"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 9. Про початки Київської держави.

    З-поміж усіх українських міст найбільшим і славнішим був Київ. Здавна, з непам'ятних часів, ще коли люди не знали заліза або міді, а робили собі списи чи сокири з каменю, жили не в хатах, а по печерах, видко, що тут жило багато людей. А це тому передусім, що тут сходилися дві великі ріки: Дніпро і Десна. Над рікою легше було прогодуватися чи рибою, чи звіриною. Рікою їздили люди, куди треба, — сухих доріг тоді було небагато, і ними їздити не так було легко й безпечно. Тому й за українських часів під Києвом були найбільші оселі, найбільше людей багатих, торговельних: сюди найбільше приїздили й купці з чужих країв з усяким товаром.

    Цим багатим і торговельним людям треба було охорони; були сусіди ласі на їх товари й багацтво, що при нагоді раді були пограбувати їх добро, чи в дорозі, чи в самім Києві, як не було доброї сторожі. Тому ці київські люди, особливо значніші, більші, звані боярами, здавна почали держати собі для охорони людей сильних, відважних, воєнних. Далі все більше, і з часом так зібралося чималеньке військо в Києві, що боронило місто від сусідів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край, а старшим над тим військом був київський князь.

    Та обороною не кінчалось. Київське військо, дружина, як воно звалося, не тільки боронило свою околицю від ворогів, але й саме нападало на сусідні землі, віддячуючи за їх напади або просто шукаючи здобичі. В тодішніх часах військо й живилося головно тим, що пограбувало або казало собі дати за викуп, щоб не грабувати. Щоб прогодувати свою дружину, київські князі й бояри ходили на сусідні волості й землі, набирали там всякої здобичі, а як ті відпрошувались, то казали собі давати щороку данину «за мир»: що вони самі не будуть їх грабувати й іншим не дадуть.

    Збираючи дани все більші, київські князі держали все більше війська; а що більше війська пробувало, то дальші походи вони робили, то більше городів і земель під свою владу брали, під себе підбивали. Землям тим була та ніби користь, що київські князі мали боронити їх від сусідів, заводити у них спокій і безпечність, нищити і карати розбійників; на те приходили вони щороку зимою, вибираючи дань, а часом держали й цілий рік своїх людей, мужів з військовою залогою. Та про те, чи бажають собі тої охорони й опіки ті землі, князі не питали: їм треба дани для дружини, дешевого товару для торгу. Обійшовши свої землі зимою, на весну князі й бояри разом з купцями з'їздилися в Києві і, поскладавши товари на човни, везли Дніпром на Чорне море, а звідти до Царгорода (Константинополя), до греків на продаж, а від них купували собі дорогі убрання, золоті убори, вино й усяке коріння. Туди ж продавали невільників, яких забирали в неволю на війні.

    Не вдоволяючись данею зі своїх земель, ходили київські князі походами на далекі, багаті краї, де надіялися великої здобичі; ходили на Царгород і землі грецькі в Криму і Малій Азії, ходили на Кавказ, на Каспійське море, в Персію.

    Пам'ять про такі походи лишилася досі в піснях. От як співають в колядці:

    Ой спід гори да стоять тумани,
    Да то не тумани — пара з коней йде.
    Ой там же військо — аж землі важко,
    Ой там у війська пана немає.
    Ой одзоветься зличний паниченько,
    Славного отця і пані-матки:
    «Я ж в тому війську та паном стану,
    Велю гармати наворочати.
    В Чернігов-город велю стріляти».
    Ой б'є да б'є він в Чернігов-город.
    Там його не знали ні царі, ні пани,
    Винесли йому миску червінців;
    Він теє взяв, шапочки не зняв, не подякував.

    Потім співають, як те військо йде на Переяслав і на Київ, збираючи окуп: це пам'ять про старі походи, тільки дещо тут перемінено (от як гармати — це пізніше додано, а тоді їх не було). В іншій колядці співається як дружина, не маючи що робити на Україні (видно, не було війни під той час), вибирається на службу в грецькі краї:

    Ой ходімо до ковальчика,
    До ковальчика, до золотника,
    Покуймо ж собі мідяні човни,
    Мідяні човни, золоті весла,
    Ой пустимося ж на тихий Дунай,
    Долів Дунаєм під Царгород:
    Ой чуємо доброго пана,
    Що платить добре за служеньку —
    Ой дає на рік по сто червоних,
    По коникові, та по шапочці,
    Та й по шапочці, та й по панночці.

    Маючи під собою велике військо, взяли князі велику силу п самім Києві. Уже не питались вони в усякій справі громади, як вона рішить, тільки радились з військовою старшиною, з своїми боярами, і правили землею, як хотіли, а хто їм протививсь, того сажали до в'язниці або забивали. Багатим боярам — киянам нові порядки були на руку: не тільки що мали тепер оборону через князів, а і всяку вигоду в торгівлі. З далеких країв привозили князі й дружина різні товари до Києва, й київські купці перепродували їх в інші краї з великим баришем. Багато з киян-бояр служило в княжім війську і мало з того велику вигоду. Київ став великим містом, багатим, славним на цілий світ. Бідним людям, щоправда, мало з того було потіхи: тепер люди сильні й заможні, маючи захист і оборону у князя і його дружини, не раз ще більше кривдили їх, не боячись за то собі відплати. Але бідними людьми ніхто не журивсь.

    Князям та боярам дуже в пригоді стало, що в тім часі до нас сунуло багато воєнних людей з північних німецьких країв, найбільше з теперішньої Швеції. Вони шукали заробітку і здобичі на чужих сторонах і ставали до служби київським князям. За перших князів було їх так багато в київській дружині, що з того потім постала думка, що вся Київська держава пішла від них. Звались у нас вони варягами, .були це добрі вояки, сміливі, охочі, а при тім нічим не зв'язані ні з краєм, ні з людністю: можна було хоч на чужих їх посилати, хоч на своїх людей. Тим вони були дуже в пригоді київським князям.

    Так склалась держава Київська або Руська: Київський край звався здавна руським краєм, Руссю, тому київські князі теж звались руськими, київська дружина — русинами, і ті землі, що вона з князями підбивала, до Києва прилучала — починали теж зватись руськими, Руссю. При кінці IX віку (900 літ по Різдві Христовім) вже багато земель до Києва належало, київським князям дань давало: не тільки українські, а й інші, аж під теперішній Петербург та Москву. По більших городах сиділи родичі київського князя або бояри, з більшим або меншим полком дружини. Вони збирали дань, з того годували свою дружину, а частину посилали київському князеві; мали теж пильнувати порядку і спокою, судити людей. Траплялось одначе й так, що ці намісники самі не слухались київського князя, бунтувались, і підіймалась війна. Або люди не хотіли давати дани, і київський князь посилав військо, аби їх «примучити», аби були по-слушні. Особливо це бувало тоді, як умирав київський князь, і по нім наступав новий.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України