"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 15. Київська держава розпадається.

    По Ярославі (він помер р. 1054) теж лишилось багато синів, і він, умираючи, розділив між ними свою державу. Тоді князі, не тільки у нас, а й по інших краях, ще не розуміли, що держава — то не поле, яке батько розділяє між дітей, аби нікого не обділити, що то не власність його, а річ громадська, публічна. Наказував Ярослав синам, аби не заводили такої бучі, як він сам з братами по смерть батька звів: аби держалися купи та слухалися старшого брата замість батька, бо як будуть воюватися, то й себе, й землю свою погублять. Та легко то було старому говорити! Навіть син батька не слухав, і сам Ярослав (батька Володимира не слухав, як той жив: хотів з ним воюватись; де ж, щоб брати брата слухали! До того ж старший Ярославів син, що дістав Київ, був не дуже проворний — проворніший був другий син Святослав, і той вигнав його з Києва.

    Та позбирати всі землі до своїх рук і йому не вдалось, і тим, що пробували по нім зробити, так само не вдалося, або й ще менше. Уже князі, ставши християнами, трохи боялися гріха і не сміли вбивати одні одних, як за давніх часів. Що далі, то більше їх намножалось, а кожний хотів мати якусь часть у своїй «батьківщині», отчині, як вони казали, і для того не цуралися ніяких заходів. Тоді в чорноморських степах були кочові орди, охочі до походів та грабування. Як котрому князеві своїх сил та війська бракувало, то він до орди, кликав її йти на Україну воювати, а та й рада тому: йшла з тим князем воювати, палити, грабувати села й міста його супротивника. Тяжко було з тим раду дати. До того треба сказати, що таки по самих землях люди, особливо .бояри та всякі заможні, не раз хотіли мати свого князя, ніж слухати київського чи його воєводи: звичайно, такий свій князь більше слухав громади і дбав про її ласку, аніж той, київський, або його воєвода. Тому і самі люди часто помагали свому князеві відборонитися від київського.

    Через те все київським князям не вдавалось ніяк зібрати докупи київську державу, і вона що далі, то ділилась на дрібніші та дрібніші часті. Спочатку Україна поділилася на більші землі: київську, волинську, галицьку, чернігівську, переяславську. Потім кожна з цих земель розділилась на дві або три частини: напр., волинська на князівство Володимирське і Луцьке, чернігівська — на Чернігівське й Новгородсіверське. Далі ці часті стали ділитись на ще дрібніші часті. В кожній був свій князь, і кожний хотів загорнути більш землі, воювався з другими князями, палив і нищив його землю, розганяв і забирав у неволю людей, приводив орду до помочі, або й та сама, користаючи з княжих суперечок, набігала, палила і в неволю забирала. Гіркий світ настав людям. Ось як пісня, зложена пізніше (зветься «Слово о полку Ігоревім», — найкраща то пісня, яка нам з тих часів лишилась), описує біду, яка настала за синів та внуків Ярославових: «Тоді засівалась земля та поростала сварками, гинуло життя людей божих, укорочувався вік людський серед княжих суперечок. Тоді рідко де по руській землі гукали орачі, зате часто крякали ворони, ділячи між собою трупи, а галки мовили свою мову, збираючись летіти на поживу».

    Ділячи все дрібніше та дрібніше землі та тратячи свій час і сили у вічних війнах та усобицях (суперечках), князі все більше обтяжали своїх людей податками, а все менше мали сили боронити українські землі від сусідів і від тих орд степових, що гірко давалися взнаки Україні. Давніші ,орди тільки переходили через чорноморські степи в дальші краї і від них не було українцям такої біди. Але вже за Ігоря прийшла в ці степи з Азії, з Туркестану орда печенігів, турецького кореня, дуже хижа й войовнича; вона далі не пішла і стала кочувати в чорноморських степах. Жити разом із тими печенігами було неможливо: вони нападали, забирали худобу й людей у неволю, палили й убивали. Українці стали переселятися з Чорномор'я в дальші краї, тільки подекуди лишалися ще наші люди на Чорномор'ї. Але печеніги стали потім нападати на дальші землі, грабували й палили і знищили всю околицю, ближчу до степу, аж під Київ і Переяслав. Багато воювався з ними Володимир, але тільки за Ярослава підупали вони, так що удалося їх сильно побити, й вони потім забрались з наших країв за Дунай. Одначе на їх місце прийшла друга орда — торки, а потім і третя — половці. Торків було небагато, й вони скоро зникли, але половецька орда була велика, півтораста літ кочувала в наших степах та пустошила українські землі. Як князі наші були в згоді, вони держали половців у страху й не давали їм грабувати наших земель; як же зачиналися між князями війни та сварки, то вони не тільки що не боронили України від половців, а ще й самі приводили їх, як я казав, а половці грабували не тільки ворогів того князя, а не раз і самі його власні землі. Цілі краї, ближчі до степу, не раз зовсім пусткою ставали від тих половецьких грабувань, а люди тікали звідти в дальші, лісові краї, куди половці не заходили.

    Так не було ані спокою, ані порядку. Люди, дуже жалілись на своїх князів, що сваряться та воюють між собою, а не обороняють землі від сусідів, дають полякам або уграм захоплювати українські землі, не боронять їх від половців, не пильнують суду та управи, не вважають, що їх урядники та слуги кривдять людей, а й самі більше пильнують, аби щось взяти, ніж щоб була справедливість. «Не май собі двора коло княжого двора, не держи поля коло княжого поля, бо княжий тивун (урядник), як огонь, приложений трутом, а слуги його, як іскри: від огню устережешся, а від іскор не устережешся, аби вони не попалили одежі». Так пише один чоловік з тих часів, а другий так каже до князів: «Коли тивун засуджує неправедно та .бере гроші (за штраф), а за ті гроші купує собі їжу, пиття, одежу, а вам, князям, на ті гроші купують обіди, бенкети справляють, то це так, як би ви — князі — віддали людей христових на жир злодіям і розбійникам». А от яке оповідання зложено було в тих часах про князів та про їх слуг: один князь на пиру, щоб тивуну докучити, спитав владику: «Де буде тивун на тім світі?» Владика сказав: «Там, де й князь». Князеві немило було таке почути, і він сказав владиці: «Як! Той тивун неправедно судить, хабарі бере, людей обдирає, мучить, все зло робить, а я що?» А владика сказав на те: «Коли князь добрий і справедливий, то він і тивуном або іншим начальником поставляє чоловіка доброго, розумного й совісного, — тоді князь і тивун у раю будуть; коли ж князь не має страху Божого, людей не жаліє, то він і тивуном поставляє чоловіка лихого, аби тільки лупив з людей гроші на князя, а людей не жалував; напустив його як голодного пса на стерво — то такий князь піде до пекла, і тивун з ним до пекла».

    З того видно, як невірно дивились люди на княжу управу, які жалі мали на князів та княжих урядників і слуг. Та жалі жалями, але для того, щоб поправити діло, люди нічого не робили. Складали все на князя, тільки того собі бажали, аби князь був добрий, то все буде добре. Але князь часом траплявся добрий, а частіше — ніякий, або й зовсім лихий. А хоч би й який добрий князь, то він сам один своєю головою не міг у всім зробити доброго ладу: до цього треба було ради й помочі розумніших, кращих людей з громади. Але до того не могли тоді додуматись ані князі, ані громада.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України