 років свого життя прожив у Полтаві і іменно тут започаткував новий напрям у педагогіці, розвинувши його спочатку у Полтавському педагогічному інституті, яким керував, а потім поширивши цей напрям по всьому колишньому Радянському Союзу. Під його керівництвом вперше в Україні й у СРСР був створений курс "Педагогічної майстерності", підготовлені відповідні навчальні посібники, які одержали визнання й популярність спочатку в СРСР, потім у Японії, країнах Східної і Центральної Європи. Згодом відповідні курси були прийняті в усіх педагогічних вузах СРСР. Іменно з посади ректора цього інституту його було призначено першим Міністром освіти і науки України. Щоб більш повно розповісти Вам про цього чоловіка я скористався інформацією з Вікіпедії та допомогою мого тепер незамінного помічника у наповненні інформацією сторінок сайту кандидата фізико-математичних наук Владислава Смирнова.

Отже, що ж про цього видатного українського педагога говориться у Вікіпедії:

Зязюн Іван Андрійович (3 березня 1938, с. Пашківка, Ніжинського району, Чернігівської області) — директор Інституту педагогіки і психології професійної освіти Академії педагогічних наук України, академік Академії педагогічних наук України, Заслужений працівник вищої школи УРСР, доктор філософських наук, професор.

Народився 3 березня 1938 року в селі Пашківка, Ніжинського району, Чернігівської області в родині колгоспників. Батьки: батько - Зязюн Андрій Володимирович (1913–1992), мати - Зязюн Варвара Микитівна (1918).
Закінчивши із відзнакою семирічну Пашківську (1952) та середню Галицьку загальноосвітні школи, у 1955 р. розпочав свою трудову діяльність на посаді завідувача сільського клубу.

Доктор філософських наук, професор, дійсний член АПН України.

Плідну працю відзначено урядовими нагородами, почесним званням “Заслужений працівник вищої школи УРСР” (1988), Відзнакою Президента України – Орденом “За заслуги” ІІІ ступеня (1998), ІІ ступеня (2003), І ступеня (2008), орденом "Дружби народів" (1981), медаллю “Антона Макаренка” (1986), орденом “Трудового Червоного Прапора” (1987), медаллю “Ветеран праці” (1987).

Автор понад 350 наукових праць, серед яких підручники, навчальні та навчально-методичні посібники, монографії з проблем педагогічної майстерності, неперервної професійної освіти, етики та естетики, теорії української та зарубіжної культури, зокрема: “Основы педагогического мастерства” (1987, 1989); “Педагогічна майстерність” (1997); “Краса педагогічної дії” (1998); “Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи” (2000); “Педагогіка добра” (2000).

УЧИТЕЛЬ УЧИТЕЛІВ
(академік Іван Андрійович Зязюн)

