"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 7. Слов'янське розселення.

    Отак у степах наших цілі століття товклися різні орди і племена такого роду що скити. В горах Карпатських сиділи різні дрібні народи, мабуть з того ж кореня, з якого вийшли теперішні волохи (румуни). Племена ж слов'янські, як можна міркувати з усього, жили тоді далі на схід і на північ — по Дніпру, в Київській околиці і вище, мабуть, і на Волині, й далі на північ, в Поліссю, та й за Дніпром, мабуть, теж. Від римських письменників знаємо, що в часах після народження Христового, тому років 1700 або 1800, слов'янські селища на півночі були в сусідстві з литовцями і німцями, й сягали тоді аж до Балтійського моря. Називають вони слов'ян венедами, так, як прозивали їх німці.

    На тих своїх старих осадах слов'янські племена сиділи уже довго, бог зна від яких часів. Не без того, щоб при тім, як рухались їх сусіди, не посувались на захід або полуднє і якісь племена слов'янські. Але велике слов'янське розселення наступило пізніше, тому 1500 літ, тоді, як на заході рушились німецькі племена, а на полудні в степах і на степовім пограниччі слов'янам зробили місце гуни. Німецькі племена, що мешкали коло Балтійського та Північного (Німецького) моря, здавна поширювалися звідси на полуднє. Так ото скоро по Христі посунули з-над Вісли на полуднє племена готів. Не знайшовши собі місця ближче, вони замандрували на нас аж над Чорне море. Розігнали тутешні племена й осіли по побережжі від Дунаю аж над Азовське море. Були люди войовничі і часто ходили звідси грабувати римські й грецькі міста побережні, тож і наробили тим великого шуму. Але й на них прийшла біда, коли продерлася в Європу перша турецька орда, звана гунами. Вона розгромила і знищила ті різні орди, що сиділи коло Каспійського і Азовського морів, і вдарила на готів. Готський король налякався цієї грози так, що вбив сам себе, аби не бачити розгрому свого народу. Справді, гуни нагнали великого страху; перелякані сучасники описують їх, як незвичайно дику і нелюдську орду, мало навіть подібну до людей. Готи пробували боротись, але по перших неудачах стратили відвагу й кинулися тікати від гунів за Дунай; інші піддалися гунам.

    Так одкрилися великі простори слов'янам разом і на захід, і на полуднє, і вони в тім часі починають широко розселятися. Західні племена, з яких вийшли поляки, чехи, словаки й інші, тепер майже винищені західні племена, посунули на давніші німецькі ґрунти, по Віслі і за Віслою. Племена полудневі, з котрих вийшли теперішні болгари, серби й словенці, рушили за Карпати, на Дунай і за Дунай, в землі Балканські. Племена східно-полудневі, з котрих вийшов наш український народ, посунули з своїх старих селищ головно на полуднє, в степові й пограничні з степами краї, спустошені по тій гунській бурі. Тут уперше й стрічаємо тоді звістки про наші племена зокрема, а не про все слов'янство, як давніше.

    Звуться вони в тодішніх писаннях антами. Один старинний письменник, що списував історію готів, написав їх оповідання про те, як скоро після приходу гунів готам довелось воювати з антами. В першій стрічі анти побили готів, але король їх не злякався, воював з ними далі, погромив, взяв у полон князя антів Божа і старшин їх у неволю, і, щоб налякати антів, казав їх страшною смертю убити, розіп’яти на хрестах. Але гуни взяли потім антів під свою оборону і приборкали готів.

