Василенко Віктор Іванович (31.1/12.02.1839 — 24.03 /6.04.1914) — вчений-народознавець, етнограф, статистик, дослідник народних промислів Полтавщини, дійсний член Полтавського сільськогосподарського товариства й Полтавської вченої архівної комісії.

Василенко Віктор Іванович народився 31 січня (12 лютого) 1839 року у селі Панське Золотоніського повіту Полтавської губернії. Походив із старовинного козацького роду. Рано осиротівши, заробляв канцелярською службою в різних установах. У 1882—1892 роках працював на земській і державній службі у Полтаві. Опублікував 25 книг та більше 100 статей в газетах, журналах і енциклопедіях, включаючи 82-томний словник Ф. Брокгауза та І. Ефрона. Співробітничає в прогресивних періодичних виданнях Києва і Полтави, завжди відстоюючи інтереси селянства і козацтва. В своїх працях глибоко дослідив побут сільського населення Полтавського. Особливе значення має праця «Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии» (1902 р.), де зафіксовані професії минулого з їх стислими означеннями. Брав активну участь в діяльності Полтавського земства, Полтавської вченої архівної комісії, Полтавського сільськогосподарського товариства. Реалізація розробленої вченим програми піднесення народних промислів вивела Полтавське губернське земство в число кращих у Російській імперії. Йому належать численні роботи по вивченню кустарних промислів (особливо ткацтва) Полтавської губернії. Вийшовши у відставку, поселився у селі Біликах. Свою велику колекцію книг передав Полтавській громадській бібліотеці.

Помер і похований 24 березня (6 квітня) 1914 року у с. Білики Кобеляцького повіту Полтавської губернії.

Милорадович Василь Петрович (1/13.01.1846 — 1911), — фольклорист, етнограф, дійсний член Полтавської вченої Архівної комісії.

Милорадович Василь Петрович народився 1 (13) січня 1846 року в селі Токарі Лубенського повіту Полтавської губернії (тепер Лохвицького району Полтавської області). Походив зі старого старшинського та дворянського роду. Дитинство минуло на хуторі Пручаях біля села Сокиринців Прилуцького повіту. Після закінчення в 1869 році юридичний факультету Харківського університету кандидатом права деякий час працював помічником присяжного повіреного у Полтавському окружному суді, а потім 15 років (1875—1890 рр.) був мировим суддею Лубенського повіту. Про доброзичливість і спічутливе ставлення до нелегкої долі сільських трударів свідчить письмова подяка, яку Василеві Петровичу вручили жителі села Лукім’я в час виходу у відставку. Заняття судовими справами допомогло йому глибше вивчити народний побут. З виходом у відставку Милорадович повністю віддався етнографії та фольклористиці. На основі місцевих природних і антропологічних даних дослідник пояснив значну частину мікротопонімії історичної Лубенщини. 1903 року його було обрано почесним членом Полтавської вченої Архівної комісії.

Свою першу етнографічну працю під назвою «Весільні пісні в Лубенському повіті» опублікував за підписом «В. М.» у журналі «Киевская старина» в 1890 році. Повністю вперше підписав своє прізвище в «Полтавских губернских ведомостях» під розвідкою «Різдвяні свята в північній частині Лубенського повіту» (окремо надрукована 1893 року в Полтаві). Вже в цей час професор М. Сумцов відзначив «величезний освітній ценз» В. П. Милорадовича і його «добре особисте знайомство з народом».

Василь Петрович першим на Полтавщині почав записувати робітничий і наймитський фольклор і опублікував чимало його зразків, зібравши їх у книзі «Робітничі пісні Лубенського повіту» (1895). «Робітничими» автор називав «строківські», «табашні» пісні місцевих селян-заробітчан, які посезонно працювали на тютюнових плантаціях. Пісні подано разом з описом побуту робітників. Цікава й інша праця дослідника — «Прощання рекрута і рекрутські пісні в Лубенському повіті» (1897). Тут описано проводи, наведено вислови при прощанні з новобранцем.

Милорадович опублікував більше 20 дослідницьких праць (переважно в журналі «Киевская старина»), серед них: «Снітинська старовина» (1897), «До питання про колонізацію Посулля в XVI і XVII ст. ст.», «Замітки про малоросійську демонологію» (1899), «Народна медицина в Лубенському повіті» (1900), «Лісова Лубенщина» (1900), «Українська відьма» (1901), «Життя-буття лубенського селянина» (1902 — 1904; окремо ця праця вийшла 1904 року, 310 с), «Степова Лубенщина» (1903) та ін. У 1897 році в Харкові вийшла книга Милорадовича «Народні обряди і пісні Лубенського повіту Полтавської губернії, записані в 1888 — 1895 роках».

У 1899 році Російське географічне товариство присудило Милорадовичу срібну медаль за збірку казок Полтавської губернії, які були опубліковані в «Трудах» Полтавської архівної комісії (вип. 8, 9, 11). Крім збирацько-публікаторської діяльності, Василь Петрович займався й теоретичними проблемами, питаннями літературно-фрльклорних взаємин. З цього погляду цікавий його аналіз творів М. В. Гоголя «Зачароване місце» та «Вій». Він не погодився з думкою М. Сумцова, котрий дивився на «Вія» як на переробку «народної казки про смерть відьми». На протязі 1900 - 1909 років, як поет і перекладач, друкує свої твори в журналах і збірниках «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Розвага», «Українська муза».

Останні роки жив у селі Литвяках поблизу Лубен де і похований у 1911 році.

Ляскоронський Василь Григорович (24.12.1859 /05.01.1860 — 01.01.1928) — історик, археолог, нумізмат, член багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових товариств.

Ляськоронський Василь Григорович народився 24 грудня 1859 року (5 січня 1860 р.) у Золотоноші Полтавської губернії (тепер Черкаської області) в сім'ї вчителя. Закінчив Лубенську гімназію. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті університету святого Володимира. У 1899 році отримав ступінь магістра російської історії за дисертацію "Істория Переяславської землі з якнайдавніших часів до половини XIII століття". Являється професором Ніжинського історико-філологічного інституту. Інші його праці: "Гільом Лавасир де-Бойлан і його історико-географічні праці про Південну Росію" (Київ, 1903); "Іноземні карти і атласи XVI - XVII століть, що відносяться до Південної Росії" (видання товариства Нестора Літописця); "Київський Вишгород"" (Спб., 1913); ряд статей по археології і історичній географії південної Росії в "Чтениях общества Нестора летописца", "Киевской Старине", в працях Київського, Єкатеринославського, Чернігівського, Харківського археологічних з'їздів.

Перші кроки в науку зробив у Лубенському археологічному осередку, що склався на базі музею К.М. Скаржинської. З 1903 року працював в університетах Москви і Києва. З 1909 р. проводив археологічні експедиції на Лівобережжі, обстеживши практично всю територію історичної Полтавщини (понад 1000 кв.км наддніпрянських степів). Оглянув, заміряв, накреслив та зазначив на картах і описав 600 могил, 160 майданів, 20 городищ, а також Змієві вали. У 1909—1922 рр. був професором Ніжинського історико-філологічного інституту. В 1922—1924 рр. — професор Київського Археологічного інституту. З 1924 р. — дійсний член і голова Археологічного відділу Всеукраїнського Археологічного комітету. Залишив по собі приблизно 80 наукових праць з археології, історії, історичної географії, картографії.

Помер і похований 1 січня 1928 року у Києві.