Директор Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України, академік Національної академії педагогічних наук України, Заслужений працівник вищої школи УРСР, доктор філософських наук, професор, він є автором понад 350 наукових праць, серед яких підручники, навчальні та навчально-методичні посібники, монографії з проблем педагогічної майстерності, неперервної професійної освіти, етики та естетики, теорії української та зарубіжної культури, зокрема: "Основы педагогического майстерства" (1987, 1989); "Педагогічна майстерність" (1997); "Краса педагогічної дії" (1998); "Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи" (2000); "Педагогіка добра: ідеали та реалії" (2000); "Неперервна професійна освіта: філософія, педагогічні парадигми, прогноз" (2003, співавтор); "Філософія педагогічної дії" (2007) та ін. З вересня 1990 р. по грудень 1991 р. Іван Зязюн - Міністр освіти України, перший міністр освіти незалежної української держави.
Але найбільшу славу він здобув, працюючи у 1975-1990 роках ректором Полтавського державного педагогічного інституту імені В.Г. Короленка. Під проводом І.А. Зязюна Полтавський педінститут увійшов тоді до кращих педагогічних вишів СРСР. Вступати до інституту І. Зязюна приїжджали абітурієнти з найвіддаленіших областей величезної країни, навіть з Далекого Сходу. Випускників полтавського педагогічного чекали не тільки у сільських школах області, як того вимагала спрямованість інституту і на чому неодноразово наголошував сам ректор. Їх радо приймали на роботу у Полтавські сільськогосподарський і будівельний інститути, у численні місцеві технікуми, а також й у владні структури - партійні установи, органи державного керування, системи МВС і КДБ. Обійнявши посаду ректора, в основу наукової і практичної діяльності І.А. Зязюн поклав наукове і неупереджене сприйняття педагогічного доробку Антона Макаренка, до речі, колишнього випускника Полтавського учительського інституту. Ґрунтовно дослідивши у своїх попередніх філософських дослідженнях мистецтво театру та акторську техніку, властиву школі К.С. Станіславського, І.А. Зязюн першим побачив її спорідненість із "педагогічною технікою", про яку йдеться у працях А.С. Макаренка. Йому вдалося започаткувати новий напрям у тодішній стагнуючій педагогіці, розвинути його спочатку у своєму інституті, а потім поширити й по всьому СРСР. Під керівництвом ректора І. Зязюна вперше в Україні й у СРСР був створений курс "Педагогічної майстерності", підготовлені відповідні навчальні посібники, які одержали визнання й популярність спочатку в СРСР, потім у Японії, країнах Східної і Центральної Європи і т.д. Згодом відповідні курси були прийняті у всіх 210 педагогічних вузах СРСР, у т.ч. у 30 педагогічних вишах України.
"Я переконаний, що має бути ідея, яка або поєднує, або роз'єднує. Тоді буде прогрес, - висловлює своє кредо академік. - Працюючи в театральному інституті, я звернув увагу на предмет "акторська майстерність". Довго придивлявся, як проходили заняття, як студенти вчилися передавати різні образи, настрої, простіше кажучи, впливати на аудиторію. Макаренко казав, що педагог - це актор. І одного чудового дня я дійшов думки, що потрібно створити нову дисципліну - "педагогічна майстерність". Частина колег мене підтримала, і через півроку ми випустили перші методички, а пізніше книжку. У нашому інституті відкрилися курси для педагогів, де ті вивчали психологію дитини та інші предмети. До нас стали приїжджати колеги з усього Союзу, новація викликала резонанс. Проте Радмін сприйняв її як виклик і спробував заморозити цю ідею. Втім, згодом кафедри педагогічної майстерності були відкриті по всьому Союзу".
Іван Зязюн був у ті часи наймолодшим з ректорів Радянської України. "Це сталося виключно завдяки Федорові Трохимовичу Моргуну, першому секретарю обкому партії в Полтавській області, - згадує Іван Андрійович. - Він закінчив у Дніпропетровську сільгоспінститут, а я після університету був направлений туди на роботу. Коли він у 68-му році був у відрядженні в цих краях, ми й познайомилися. Потім довго не бачилися. І лише через кілька років зустрілися, він сам мене знайшов. Як виявилося, Федір Трохимович пам'ятав усі наші зустрічі, полеміку, суперечки. Тоді він і запропонував мені стати ректором Полтавського інституту. При цьому сказав: "Усі питання щодо вдосконалення підготовки вчителів, ти можеш сміливо відстоювати, хай навіть це суперечитиме встановленим нормам, я тебе завжди захищу". І ви знаєте, він додержав свого слова. Так я набув особливого статусу серед трьохсот українських ректорів, хоч і був наймолодшим із них".
Але незважаючи на підтримку партійного керівника області, деякі викладачі Полтавського педінституту були не готові сприйняти нововведення молодого ректора. До того ж, як і у будь-якій новій справі, траплялися й накладки і, як мовиться, перегини. Не кожному викладачу вдавалося відразу опанувати і донести до студентів сутність запроваджуваної ректором науково-практичної програми "Учитель: школа-педвуз-школа". Іноді за увесь час навчання наслідком вивчення пропонованого курсу педагогічної майстерності було лише поверхове ознайомлення із зовнішньою стороною окремих театральних прийомів і навичок.
"Мене все життя критикують, - говорить І.А. Зязюн. - Адже я за характером такий: коли бачу, як треба зробити, - роблю. Я ніколи не заважаю людям творчим, тим, хто працює, хай навіть у нас різні погляди, підходи та методи. Але, на жаль, дуже часто мені доводилося зіштовхуватися з людьми, які нічого не роблять, натомість уміють критикувати, давати оцінки, причому негативні. І нерідко траплялося полемізувати з людьми, які за статусом були вищі за мене. Я завжди нагадував собі слова Герцена: "Лише рівні сміються між собою". Але це відбувалося вже після суперечок. Отож, критикували мене багато й жорстоко ще зі студентських років. Мене ж тричі через це відраховували з Київського університету. Але так виходило, що завжди знаходилися добрі люди, які мене захищали. В університеті це був декан Порфирій Потапович Кучеренко. "Іване, ти дурень! - казав він мені. - Ну навіщо тобі чіпляти цих професорів, тобі зараз головне отримати диплом, а потім говори, що хочеш". Але критика не припиняється досі, і я вважаю, ніколи не треба боятися за своє майбутнє, якщо захищаєш інтереси людей".

