"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 20. Король Данило.

    Саме тоді, коли татари йшли на Україну, держава Галицько-Волинська вийшла з внутрішніх замішань, стала міцною, сильною, одностайною під володінням Романових синів Данила й Василька. Скоро по Батиєвім поході вони погромили останнього претендента на галицький стіл, князя Ростислава, зятя угорського короля, котрого угри підтримували проти Романовичів, і по цім настав спокій. Данило взяв собі Галичину, Василько — Волинь, але, як перед тим, так і потім, брати жили в незвичайній згоді й тіснім порозумінню, так що того поділу між ними не було слідно, й обидві землі .були властиво одною сильною, одностайною державою. Татарський погром пролетів над нею, починив руїну по дорозі, але не захитав тутешнього устрою й тутешніх відносин.

    Навіть питання про татарську зверхність — чи має хан і орда татарська владу також над західною Україною, якийсь час зіставалося невиясненим. Але недовго. Десь в р. 1245 татари прислали до Данила, аби віддав Галич якомусь іншому князеві, що випросив собі від татар грамоту на галицьке княжіння. Данило побачив, що як він не поклониться ханові, не признає зверхньої власті його над собою, то Орда знайде на нього якогось претендента і не дасть йому спокою. З стидом і жалем мусів їхати в Орду й поклонитися ханові. Хан прийняв його з честю, але дав йому почути свою владу. З гірким чуттям оповідає вірний Данилові літописець, як хан, частуючи Данила кумисом, казав йому: «Ти вже тепер наш, татарин! Пий же наше пиття».

    Данило дістав від хана підтвердження своїх прав на свої землі, але за те мусив признати себе татарським холопом, підручником. «І прийшов він у свою землю, і стрів його брат, і сини, плакалися з його обиди, але й ще більше тішилися, що вернувся цілий». Та хоч гірко й соромно було Данилові кланятися татаринові, але зате ця подорож дуже зміцнила його становище. Ніхто з сусідів не важився тепер зачіпатися з Данилом, щоб не накликати на себе татар, перед котрими тоді тряслася ціла Європа й боязно наслухувала, чи не збираються вони новим походом на захід.

    Данило одначе не мирився з підданством татарам і ждав тільки хвилі, щоб скинути його з себе та вирвати з татарських рук і Київщину. Рух тамошніх громад проти князівсько-дружинного устрою вважав він дуже небезпечним для себе, тим більше, що татари пробували поширити той рух також у галицько-волинських землях і знаходили до того охочих. Тому Данило вважав доконче потрібним зломити цей рух і татарську зверхність, що на тім руху опиралась.

    Під час своєї подорожі до татар Данило стрівся з послами від папи, тобто найвищого владики західної католицької церкви. Вони також їхали до хана і в дорозі наговорили Данилові, як то папа збирає для боротьби з татарами всі християнські держави Європи. Вони радили Данилові удатися під опіку папи, і, вернувшись додому, Данило з братом справді почали переговори з папою, щоб дістати від нього поміч. Але сам папа помочі не міг дати, натомість заохочував прийняти віру католицьку, тобто змінити те, в чім різнилася від неї віра православна, а для заохоти обіцяв Данила коронувати королем. Данило на корону не дуже лакомився, та й татар боявся роздражнити, але родина намовила його, і 1253 року папський легат (посол), що приїхав з короною, коронував Данила в Дорогичині.

    Але побачивши, що помочі від папи не дістане, Данило скоро залишив зносини з папою, тим більше, що ті переговори про прилучення українців до католицької церкви будили невдоволення серед громадянства. В докір Данилові та його зносинам з папою оповідали про його батька Романа, що йому теж папа давав корону й обіцяв поміч «меча святого Петра», але Роман на те не звабився: він показав свій меч папському послові й сказав, що поки має власний, чужого меча не потребує.

    Відносини з татарами у Данила тим часом настільки вже попсувалися, що й втративши надію на своїх сусідів, угрів і поляків, Данило вислав свої полки на «людей татарських» на Побужжя і Погорину, на теперішнім Поділлю та Волині, другого року воював підвладні татарам громади над Случею і Тетеревом у Київщині. Громади не піддавалися, а й піддавшись, наново відпадали. Данило, боячись, що, як не здавити цього руху, то він може зовсім зруйнувати політичне життя України, завзявся знищити його. Не спинявся перед суворими карами: палив непокірні міста, віддавав людей у неволю. За поміччю союзного литовського князя Мендовга збирався йти далі, до Києва, підбити собі Київщину. Та ; литовці не поспіли на час, і Данило похід відложив. Але і тим часом, поки він знову до нього взявся, обставини так змінилися, що не було чого й думати про боротьбу з татарами.

    За Данилові походи пограничний воєвода татарський розпочав був похід на Волинь; але його сили були для цього заслабкі. Тоді з Орди прибув інший воєвода Бурундай з великим військом. Але не покладаючись на силу, він задумав зломити сили Романовичів хитрим підступом: поводився з ними по-приятельськи, називав «мирниками», ординськими союзниками, не підданими. Так заспокоївши їх увагу, розголосив скрізь, що йде походом на Польщу через Волинь, і, приступивши до волинської границі, послав до князів, щоб стріли його, як свого старшого, інакше буде вважати їх за ворогів. Аж тепер зрозуміли Романовичі ту татарську хитрість. Були зовсім не приготовані, гуляли на весіллі Василькової доньки. Мусили їхати до Бурундая з поклоном. А той, маючи їх у своїх руках, зажадав, щоб вони знищили укріплення своїх городів, зробили свою землю безборонною від татар. Не осмілились противитися, бувши в руках Бурундая; мусіли послати своїх людей розкидати укріплення. Тільки Холм, улюблене місто Данила, котре він вибрав і прикрасив гарними будовами і сильними укріпленнями, зісталося не зруйноване — князі натякнули тутешньому намісникові, аби не послухав їх людей — і той догадавсь і не піддавсь татарам.

    Цей удар добив Данила. Впали його сміливі плани боротьби з татарами. Даремно шукав помочі у сусідів, даремно силкувався зміцнити свої сили прилученням сусідніх земель польських і литовських, хоч і захопив деякі важні городи, наприклад Люблін, і деякі волості литовські для своїх синів, але широкі його плани й тут не здійснилися, підрізані татарською напастю.

    Не міг освоїтися з гадкою про татарську владу над собою, як московські князі, що під татарською зверхністю скріпляли свою силу і владу. Розхорувався й умер скоро після Бурундаєвого погрому (1264 р.).


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України