"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 17. Упадок Києва і Галицько-Волинська держава.

    Від княжих усобиць, від тих війн, що вони вели, і руїни, що вони чинили, та від тих нападів половецьких Київ і Київщина і все Подніпров'я українське стали сильно упадати за внуків і правнуків Мономахових, у XII віці. Саме та частина України, де витворилася держава, де найбільше розвинулось життя громадське і культурне, освіта, письменство і мистецтво, руйнувалася й пустіла від цих війн і неспокоїв, люди мандрували звідси в затишніші краї на захід, на Волинь і Галичину, на північ, у теперішні землі білоруські й московські. Теребили ліси, розробляли пущі, закладали собі оселі, називаючи часто назвами українських осель і городів. Виростали тут нові волості й князівства, а українські підупадали, і славний Київ хилився все більше.

    Приложили до того своїх рук і суздальські князі — потомки молодшого Моном аховича Юрія, предки пізнішої московської династії. Осівшися на Поволжі, вони умисно старалися ще більше підірвати Київ, щоб його князі не мали значення, а їм щоб бути найпершими князями. Син Юрія Андрій, користаючи з того, що князі на Україні пересварилися, вмішався в їх сварки і в 1169 р. послав умисно своє військо на Київ, щоб його при тій нагоді якомога знищити, і військо це, здобувши Київ, справді немилосердно знищило його: кілька днів грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого: забирали з церков ікони, книги, ризи, дзвони навіть здіймали, везли до себе, в північні краї; людей убивали й забирали в неволю. І потім у Києві Андрій умисно садовив князів незначних, аби його тим понизити. Пізніше, як на Україні трохи було утишилося в (1180-х роках) і головні претенденти на Київ, поділивши між собою Київщину, стали жити в згоді, тоді знов брат Андріїв Всеволод умисно розсварив українських князів, напустив на київського князя його зятя Романа волинського і чернігівських князів і збив таку бучу, що знов Київ пограбовано і знищено немилосердно і коло нього звелася така борня, що справді трудно було всидіти кому-небудь в Київщині.

    Після цього Київ упадає вже зовсім і пізніший татарський погром небагато доправив по тих домашніх погромах. Упадало українське життя на Подніпров'ю:

    Гей застогнав, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми,
    Розлилася туга по Руській землі,—
    Печаль сильна тече через землі Руські —
    А князі самі між собою коромолу ковали,
    А погані з побідою набігали на Руську землю,—

    співає співець «Слова о полку Ігоревім», бачучи той упадок.
    Уже, браття, невесела година повстала,
    Уже пустиня силу покрила!
    Встала обида в силах Дажбожого внука.
    Нема князям на поганих сили:
    Сказав брат братові: це моє і те моє теж,
    І почали князі про мале — «це велике» казати,
    Самі на себе коромолу ковати,
    А погані з усіх сторін з побідою на Руську землю приходжали.
    Ой стогнати Руській землі,
    Спом'янувши першу годину та перших князів.
    Ой старого Володимира
    Не мож було пригвоздити до гір Київських
    А тепер одні стяги стали Рюрикові,
    А другі Давидові...

    Та хоч як суздальські князі підкопували силу і значення київських князів і Києва самого, одначе їх плани сповнилися тільки почасти, бо саме тоді, як завдавали вони останні болючі удари Києву, в українських землях зложилася нова політична сила на заході. Вона хоч не об'єднала цілої України, як Київ, але все-таки бодай для західної України, тоді сильнішої і багатше залюдненої, продовжила самостійне державне життя ще більш як на століття.

    Основою його стала земля галицька, на Підкарпаттю, що вже за часів Мономаха, і потім під час Київських усобиць, зложилася в сильне і багате князівство — найсильніше з усіх українських. Початок тої сили дали йому три брати Ростиславичі, внуки Ярославового сина Володимира, що ходив в останнім поході на греків. Вони зісталися малими сиротами по смерті батька, і старші князі забрали їх батьківщину, але, дорісши літ, вони почали їх доходити і так докучили старшим князям, що ті вернули їм їх батьківщину. По цім засіли вони її міцно і, бувши енергійними, відважними, здатними політиками, вони потрапили оборонити цю українську закраїну від усіх ласих сусідських рук — від поляків і угрів, і від своїх же свояків, волинських та київських князів, що хотіли Галичину прилучити назад до Волині та до Київщини. Внук Ростислава Володимирко, князь проворний і хитрий, ще більше скріпив цю землю, повиганявши братаничів і всю зібравши в своїх руках. Галичина і без того була велика, добре загосподарена країна, бо сюди не сягали половецькі напади ані княжі усобиці, І через те багато людей переходило туди з інших українських земель. Тепер же, зібрана в одних руках, стала найсильнішою з українських земель. Князі її держалися осторонь, пильнували, щоб інші князі до них не встрявали, і самі в інші землі не мішалися. Але зате забрали в Галичині велику силу бояри, даючись взнаки і людям, і князеві. Син Володимирка Ярослав був славний і поважний між усіма українськими князями; йому присвятив співець «Слова о полку Ігоревім» похвальні слова, представивши, як він «сидить високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори угорські своїми залізними полками — заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Але у себе дома мусив Ярослав коритися перед боярами, що мішалися навіть у його домашні, родинні справи.

    По смерті Ярослава почалися в Галичині замішання, бо бояри за ніщо мали князів і всю владу хотіли в свої руки забрати. Задумав з того скористатись волинський князь Роман, праправнук Мономахів, князь проворний і відважний. Він зайшов у зносини з боярами, і вони підняли повстання, вигнали свого князя, а на його місце покликали Романа. Роман, покладаючись на Галичину, вже думав, що й не потребує цього Володимирського князівства і віддав брату. Одначе справа не пішла так легко. Галицький князь, вигнаний, звернувся до угорського короля, просячи помочі, а Угорщина, здавна вже простягла руки до Галичини і цією оказією задумала покористуватися для себе: угорський король пішов з Володимиром, ніби ведучи його на князівство, але, зайнявши Галичину, всадив Володимира у в'язницю, а в Галичі посадив свого сина. Володимиру потім одначе удалося втекти з вежі: нарізав собі з полотна полос та скрутив з них шнури і вийшов на волю. За поміччю німців і поляків вернувся він до Галичини, і тут люди, покуштувавши угорського панування, прийняли його радо. Він княжив спокійно до смерті, але як умер, Роман таки вернувся до своєї гадки заволодіти Галичиною.

    Бояри цим разом його вже не кликали: мабуть, спробувавши його правління попереднього разу, не мали охоти кликати вдруге, бо не хотів їм іти в лад. Але Роман взяв помічне військо від своїх свояків, польських князів, і з ними року 1199 ввійшов у Галичину. Цим разом він був уже обережніший, не пускав з рук Володимирського князівства, і з часом, як інші князі повимирали тощо, ціла Волинь разом з Галичиною з'єдналася в руках Романових синів в одну велику, сильну, багату, об'єднану державу, яка могла б притягнути й дальші українські землі, якби не різні перешкоди.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України