Декому із студентів 1980-х років часи навчання у Полтавському педагогічному запам'яталися, насамперед, вимогами до їхньої зовнішності. "Так, хлопці мали ходити в білих сорочках і краватках, а дівчата обов'язково у спідницях, - підтверджує І. Зязюн. - До речі, наші студенти потім назвали ці краватки "зязюнчики". Як мене тоді критикували, страшно згадати, і "Комсомольська правда", і газета "Сталінське плем'я" та інші. Але ще Макаренко казав, вчитель - це франт. Він має виходити до дітей так, щоб було приємно дивитися, щоб хотілося наслідувати. Без цього не можна достукатися в душу дитині. І я цілком із цим згоден. Але хочу відразу пояснити, що всі такі питання ми вирішували разом зі студентами, я регулярно проводив із ними зустрічі, де ми й обговорювали життя інституту. Водночас я завжди відстоював демократичний підхід до навчання, адже лише так можна прищепити любов до нього, а це запорука того, що дитина поступово прийде до потреби самонавчатися. Потрібно бути щиро зацікавленим у дитині, щоб домогтися успіху".

Він народився на Чернігівщині, у селі Пашківка Ніжинського району, 3 березня 1938 року. Батьки Андрій Володимирович (1913-1992) і мати Варвара Микитівна (1918-2006) були колгоспниками. Змалечку Іван допомагав їм по господарству, опановував премудрощі праці на землі. У 1952 році закінчив Пашківську семирічну школу, а 1955 року - Галицьку (нині Крутівська) середню школу.
Але довелося освоїти і нелегку працю під землею. І. Зязюн згадує: "У 1956 році, коли я закінчив школу, молодь Чернігівщини виїжджала на будівництво комсомольських шахт у Донбас. Я також вирішив поїхати. Але спочатку мене відправили навчатися в гірничопромислове училище. Я завжди був активістом, в училищі це зауважили й на шахту не пустили, а залишили працювати заступником директора з культмасової роботи. Але практику я все ж пройшов. Тепер часто згадую про це, і коли щось не так, я собі кажу: Іване, а як у шахті було? У шахті важче, отож нема чого скаржитися. До речі, там я дізнався про давню шахтарську прикмету. Пам'ятаю, як уперше прийшов на шахту на практику. Стою в групі, чекаю своєї черги, і тут зупиняється електровоз, виходить звідти дівчина і давай мене лаяти аж гай гуде. І так сварила, що жодного разу не повторилася. Я розгубився, не зрозумів, що відбувається, але дівчину запам'ятав. Минула зміна. Знов стою, чекаю на ту дівчину. Дивлюся, йде. Я до неї, і такими самими словами лаю її, без упину. А вона мені: "Ваню, ну що ти, не лай мене, я ж завдання мала, ти вперше в шахту спускався, це щоб живий залишився". Отак я став шахтарем".
Вищу освіту здобув у Київському університеті ім. Т. Шевченка (історико-філософський факультет, філософське відділення, 1959-64). Філософ: кандидатська дисертація "Особливості становлення й розвитку естетичного сприйняття людини" (1968); докторська дисертація "Формування естетичного досвіду людини" (1977).

