"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 21. Галицько-Волинська держава при Даниловичах.

    Те, що не вдалось здійснити Данилу, не вдалось також і його наступникам. Галицько-Волинська держава простояла ще довго. Часами доходила значної сили й значення. Але не вдавалось їй захопити також східну Україну, а тим менше — розширитись скільки-небудь тривко коштом своїх західних сусідів, хоч до цього бралися декотрі князі дуже енергійно. На сході далі, мабуть, стояла на перешкоді Татарщина, а західні землі були занадто чужі, щоб їх прив'язати скільки-небудь тривко. Світла зірниця блиснула була Даниловичам у землях литовських: один з них дістав навіть великокняжий стіл на Литві, але вмер скоро, і литовські землі відійшли від Даниловичів. Згодом галицькі князі тратять там всякі впливи, а далі Литовське князівство стає небезпечним сусідом і починає простягати руки й по галицько-волинські землі. Татари теж часом давалися взнаки, особливо в части розстрою в Орді, як боролися різні татарські верховоди. Але загалом зверхність татарська не була тут така тяжка, як у землях московських і східних українських. Татари не мішалися у внутрішні справи, вдоволяючися грошовими сумами, які побирали від часу до часу.

    По смерті Данила якийсь час старшим лишився його брат Василько, але він не довго пережив брата, а по смерті Василька не стало давнішої згоди серед братаничів. З-поміж Данилових синів визначався особливо князь Лев, енергійний, властолюбний, завидющий і запопадливий. Силкувався заволодіти сусідніми польськими землями, навіть на краківськім столі засісти, але це не вдалося. Пробував заволодіти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщині, здається, якийсь час володів нею, бо в однім документі Григорій, наджупан бережської столиці, називає себе його урядником.

    На-Волині правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель книжності і штуки — «книжник великий і філософ, якого не було перед ним у цілій землі і по нім не буде», — так відзивається про нього літописець. Але він був тихої вдачі, до того зламаний хворобою, що не давала йому можності виявити енергійної діяльності. Згодом, з початком XIV в., повмирали Романовичі волинські, і всі землі галицько-волинські зібралися знову в одних руках — князя Юрія, сина Льва Даниловича. Був це князь могутній, правитель добрий, і земля тішилася під його пануванням спокоєм і достатком; так говорить звістка польського літописця, й те саме кажуть деякі пізніші спомини (галицького або волинського літопису для цього часу вже не маємо і дуже мало що знаємо про життя цих країв). Для пізніших часів панування Юрія зісталося золотою добою світлості, багацтва і слави Галицько-Волинської держави. На печаті своїй Юрій титулується «королем Руси», як і його дід. Самого його ця печать представляє поважним, величним старцем, з довгою бородою, на троні, зі скипетром у руках.

    На його часи (а може й ще раніші — часи Львові) припадає важна подія: церковний розділ України. Після того, як Київ підупав, київські митрополити стали все частіше перебувати в північних, суздальсько-московських землях, а 1299 р. митрополит після одного татарського пополоху таки й зовсім туди перебрався. Тоді галицькі князі вистаралися собі у патріарха і цісаря візантійського, щоб у них була осібна митрополія, і так ослабла ще один зв’язок західної України зі східною (бо Подніпров'я далі зісталося при давній митрополії)^ По Юрію зісталося двох синів, Андрій і Лев, але з початком 1320-х років не стало їх обох, і вони не зіставили мужеського потомства. Це було дуже небезпечно для Галицько-Волинської держави, з усіх сторін оточеної зависними, завидющими сусідами, що чекали тільки якогось замішання, аби нею поживитися. Внутрішні замішання на Угорщині, в Польщі, в Литві, що манили галицько-волинських князів надіями щось урвати з тих земель, у цім часі стихли: ці держави упорядкувалися, і тепер прийшла черга на Галицько-Волинську державу ждати від них напасті при першій нагоді. Але цим разом, видко, ніяких значніших замішань ні в Галичині, ні на Волині не сталося, бояри покликали на князя до себе сестринича померлих Юріївичів, сина Юріївни Марії, Тройдена, князя мазовецького (в Польщі), Болеслава на ім'я. Хрещений був католиком, а тепер прийняв православну віру й друге ім'я Юрія, на честь свого діда, і в 1325 р. засів на галицько-волинськім престолі.

    Становище його було одначе нелегке. Він все-таки був чуженицею, всі дивилися на нього підозріливе, а бояри вважали, що він з їх ласки дістався на стіл, і хотіли всім правити його іменем. Це йому не подобалося, він обсаджував себе повірниками своїми, різними зайдами, чехами й німцями, а це давало привід до незадоволення. Говорили про нього, що він сприяє католикам тільки, хоче завести католицьку віру, викорінити православну. Бояри, невдоволені Юрієм-Болеславом, що він не слухає їх так, як хотіли вони, самі ширили такі поголоски на нього й викликали невдоволення в народі, що він наводить німців, дає їм усякі права, а українців собі легковажить. Помітивши це невдоволення, Польща й Угорщина задумали скористатись з цього, щоб захопити собі галицько-волинські землі.

    Угорський король вважав, що Галичина має до нього належати на тій підставі, що за Данила угорський король якийсь час володів нею. Але з Казимиром, королем польським, він уложився в справи обопільного наслідування — якщо в одного не буде синів, скажімо, у польського короля, то його держава Польська переходила до угорського короля, І навпаки. Угорський король обіцяв Казимирові помогти здобути галицько-волинські землі, відступав їх йому в державу, тільки задержував для Угорщини право викупу.

    Бояри тим часом, незадоволені Юрієм-Болеславом, завели зносини з княжичем литовським Любартом, жонатим з галицько-волинською княжною — змовлялися посадити його у себе князем. Уложивши з ними угоду, зробили змову на Юрія-Болеслава і в 1340 р. отруїли його п Володимирі. По краю скрізь пішло зараз повстання, повбивали тих нелюбих католиків-чужинців, наведених Юрієм-Болеславом. Любарта закликано й посаджено на столі в Володимирі. Галичиною стало правити боярське правління, що своїм князем признавало Любарта, а стояло під началом Дмитра Дєдька, «наставника або начальника Руської землі» — так зве він себе в одній своїй грамоті.

    Тоді зараз же, на першу вість про смерть Юрія-Болеслава, на основі попередньої угоди, рушило в Галичину угорське військо під началом королівського воєводи і польське під проводом самого короля. Дєдько, зачувши про польський і угорський похід, покликав на поміч татар. Угри вернулися з дороги. Казимир, довідавшись про татар, теж злякався і, покинувши ті пограничні замки, які встиг узяти, пішов чимскоріше назад з добичею, яку встиг захопити. Слідом прийшли вісті, що татари готовлять великий похід на Польщу за цей польський набіг на Галичину. Це дуже затривожило Казимира і він зачав переговори з Дєдьком, щоб той не насилав татар. Так сталась умова — Казимир присяг не зачіпати Галичини, а Дєдько не зачіпати Польщі.

    Здавалось, що Галицько-Волинська держава щасливо вийшла з небезпеки. Але Казимир, наважившись на Галичину, не в'язався своєю присягою. Як тільки проминула татарська гроза, він зараз же вернувся до свого замислу й, випросивши у папи розрішення від присяги, став тільки чекати години, щоб ударити на Галичину. Минуло одначе кілька літ, доки йому удалось захопити її. В році 1349, намовивши татар, щоб не мішались у галицькі справи, Казимир несподіваним нападом захопив Галичину і частину Волині. І так розпочалася боротьба між ним і Любартом, що зробила кінець Галицько-волинській державі.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України