"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 28. Польські порядки на Україні.

    Котрі землі переходили під Польщу, заводили там поляки польські порядки; спочатку в Галичині, потім — на Поділлі, а тепер і по всій Україні. А були ті порядки для українських людей, а особливо для людей простих — дуже недобрі, далеко гірші, ніж були в державі українській, а навіть литовській (поки литовські пани не почали заводити польських порядків). Прийшлось українцям пожалкувати й за своєю власною державою, та нічого робити: тепер усім рядили поляки, а українці не мали ні в чім голосу.

    Поляки були католики й мали то собі за обов'язок, щоб свою католицьку віру ширити, а інші віри тіснити, аби люди на католицьку віру переходили; так учили їх духовні, і так їх королі й пани старались робити. Українці ж були православні, і для того у всім мали прикрості, і не було їм ходу ні в чім.

    Пани, поляки так уважали, що православні не можуть бути допущені до ніякого начальства, до ніякого уряду; наприклад, міщанин, котрий православний, не повинен бути вибраний ні в яку старшину. Навіть до цехів або до ремесла в науку православних не приймали: ні до чого їм приступу не мало бути. У Львові, столиці галицькій, українцям вільно було мати доми тільки при одній вулиці, більше ніде, і тільки на тій одній вулиці можна було дзвонити в дзвони православної церкви, або священикам ходити з хрестами та хоругвами, або ховати мерця з процесією. Не вільно було православним ніде ставити нові церкви. А хоч цих заборон не завжди пильновано, та все-таки ними дуже докучали православним. За ніщо кожного православного мали, а українці були тоді всі православні.

    Мову у всім заведено польську та латинську, і в судах судили по польському праву, а не так, як люди на Україні звикли. Начальниками всякими королі постановляли тільки поляків. Полякам роздавали землі всякі — порожні чи з селянами. У панів українських землі відбирали та полякам оддавали або різними способами до того приводили, щоб ті землі в польські руки йшли. Намовляли українських панів, аби видавали доньок за поляків та маєтками наділяли; не раз український пан, женячись з полячкою, й сам мусів на католицьку віру перейти (бо католикам женитися з православними заборонялось) і діти його вже ставали поляками. І так з часом звелося зовсім українське панство. Князі Острозькі славилися, як голови українського народу, як перші оборонці православної віри, помічники українцям в освіті. Князь Костянтин Острозький, молодший, заложив українську школу в своєму місті Острозі, друкував книжки й інші добрі речі для України робив, а вже сини його були католики й поляки. Всі величезні його маєтки пішли в польські та католицькі руки. Так з часом стали на Україні панами самі поляки, а українці — самі міщани та селяни, панські піддані, кріпаки.

    Селянам та всякому убогому людові і в Польщі було недобре, бо пани здавна там велику забрали силу, а на Україні — то й поготів. За давніх часів на Україні були невільники, такі що в панськім дворі сиділи і на панській страві робили, але були й слобідні селяни, які на своїй землі сиділи і тільки на князя податки платили, а в громаді своїй всякі свої«справи самі порядкували. За польських часів невільників ніби не стало, але всіх селян у таке кріпацтво повернено, що мало що від невільництва різнилось.

    Земля тепер уся вважалась панською: панам продано селян з землею, а котрі землі не були ще віддані панам на вічність, то такі різним панам віддавались у державу (звалися такі пани державцями й старостами), і вони тими селянами так само рядили, як пани-дідичі своїми «підданими» — кріпаками. Могли від селянина або, як вони його тоді називали, від «холопа», землю відібрати, землю з селянином чи нарізно іншому панові продати. Могли на підданих накладати всякі роботи, податки й чинші (грошові податки), й справді накладали все нові та нові. Коло р. 1450 давали селяни в Галичині, наприклад, з лану ґрунту (коло 15 десятин) ЗО до 48 грошей, велику міру вівса, звану «колодою», й робили 14 днів панщини до року. А сто літ пізніше давали стільки, що це виходило на 4 і на 8 колод вівса, а панщини мали робити два або три дні на тиждень з господарства, а господарства були вже не ланові, а півланові. Пізніше ще збільшилась та панщина, так що селяни не мали просвітку й мало не цілий тиждень мусили робити на панських ланах, не можучи робити на себе. А при тім мусили зносити всякі кривди й ноневірку від пана.

    Ось як писав один француз, що побував на Україні перед Хмельниччиною: «Селяни дуже бідують, три дні на тиждень мусять ходити вони на панщину (а бувало й далеко більше як три дні) і, крім того, від свого поля дають своєму панові по кілька мір хліба, курей та гусей. Крім того, вони возять дрова до двору й мусять сповняти різні-прерізні роботи. Дають грошима, десяту вівцю від овець, так само від свиней, від пасіки десятий вулик, а що третього року від худоби мають дати третього вола. Все, що подобається панові, мусить селянин йому віддати. Не диво, що бідні селяни не мають нічого. Мало ще того: пан може не тільки забрати від селянина все, що він має, але й позбавити його самого життя. Польські пани панують і живуть, як у раю, а селяни мучаться, як у пеклі. Коли ж пан трапиться недобрий, то гірше їм, як у каторзі».

    На всякі кривди від панів не було суду ні управи, У всяких справах селянина судив його пан, міг засудити хоч на шибеницю за що-небудь, хоч би за непослух, 4 на те не можна було нікому скаржитись: сам король не міг мішатися в те, що робив пан із своїм селянином.

    Щоправда, не тільки селянинові, а й панові нелегко було найти суд та управу, особливо на сильнішого та багатшого пана. Не було в Польщі ані доброго суду, ані порядку. Короля ніхто не слухав, а хто мав силу, того й було право. Не було оборони, ані спокою. Татари набігали раз у раз на українські землі, палили села й вели силу людей у неволю.

    Вони тоді оснувалися в Криму, і король польський не міг з ними ради дати. Військо польське не вміло боронити людей від татар, зате добре вміло кривдити людей та обдирати, стоячи постоєм. Королі нарешті пообіцяли татарському ханові, що будуть рік-річно платити йому дань, аби лише не нападав на українські землі, але й це нічого не помагало, хан гроші брав, а проте раз у раз насилав свою орду на Україну забирати худобу та людей у неволю. Тих людей татари продавали в неволю в далекі краї й у себе до господарства, до роботи уживали. Так гірко було людям на Україні, не було просвітку від панів, а що не взяв пан, заграбив своєвільний вояк польський або спалив та забрав татарин. Як то у пісні співають:

    Зажурилась Україна, що ніде прожити, Витоптала Орда конем маленькії діти! Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки простягала, під хана погнала.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України