Отриманий життєвий гарт пізніше дозволив молодому ректорові витримати всі наскоки невігласів з їхньою неосвіченою думкою про те, що підходи А.С. Макаренка, мовляв, придатні винятково для "роботи з малолітніми злочинцями" (хоча загальновідомим є чітке висловлення А.С. Макаренка, що в усій своїй роботі він жодного разу не користувався припущенням, що вихованці його комуни повинні "оброблятися" якось інакше, ніж звичайні діти. "Книжка для батьків" А.С. Макаренка й вся спрямованість його роботи, особливо в останні роки діяльності тільки підтверджують це). Але, як згадує І.А. Зязюн, навіть професор, завідувачка кафедри загальної педагогіки називала А.С. Макаренка не інакше як "тюремним педагогом". Ця точка зору пов'язана з побутовим неосвіченим уявленням про те, що "справжній порядок" можна навести тільки твердими авторитарними способами, характерними для армії, злочинного світу й тюремної системи (саме тому серед подібних "знавців" системи Макаренка існують судження про нього або як про солдафона, або отамана банди малолітніх злочинців, або тюремника). Насправді ж, робота за системою Макаренка вимагає найвищої і справжньої самовіддачі, величезної й притому багаторічної напруги щиросердечних, розумових і фізичних сил педагога. Напруги, до якої, тим більше заради "чужих дітей", пересічні педагоги, у тому числі й професори від педагогіки, були зовсім не готові.

Ректор І.А. Зязюн зробив "візитівкою" свого вишу яскраву художню самодіяльність. За його сприяння й безпосередньої участі отримав популярність у СРСР і далеко за його межами народний хор "Калина", академічна капела й танцювальні колективи. На жаль, і тут, випадково або за лихим наміром, часом не обходилося без перегинів. Деякі недоброзичливці ректора висловлювалися, що абітурієнтові для вступу до інституту досить показати на вступній співбесіді гарний голос, володіння народним музичним інструментом або ж міцні ноги. Але й досі, вже за інших ректорів, художня самодіяльність продовжує розвиватися, а студентів, бажаючих брати у ній участь, тільки більшає.

Від 1992 року Іван Андрійович Зязюн зосереджується на науковій і викладацькій роботі. Після звільнення з посади Міністра освіти України він очолює Лабораторію естетичного виховання Інституту педагогіки Міністерства народної освіти України. У грудні 1993 року отримує призначення бути організатором Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, через рік обирається директором цього інституту, який у березні 2007 року перетворюється на Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України. Педагогіка добра - так можна означити фундаментальний принцип, який вже понад сорок років прищеплює українським педагогам видатний вчений.

Іван Андрійович Зязюн пройшов яскравий шлях в науці і педагогічній освіті: від студента до міністра, від аспіранта до академіка. Йому належать фундаментальні розробки у галузі філософії освіти, професійної педагогіки, естетичного виховання молоді. У 1998 році Американський біографічний інститут назвав І.А. Зязюна "Людиною року", а у 1998-2000 рр. він обіймав посаду президента Міжнародної асоціації макаренкознавців.

Як зазначає авторитетний часопис "Постметодика" (№ 1(78), 2008) у статті з нагоди 70-ліття від дня народження видатного вченого-педагога, "нащадок українських козаків і син чернігівських селян Іван Зязюн як філософ і учень Г. Сковороди знає, що суд історії справедливіший до синів свого народу, ніж хор похвал і галас нерозуміння за життя. Істина рано чи пізно переможе. Йому немає чого скаржитися на долю. Він сам її вибирав і вибудовував у прагненні до кращого життя для людей і випив із неї і мед визнання, і полин несправедливих докорів та наклепів, і вино несвідомої вини. Отак, як ненька Україна одвічно йде по світу з калиною, так і І.А. Зязюн із нею, і навесні, і влітку, і в суворі часи, коли горде дерево випробують люті буревії та морози…".

Використана стаття: Іван Зязюн: "Справжній учитель - це завжди учень". Автор - Вікторія Мірошник, "Дзеркало тижня" №8, 01 Березень 2008.

Владислав Смирнов,
канд. фізико-математичних наук. квітень 2011 р.

Від автора: Щиро дякую автору статті Владиславу Смирнову за допомогу