"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 8. Українські племена та їх побут по розселенню.

    Отакі степові бурі, як оцей аварський погром, не могли налякати привичних до всякої біди степових українців, і вони далі держалися в степах і посувалися все далі; на схід до Азовського моря, на захід до Дунаю.

    Простору було досить, і люди осідали зрідка, хуторами. Кожний рід осідав окремо і жив собі осібно. Жили почасти з хліборобства, а також випасали худобу, ловили, рибу й звіра в лісах, дуже кохалися в бджільництві, особливо в лісовій стороні: бджоли водились у видовбаних в дереві дуплах (бортях), наче в уліях, так і зимували. Земля довго була неділена, та й господарили спільно великими сім'ями; сини не ділилися, жили разом, а порядкував господарством котрийсь старший віком, або котрий оборотніший. Ще недавно бували на Україні такі великі, неділені сім'ї, душ часом по 20 і 30 в одній, що мали спільне господарство.

    Убиралися просто. Носили сорочки полотняні й штани, поверху свити, а часом ще й кереї («корзно» звалося), на ногах якісь плетені панчохи і чоботи або постоли, на голові шапку з якоїсь шкури або плетену.

    У старих могилах з тих часів можна бачити останки вовняних і полотняних матерій, полотна, лляного і конопляного, грубшого і тоншого ткання, ремінні пояси і коло пояса ножик, гребінець, шкіряна торбинка з різним припасом — огнивом, маленьким бруском до гостріння; на ногах невисокі гостроносі чобітки, зшиті на підошві з тонкої вичиненої шкури. У жінок намисто, нашийники (гривни), сплетені з дроту, на голові шапочки або наголовники, ушиті різними прикрасами, на висках висіли кільця, нашиті на ремінець; в коси впліталися також кільця — вони так і лежать рядом на кістках від висків на чоло, або від висків на груди, як лежали коси. Багаті пишалися шовковими убраннями з грецької або арабської матерії, золототканою парчею та дорогими міхами (хутрами), золотими уборами, ланцюгами, дукачами, золотими ґудзиками, кованими поясами. Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність. Кажуть, що вони ласкаві до чужоземців, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не сталося їм якоїсь шкоди. Жінки їх надзвичайно вірні своїм чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити ані бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не вміють слухатися чужої гадки, кожний тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки і криваві бійки. Подібно кажуть і пізніші письменники про українців та й інших тодішніх слов'ян. Кажуть, що це люди відважні й войовничі і ніхто б не міг їм противитися, якби вони трималися одностайно.

    Вірили, що є такі боги, що правлять світом, і особливо шанували тих, від яких надіялися добра в господарстві: бога Перуна, що посилає грім і блискавицю, сонце, зване Даждьбогом, бога Велеса, що пильнує худоби, їм молились і жертвували різну страву, але не було до того ані церков, ані священиків (жерців), а справляв ті молитви кожний за свій рід. Один арабський письменник переказує нам молитву предків наших під час жнив: беруть, каже, прото в кірці, підіймають до неба й моляться: «Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку». Молилися десь у тихім місці, над водою, де чоловік найживіше відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли богів були рідкі, мабуть по більших тільки містах. Як сонце повертало на весну, коло теперішнього Різдва, святкували прихід нового року, це й досі задержалося на Різдво й на новий рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго урожаю, посівають зерном на щастя; усе це позоставалося ще з тих давніх, давніх часів, як ще наші люди не були християнами. Прихід весни стрічали веснянками, а на поворот сонця з літа на осінь було свято Купала, що й досі справляється між нашими людьми. Ще й тепер пам'ятають і «мертвецький Великдень», так само стародавнє свято предків наших — день померлих. Тодішні люди вірили, що душа не вмирає з чоловіком, а далі живе там саме, де жив покійник. Ховаючи небіжчика, клали йому в могилу страву й усякі речі, потрібні до прожитку це все закопували, або палили разом з покійником, клали в миску або глечик і засипали землею.

    Для громадських справ сходилися старші з родів чи сімей на нараду, звалось це віче; там порядкували й рішали, що треба. Були подекуди старшини, звані князями, але вони не мали великої сили, бо всякі справи рішала громада, віче, а князі мусили громади слухатись. Війська не було, а як треба було .боронитись, то хто був дужий, збирався з тим, що мав, і чи зі списом, чи з мечем, на коні чи піший, і йшли боронитись чи воюватись. Для оборони ставили городи; десь серед лісу чи болота, або на високім шпилю сипали вали, копали рови, аби ворог не міг приступити. В небезпечний час туди збирали своє майно, жінок і дітей і боронилися від ворога. Досі від тих городів позоставалося багато городищ. У спокійні часи ті городи здебільшого стояли порожні, а люди жили собі по хуторах. Тільки в декотрих городах завсігди мешкали люди, особливо заможніші, багатші, купці — для безпечності; туди приїздили й чужі купці на торги та привозили товари.

    Так жили собі предки наші довго окремо. Кожний знав тільки свою околицю, свій город: мали своїх старшин, а інші люди до них не належали. Звалися різними іменами: в теперішній Чернігівщині люди звалися сіверяни, найважніші городи у них .були Чернігів, Новгород-Сіверський і Переяслав. Люди коло Києва звалися поляни, а земля та прозвалася Руською землею. Ті, що сиділи над Тетеревом і Случею, у великих лісах, звалися древляни. Ті, що на Волині, — дуліби. Одного спільного імені не мали, бо жили окремо, і спільної управи не було. Аж пізніше це сталось, а саме як, зараз побачимо.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України