"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 29. Козаччина.

    Від тяжкої панщини, від усяких панських кривд почали селяни тікати в світ за очі, дедалі то все більше. Переходити селянинові з місця на місце не вільно було, тому тікали потайки. З Галичини йшли на Поділля, де було просторніше, на робітника тяжче, а на панщину легше, з Волині — на Побужжя (де Вінниця й Умань), з лісових країв — до Київщини та за Дніпро. Ці краї подніпрянські прозивалися тоді Україною, бо лежали вже «на краю» держави, й за нею зачиналися дикі степи. З кінцем 15-го віку (від року 1482 почавши), татари кримські дуже часто нападали на ці краї, бо король польський посварився з кримським ханом. Оборони тому краєві від держави не було, і за кільканадцять років вичистили татари цю велику країну як скло; зісталося кілька городів, де були кріпості й стояло по трохи війська, як Київ, Канів, Черкаси, Остер, а з сіл люди мусили тікати, бо не можна було ані жити, ані господарити серед таких татарських походів. Повтікали в лісові краї, але й сюди заглядали татари — і на Волинь, навіть у Галичину.

    Цей гарний край, де колись цвіло українське життя, був тепер занапащений до решти дурною управою. Дались йому взнаки князі та бояри, а добило безголов'я королів та панів польських та литовських, що землі ці загорнули, а оборонити не вміли. Лежав він пусткою з кінцем 15 віку без малого сто літ. Розмножився тут звір, риба в ріках, а людей не було. Тільки поблизу кріпостей, куди б утікати можна було, орали землю, та й то сторожів ставили наоколо, аби татари не захопили. Як у пісні ще й досі співають:

    Ой в неділеньку рано-пораненьку
    Да й усе женці одбірнії,
    Да й усе женці одбірнії,
    Поробив їм серпи да все золотії.
    Ой повів женців на яру пшеницю.
    «Ой жніте, женчики, обжинайтеся
    І на чорную хмару озирайтеся,
    А я піду додому пообідаю,
    Жінку та діточок да одвідаю».
    Ох і жнуть женці, розживаються,
    На чорную хмару озираються.
    Ой то не хмара, то Орда іде,
    А Коваленко та передок веде;
    Зв'язали руки да сирицею,
    А залили очі та живицею.

    Тобто повиймали очі, аби не втік.

    Багато тоді зложено жалісних пісень, так званих дум та псалмів невільницьких про біду від татарського грабування, про тяжку долю невільників у неволі татарській або турецькій, що й досі ще в нашому народі пам'ятаються:

    За річкою огні горять,
    Там татари полон ділять:
    Село наше запалили
    І багатство розграбили,
    Стару неньку зарубали,
    А миленьку в полон взяли.
    А в долині бубни гудуть,
    Що на заріз людей ведуть:
    Коло шиї аркан в'ється,
    А по ногах ланцюг б'ється.

    А про невільників у турецькій неволі, що їх турки, в кайдани закувавши, уживали до тяжкої роботи — до веслування на своїх кораблях, званих галерами або каторгами, така є сумна і жалісна дума стародавня («Плач невільників»):

    У святу неділю не сизі орли заклекотіли,
    Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
    Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,
    Господа милосердного прохали та благали:
    «Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
    А з низу буйний вітер!
    Хоча й би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля,
    Хоча й би чи не повиривала якорів з турецької каторги.
    Да вже ця нам турецька-бусурманська каторга надоїла:
    Кайдани-залізо ноги повиривало,
    Біле тіло козацьке, молодецьке коло жовтої кости пошмугляло».
    Баша турецький, бусурманський, недовірок християнський ',
    По ринку він похожае, він сам добре теє зачуває,
    На слуги свої, на турки-яничари зозла гукає:
    «Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
    Із ряду до ряду захожайте,
    По три пучки тернини і червоної таволги набирайте,
    Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте!»
    То ті слуги турки-яничари добре дбали,
    Із ряду до ряду захожали,
    По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,
    По тричі в однім місці бідного невольника затинали,
    Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кости обривали,
    Кров християнську неповинне проливали.
    Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,
    Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати.
    «Ти земле турецька, віро бусурманська, ти розлуко християнськая
    Не одного ти розлучила з отцем, з матер'ю або брата з сестрою,
    Або мужа з вірною жоною!»
    Визволь, Господи, всіх бідних невольників з тяжкої неволі турецької,
    З каторги бусурманської,
    На тихі води,
    На ясні зорі,
    У край хрещений,
    У мир веселий,
    У городи християнські.

    Та хоч терпіла західна Україна, все-таки не так як Подніпрянська.

    Але той спустошений край, розкішний та вільний, вабив до себе людей сміливих. Знаходилося чимало таких, що йшли на весну, на літо в ці краї, ловили рибу, звіра били, пасіки закладали, а на зиму тільки до городів верталися. В степах стрічались вони з татарськими чабанами або з такими ж татарськими пройдисвітами, як і вони самі; часом їх татари поб'ють та полуплять, часом вони татар підчикрижать та худобу заберуть. Такі татарські заволоки, воєнні неприкаяні люди звались козаками, то це ім'я й до наших людей пристало, що тут степами та пустками тинялись та промишляли.

    З часом намножилось тих людей — козаків наших багато. Старостам та воєводам, що по пограничних городах сиділи, були вони наручні, бо на татар страху наганяли, та й живились від них ті старости, як козаки з різною здобиччю з степів на зиму приходили. Один такий староста — Остап Дашкевич, староста черкаський, українець з роду, радив королеві, щоб з тих козаків зложити таке військо, яке б Україну від татар стерегло: взяти тисячу або дві тисячі козаків, платити їм з скарбу (казни), а вони б від татар Україну берегли. З тої ради нічого не вийшло, але видко з неї, що козаків тоді на Україні було вже дуже багато.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України