    Мабуть, оце тоді анти з готами стрілися, рушивши в чорноморські степи, і ця війна була знаком українського розселення в степах. Війна з готами не спинила його, як не спиняли й інші стрічі та війни з тутешніми народами. Живучи серед войовничих народів у степах, ці степові українці, анти, й собі привикали до войовничого життя, ходили на розбої разом з гунами і їх земляками-болгарами (турецькою ордою, що потім, осівшися на Балканах між слов'янами, змішалася з ними й передала їм своє ім'я). Відзвичаювалися від хазяйства, а привикали більш до війни, як потім козаки. Закинули хліборобство, жили її лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали залізної броні, як греки, і зброєю якою-небудь лихенькою орудували — парою списів тощо. Не були звичні виступати збитою лавою, а так десь несподівано запопасти, ударити й знов розбігтися, заманюючи ворога, були великі митці. Були проворні, на всяку біду терпеливі, чудесно вміли десь засістися, притаїтися, навіть у воді, пірнувши та дихаючи через очеретинку, як то й козаки потім робили. Тим вони дуже дивували греків, і давались їм у знаки, ходячи за здобиччю на грецькі землі. Часами ж греки платили їм, щоб воювали з їх ворогами. Так напускали антів на сусідніх словен, що жили за Дністром і дуже докучали грекам своїми нападами.

    З нагоди одної такої війни антів з словенами грецький історик оповідає різні цікаві звістки про життя антів і словен і між іншим таку пригоду розказує. У греків був один воєвода, що дуже добре боронив візантійські землі від нападів словенських і антських; але в однім поході на словен наложив головою, і ті знову почали грабувати візантійські краї. Та по якімсь часі один грецький невільник, що був між антами, розказав своєму господареві, що той воєвода не вмер, а живе між словенами, як невільник, і словени не знають цього. Ант викупив зараз того невільника і, привівши до себе, розпитував його, чи він справді той славний воєвода. Викуплений казав, що він зовсім не грек, а ант з роду, тільки зветься так само як той воєвода, а попав до словен у неволю під час попередньої війни. Але господар йому не повірив і оповів землякам. Зібрались вони на велике віче, як мали звичай робити у всяких важних справах, бо не мали над собою одного князя, а у всім радилися громадою. На вічу наказали тому невільникові, аби не смів казати, що він не той славний воєвода, а самі оповістили грецького цісаря. Той цісар тоді намовляв антів, щоб перейшли на грецькі ґрунти, і, тут мешкаючи, боронили від ворогів, і за це обіцяв їм платити гроші. Анти годилися тільки з тим, щоб з ними мешкав і той нібито воєвода. Він поїхав у тій справі до Царгороду, але на дорозі вхопив його справжній грецький воєвода і казав вабити в кайдани, як обманця, і на тім розбилися переговори цісаря з антами.

    Отак припадком щось довідуємося про наших предків тодішніх — якась отака пригода кине промінчик світла й освітить перед нами те давне життя — як жили, з ким воювали, який устрій мали ті наші козаки в часах розселення, в VI віці по Христі.

    В іншого грецького письменника з того часу заховалася звістка про боротьбу антів з ордою аварів, що посунула нашими степами в тім часі. Битви з ними випали нещасливо для антів, чимало їх попало в неволю, і авари стали пустошити землі антів. Виручати невільників і миритися з аварами анти післали одного визначного чоловіка на ім'я Мезамира. Але той був чоловік гордий і сміливий, не стерпів каганові (старшому) аварському, відповів на його хвалькуваті слова сміло й різко. Тоді один болгарин, що був у кагана в ласках, став намовляти, аби того Мезамира вбити, бо він серед антів має велику вагу і може їх підняти на аварів. І каган послухав, убив Мезамира, і авари почали пустошити землі антів ще гірше.

    Про цю біду від аварів довго держалась пам'ять між українським народом. Київський літописець записав оповідання про те, як обри (авари) мучили дулібів, українське плем'я, що жило на Волині; каже, що обри запрягали в вози дулібських жінок і ними їздили. «Були ці обри тілом великі, а умом горді, і погубив їх Бог: померли всі, і не зісталось ні одного, так що сталось прислів'я: «погинули, як обри», — каже той літописець. Але обри не погинули так скоро, а тільки перейшли далі на Угорщину.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України