"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 34. Українці боронять свою віру.

    Що українцям під Польщею недобре було, то вже ми бачили. Люди різного стану: селяни, міщани, духовні, а навіть і пани українські, котрі свого українського народу держались, терпіли різні недогоди, і всім спільні були кривди, які діялись українській народності, її мові й вірі. В тих часах не розуміли так добре, як тепер, що можуть бути різні віри й народи: можуть бути українці православні, католики, уніати, штундисти, різної віри, а всі одного народу, і свій народ будуть любити й для нього всього доброго старатись. Тоді так міркували: хто руської, православної віри, — той русин, українець, а хто польської — католицької, той поляк. І тому ті кривди, які українському народові діялися в його православній вірі, ті найбільше всім докучали, всім станам українського народу були спільні, і на них всі українські люди озивались.

    Я вже казав, що пани й королі польські, слухаючись своїх духовних католицьких, мали собі за обов'язок віру католицьку ширити, а православну тіснити, аби православні приставали на католицьку віру. Спочатку думали вони навіть зовсім православну віру звести, та що православні за свою віру дуже держалися, то королі побоялись так дуже їх зачіпати. Тоді надумали «унію, тобто злуку, з'єднання православної віри з католицькою: щоб богослужіння, церкви, обряди — все зіставалось на зверх, так як було, а тільки щоб православні слухались папи, а в чім різниться сама віра, в тім вірили, як католицька церква учить (що Дух святий ісходить від Отця і Сина, — не Отця тільки, — що всі душі померлих про-бувають по смерті в чистилищі і там кару за гріхи відбувають, й інше дещо таке).

    Справа це була давня: я казав, що ще за короля Данила була на Україні мова про унію, і пізніше не раз про це говорено, тільки владики не хотіли-на ту унію приставати: боялись, що народ їх покине.

    Потім, як українці проти литовських та польських заходів проти православної віри почали шукати підмоги у заграничних православних держав — у великого князя московського та господаря молдавського, почали переходити під їх владу, а Москва, користаючи з цього, загорнула собі пограничні землі, то литовський і польський уряд не схотів більше силувати православних, щоб цілком не пішли під Москву. І та справа на якийсь час зовсім затихла. Але при кінці XVI в. Москва дуже ослабла, король польський Стефан Баторій сильно побив її у війнах, і в Польщі, і в Литві перестали її боятись, а з другого боку знайшлось між самими православними владиками чимало таких, що на унію пристали, а через що, зараз скажу.

    Були в тих часах між духовними, та й взагалі в церковних ділах великі непорядки, не тільки у нас на Україні, а й по інших краях: в Польщі, в Німеччині, Франції, Англії, — у католиків ще гірше, ніж у православних. Починаючи від простих священиків і монахів аж до найвищих владиків і самих пап, духовні покинули побожне життя, журились більше тим, щоб багато грошей зібрати та жити розкішно. Люди через те перестали духовних слухати, від католицької церкви почали відпадати, стали думати, щоб якось самим по Євангелію жити. Майже вся Німеччина, Англія, Швеція відпали від католицької церкви й окремо від папи й католицької церкви позаводили собі свої церкви.

    У нас на Україні люди також шукали способу на поправу православної церкви, бачучи, який непорядок іде від самих духовних і ще більше — від короля та польських панів, що мішались у православні церковні справи та настановляли священиків і владиків зовсім нікчемних. Почали до того братись братства.

    Такі братства були у нас при церквах здавна — початки їх ішли ще від старих поганських часів, від поганських святощ та ігрищ, куди збиралися сусіди з доохресних сіл. Пізніше ці села зв'язались коло церкви, справляючи на храм всенародні пири, так звані ратчини: варили на те мед і пиво, приймали на пир прихожих гостей за оплатою і збирали ті доходи на церкву. Пам'ять про це маємо в новгородських билинах:

    Почув то Васенька Буслаєвич —
    У мужиків новгородських тих
    Канун варят, пива ячниї,
    Пішов Василий із дружиною
    Прийшов на братчину Никольщину :
    «Не малую сип ми вам платимо —
    За всякого брата по п'ять рублів».
    А за себе дає п'ятдесят рублів —
    Отже староста церковний той
    Приймав їх в братчину Никольщину —
    Зачали пить той вони канун
    І ті пива теж ячниї...

