"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 18. Роман і Романовичі та боярство галицьке.

    Для Романа була добра нагода взяти Київ у свої руки — під час тих усобиць, які заварилися на Україні з Всеволодової інтриги. На Україні тоді, після того, як Роман засів у Галичі, покладали на нього великі надії, як на князя сміливого, енергійного, удатного. Він прославився своїми побідними походами на Литву, що дуже докучала українським землям, і на половців.

    Про ці походи ходили пісні, але їх тільки відгомони дійшли до нас, у тім роді як уривок у Галицькому літописі:

    Кинувсь він на поганих — як лев,
    Сердитий він був —як рись
    І губив їх — як крокодил,
    Переходив їх землю — як орел,
    А хоробрий був він — як тур.

    У Галицькій землі, засівши вдруге, Роман вів велику боротьбу з боярством; сучасний польський1 літописець дуже сильними словами описує, як Роман забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив, і таку приказку мав: «Не побивши бджіл, не їсти меду». Та між народом ця сувора розправа з боярами в кожнім разі тільки збільшила славу Романа і любов до нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в землі та, користуючись зі своєї власті, тіснило й кріпостило простий народ; і не було на нього ні суду, ні управи. Так слава князя сильного, грізного, могутнього, який нікому не позволить його легковажити, пішла про Романа не тільки по всій Україні, а й по сусідніх державах. І ця слава будила на Україні надію, останню надію, що от, може таки, в особі Романа виступає нарешті чоловік, який заведе лад на Україні, візьме в руки князів і зробить кінець їх сваркам, положить кінець мішанням в українські справи стороннім інтриганам, приборкає половців та інших ворогів, поладнає і направить розхитане до решти українське життя. Коли Роман пішов походом на свого тестя, київського князя, на Київ, кияни відступили від свого звичайного правила — не мішатися в княжі усобиці; вони відчинили перед Романом ворота Києва — мабуть, сподівалися, що цей грізний і могутній князь, засівши на столі свого батька й діда, наново підійме розбиту силу київську, відновить пишну минувщину.

    Одначе надія ця не справдилась: Роман під тодішню хвилю не вважав для себе наручним самому сісти в Києві, він посадив тут свого брата в перших. Все-таки Київ стояв у повній залежності від Романа, і з дальшим часом Роман, мабуть, не залишив би забрати Київщину в свої руки. Сучасники відчували це, тому називають Романа головою всіх руських земель, «великим князем» або «царем», самодержцем всеї Руси; бажаючи тим означити сильне становище, яке він зайняв на Україні.

    Але плани Романа не здійснились: 1205 р. зовсім несподівано наложив він головою в поході на польських князів. Пропала надія на відродження українського політичного життя, а сама Галицько-Волинська держава, як здавалось, захиталась до решти, бо по Роману зістались маленькі синки: старшому Данилові було тільки три, молодшому Василькові один рік. Управу прийняла на себе їх мати — молода княгиня Романова, й оддалась під опіку й оборону угорського короля, приятеля й союзника Романового. Угорщина вже здавна бажала пройти за Карпати й прилучити українські закарпатські, галицькі землі, як держала вже підкарпатську, угорську Україну. Тепер ото з прошення Романової родини та її прихильників угорський король скористався, щоб стати зверхником Галичини. Він увів до Галича угорську залогу і прийняв титул «короля Галичини і Володимирії». Під його опікою мала правити в Галичині Романова княгиня й її бояри іменем малих Романовичів.

    Та придавлене Романом галицьке боярство стало поволі підіймати голову, як не стало грізного князя. Бояри розпочали зносини з різними князями, що мали охоту на галицький стіл, та стали накликати їх до Галича. Між ними особливо визначались сини Ігоря Святославича, героя славного «Слова о полку Ігоревім». За поміччю бояр вони засіли в Романових землях, але також не помирилися з боярським самовільством. Бояри почали інтригувати проти них, а Ігоревичі, те побачивши, задумали їх порізати. При якійсь нагоді вдалось їм побити багато бояр — кілька сот, як каже літописець. Тоді недобитки боярські справили на Ігоревичів угрів і, захопивши в свої руки, повісили їх. Це була подія, доти небувала на Україні, бо звичайно навіть під час повстань проти князів шановано княжу особу. По цім уже боярство галицьке завзялось не дати ніякому князеві закоренитися в Галичині й умисно стало перекидатись князями: кликало одного й помагало йому засісти на столі княжім, а потім кликало іншого, переходило на його сторону й змушувало попереднього забиратися геть. Були й такі бояри, що надіялися самі засісти на галицькім столі, і хвилями це навіть їм удавалось.

    Серед тих неустанних війн, змов й інтриг, у вічній тривозі й небезпеці виростали тим часом Романовичі. Не раз їм приходилось потайки тікати від ворогів з батьківщини, тинятися по чужих дворах та живитися гірким хлібом вигнання. Але скрізь за молодими княжичами йшли вірні бояри їх батька, повні віри в велику будучність Романових дітей, і виховували їх у високім поважанню до свого імені й прав. І виростаючи, Романовичі з незвичайною упертістю починають збирати свою батьківщину, не па точи духом ні перед якими невдачами й перешкодами, немов бачили перед собою того павука, що шість разів падав зі стелі, не можучи зачепити там свого павутиння, аж у сьомий раз зачепив, — і від нього вчилися того завзяття.

    Насамперед Романовичі стали міцною ногою у волинській волості свого батька. Тутешнє боярство було їм прихильне — воно, як і людність, шанувало пам'ять Романа й міцно трималось його синів. Інші волинські князі то повмирали, то замішалися в галицьку завірюху і в боротьбі з Романовичами потратили свої волості. Скоро Романові сини вже володіли майже цілою Волинню і це давало їм велику силу. Опираючись на Волинь, вони починають серйозну боротьбу за Галичину з угорським королем і з ворожим галицьким боярством. Народ був і тут по стороні Данила: боярських верховодів не любили за кривди народні, за самоволю, за непорядки в управі. Люди-міщани не мали тут тої сили, як по декотрих інших землях: віче було придавлене боярством. Але при кожній нагоді міста приставали до Данила й не раз перехиляли перевагу на його бік. Незадовго і в Галичині вага стала перехилятись на сторону Романовичів.

    Заразом, ідучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою владу і на схід, у сторону Київщини. Знову можна було сподіватися, що, зібравши свою галицько-волинську отчину, Данило з братом заходяться збирати і східну Україну, тим більше, що вони були тепер значно сильніші від батька, бо володіли всіма волинськими землями, а князі в східній Україні за чверть століття ще більше поділились і ослабли.
    На перешкоді одначе стали татари.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України