"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 36. Унія.

    Не вважаючи на те, що українці піднялись так жваво й одностайно проти унії, вона все-таки була переведена, бо на польськім престолі сидів вірний послушник єзуїтів король Жигимонт, що не спинявся ні перед чим, аби сповнити їх волю. Хоч братства, а за ними й православні пани, духовні і всякого стану люди, загодя підняли свій голос, що вони унії не хочуть, що то владики роблять самовільно, а не мають на те права самі, без собору православних, і що православні їх на владиків більше не хочуть уважати, король не хотів того слухати. З панів особливо Костянтин Острозький додавав відваги православним, заохочуючи їх, аби унії не приймали: обіцяв і оружною рукою боронити православної віри, але обіцянки цієї не дотримав і не здобувся на ніяку рішучу боротьбу з урядом.

    Все ж таки деякі з владиків, настрашившися того гніву громадянства, відкинулися від унії, інші ж знову, покладаючись на поміч короля та панів польських, далі стояли при унії.

    Православні все сподівалися, що їх пани покличуть на собор рішати цю справу. Але духовенство католицьке і уряд польський стали на тім, що тут рішення самих владиків досить і ніякого рішення громадян не потрібно. Владики Терлецький і Потій поїхали до Риму, перед папою заявили, що українські й білоруські владики приймають католицьку віру в унії з Римом, і по цім тільки для простого проголошення цієї унії в 1596 р. скликано собор у Бересті; і тут ті владики, що пристали до католиків, проголосили унію прилюдно. Але інші два владики тут же, в Бересті, разом з православними панами, священиками й депутатами з різних країв і від самого патріарха заявили, що унії не приймають. Тих владиків, що унію прийняли, патріарші посли засудили, що вони не мають бути більше владиками, а зібрані православні пани й депутати від шляхти постановили протестувати на сеймі проти втручання в справи православної віри уряду й католицьких духовних.

    Так розділилися владики на уніатів і православних. Уніатів спочатку ніхто не хотів слухати: православні хотіли їх поскидати, і депутати від української шляхти добивались цього на сеймі. Але король обстав за уніатами, скинути їх не позволив, навпаки — велів священикам і людям слухати тих владиків-уніатів, а непослушних їм священиків казав скидати; братські церкви за непослух казав замикати, а як спорожнялось якесь місце владиче або архимандриче, то ті місця давав самим уніатам. І так незадовго всі старші місця були зайняті уніатами, а як вимерли ці владики, що зістались при православних, то православні лишилися зовсім без владиків, і не бачили навіть способу, як собі з тим порадити, бо в польській державі пани здавна взяли велику силу — тільки вони державою правили і тільки пани — шляхта в ній право мали, а прості люди нічого не значили. Тому й братства наші доти силу мали, доки могли противитись владикам-уніатам, всякому начальству й самому королеві, поки з ними разом стояли й боронили їх українські пани, які ще держалися свого народу й своєї віри. Так само і духовенство — священики, ченці — доти противились унії, поки у православних панів мали поміч та оборону. На сеймах православні пани раз у раз виступали проти унії й не давали королеві до решти придушити православну віру.

    Але в тих часах, як настала унія, зводилося до решти те українське панство. Лакомились на панування польське, на ту честь та вигоду, які їм польщина могла дати, та й польщилися самі. Вчилися в польських, особливо єзуїтських школах, женилися з польками, приймали мову польську й віру католицьку, ставали поляками та разом із ними насідали на український народ. Або ще й гірше — бо нема гіршого ворога, як перевертень, перекинчик, що свого відцурався. Не минуло й п'ятдесяти літ по тім, як Волинь та Київщина прилучені були до Польщі, а в них уже не лишилось анітрохи можного українського панства, яке б хотіло та могло боронити український народ, — хіба полишились якісь дрібні панки-шляхта, що між можними панами так само сили не мали. З тим не було вже кому стати за народом українським на сеймі чи в сенаті польськім.

    Були тоді у великій тривозі всі, кому близьке було добро України, особливо ж їх тривожила справа православної віри, за яку боролися вони, як за перший знак української народності. Повмирали, кажу, останні православні владики, не було кому святити навіть попів. Уніати все в більшу смілість приходили й усе більше людей до них приставало, навіть з учених духовних. Спішили клепати, поки тепле, користати, поки мали такого прихильного короля. Бо не було ані перед тим, ані потім короля, який би так слухався католицьких ксьондзів та старався так викоренити православну віру, як тодішній польський король Жигимонт III. Всякі насильства над православними позволяв робити, церкви православні запечатувати й відбирати, духовних арештовувати, бо, мовляв, мусять бути послушні своїм законним владикам-уніатам.

    Православні українці шукали помочі у заграничних православних володарів: у волоських воєводів, у московських царів, але ті лише грошима могли їм помогти в тім часі. Одинока сила, яка ще була на Україні, це була козаччина, тому й православні братства, духовні, міщани, пани-недобитки дедалі починають звертатись до козаків у всяких українських справах, чи щодо віри, чи щодо іншого, і козаки не відрікались їм допомагати.

    Перед тим козаки боронили тільки своїх козацьких прав, та почасти селянства тамошнього, що за ними тягло. Тепер стають вони оборонцями цілого українського, або як тоді ще казали — руського народу. А що тоді найважнішою національною, всенародною справою вважалась оборона православної віри, що була, як я сказав, мовби знаком української народності супроти польської, то козаки дуже завзято боронять православну віру від уніатів.

    Коли, приміром, до Києва приїхав уніатський протопоп та став відбирати від православних церкви та запечатувати, тодішній отаман козацький прислав козаків сказати йому, аби того не робив, бо заб'ють його, «як пса». Той не послухавсь, і козаки його справді утопили в Дніпрі й церкви православним вернули. Тому то унія скрізь брала гору над православними, а до Київщини уніати навіть заглянути не сміли, боячись козаків.

    Через те до Київщини і до самого Києва починають переходити найбільш завзяті борці за права українські, за віру православну, ті діячі, яким трудно і небезпечно було працювати там, де могла до них сягнути рука польського уряду. Дедалі в тім часі, з другого десятиліття XVII в. почавши, коли козаччина піднялась по Солоницькім погромі та прийшла до великої сили, Київ стає головним огнищем українського церковного й культурного життя. Львівські братчики тоді вже ледве могли себе оборонити, зате в Києві саме закладається братство, школа, друкарня, найбільше силами галицьких духовних, письменників та учених, що переходять до Києва.

    Гетьман тодішній — Петро Сагайдачний, теж галичанин з роду, вихованець острозької школи, бере братчиків у свою опіку; з усім військом козацьким він вписався до Київського братства.

    Найбільшу ж поміч він зробив православній церкві тим, що, як у 1520 році переїздив через Київ єрусалимський патріарх, Сагайдачний з духовними київськими попросили його, аби поставив їм митрополита й владиків на місця померлих, або тих, що на унію перейшли. Патріарх згодився зробити це під охороною козацького війська, і так відновлена була православна церква. Боячись козаків, король не важився чіпати тих православних владиків. Кілька літ сиділи вони у Києві під охороною козацького війська, аж по смерті того короля Жигимонта від нового короля Володислава козацькі посли й інші українські депутати вимогли те, що він признав ту православну церкву за законну й визначив, де ті православні владики мали пробувати.

    Перший раз, по багатьох літах, відколи впала українська держава, новий дух вступив в український народ. Почув він свою силу, — що може чогось добитись і свого оборонити. Почув, що єсть він на світі, почули свою єдність різні землі українські й різні стани української людності. А на переді українського народу як його щит і меч, як його оборона стояла козаччина.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України