    Потім, коли правительство польсько-литовське почало поширювати, разом з устроєм міст по-німецькому праву, також цехові ремісничі братства на німецький взірець, починають міщани українські й білоруські реформувати свої старі братства на подобу тих цехових братств, щоб мати законну форму для своєї організації. Найстарші статути таких реформованих братств маємо зі Львова. В них постановляється, що до братства можуть приступати сторонні люди, шляхтичі, а ніхто своєвільно не може з братства виступати. Братства служили таким чином для організації людей української народності.

    Львівські міщани, найбільш освічені й сильні, призвичаєні до громадської організації, а заразом найбільш вражені своєю безправністю, дають початок національній організації, розрухують останки православної шляхти, українське духовенство (селяни були зовсім безправні і майже не могли брати участі в якімсь навіть культурнім русі). Львівські братства, а особливо головне братство Успенське — стає центром такого нового руху. Ним інтересуються й покровителі галицької України — воєводи молдавські: вони присилають різні дарунки до церкви і на братські пири різні припаси братчикам, «своїм приятелям», як їх називають: гроші на пиво і мед, баранів у натурі. Зі Львова такі братства стали поширюватися по краю, служачи основою національної єдності й гуртування. Близьким завданням їх була поміч бідним.

    Хто вписувавсь до братства, складав до братської скриньки невеличкий вклад на церкву, на бідних. В свята братчики сходились на братські розмови, помагали убогим, а померлих братчиків ховали всім братством. Мали часто в своїм нагляді й опіці православні церкви, а також думали над тим, як би поправити порядок у православній церкві.

    Найпершим способом до того вважали друкарні, друкували книги, вишукували учених людей, заводили школи. Духовенству і самим владикам нагадували, аби був у церкві порядок, аби на священиків і єпископів ставили людей чесних і розумних, не уживали церковних маєтків на свої розкоші, але обертали на церкву, на школи, на бідних. Найбільше й найславніше братство в тім часі було ліпінське: воно мало друкарню, заложило гарну школу, де вчило слов'янської й грецької мови. Але львівський православний владика дуже не любив цього братства, бо воно не тільки що не слухалось його, але ще й докоряло пому за непорядки. І він перший надумав перейти на унію, щоб не мати клопоту з братством.

    Православні владики тодішні були здебільшого люди, що йшли в ченці й на владицтва не ради Ісуса, а ради хліба куса, як то кажуть: аби з церковних грошей жити розкішне та багато. Заходи братства коло церковного порядку більше їх гнівали, як тішили. Не досить було біди від поляків, а тут іще від своїх; міщани-братчики, шевці та кожум’яки, як їх владики прозивали, хочуть ними командувати, в церковних справах їм розказувати. А патріарх константинопольський, старший над українською церквою, замість щоб за владиками обстати, ще й собі руку братчиків тягне, їх заходи похваляє. Давніше патріарх до справ української церкви не мішавсь, і митрополит з владиками правили зовсім по своїй волі, а тепер патріарх приїхав на Україну й почав робити порядки: митрополита скинув, деяких владиків насварив і також загрозив, що скине. А що не знав справ тутешніх, то часом і невпопад зробив, і владиків роздражнив.

    А тим часом король, пани, урядники польські — всі докучають владикам — чи то навмисно, щоб змусити їх до унії, чи тому, що звикли зневажати православну віру. Католицька церква тоді вже встигла поправитися в Польщі, і католицькі священики та єзуїти-монахи католицькі, що старались усякими способами скріпити силу католицької церкви, багато православних переманювали на католицьку віру. Прихиляли й панів, які ще між українцями полишились, намовляли на унію й православних владиків. Король обіцяв, що владики тоді будуть мати таку ж честь і силу, як владики (біскупи) католицькі, а ніхто не буде мати до них права, а братствам король накаже, аби у всім були своїм владикам послушні. І справді, майже всі владики православні на це злакомились і списали постанову, щоб їм папі піддатись та на унію пристати.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України