"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 30. Запорожжя.

    Що більше козаків ставало, то убувало сміливості татарам, а козакам прибувало. Все далі запускались вони в степи, під самі кочовища татарські, відбирали їм худобу, набігали на їх краї, відбивали від них невільників та самих татар у неволю забирали. Нижче порогів Дніпрових, де Дніпро ділиться та робить острови серед лози та очерету, так що й не видко їх, ставили вони собі кріпості й «острожки» або зайки, щоб не могли їх там дістати ні татари, ні турки, ні старостинські слуги, продибавши лукавим ділом. Згодом на місце тих дрібніших укріплень стали ставити одну головну. Звалась вона Січ або Кіш козацький і переносилась на різні острови і місця; часом була на острові Хортиці, часом на Базавлуку, на Микитинім Розі, на Чортомлику.

    Початок дала кріпость, поставлена в 1550-х роках на острові Хортиці славним українським князем Дмитром Вишневецьким (з Вишневця на Волині), що прославився в піснях українських під іменем Байди:

    В Царгороді на риночку
    Ой п'є Байда мед-горілочку,
    Ой п'є Байда — та не день, не два,
    Не одну нічку та й не годиночку.
    Цар турецький к йому присилає,
    Байду к собі підмовляє:
    «Ой ти, Байдо, та славнесенький,
    Будь ми лицар та вірнесенький!
    Візьми в мене царівночку,
    Будеш пан на всю Вкраїночку!»
    «Твоя, царю, віра проклятая,
    Твоя царівночка поганая!»
    Ой крикнув цар на свої гайдуки:
    «Візьміть Байду добре в руки,
    Візьміть його повисіте,
    На гак ребром зачиніте!»
    Ой висить Байда та й кивається,
    Та на джуру поглядається:
    «Ой, джуро мій молодесенький.
    Подай мені лучок та тугесенький:
    Ой бачу я три голубочки,
    Хочу я убити для його дочки!»
    Ой як стрілив — царя вцілив,
    А царицю — в потилицю,
    Його доньку — в головоньку».

    У цій пісні представлений він гулякою-запорожцем, в дійсності був він одним з тих панів пограничних, що «козакували» — ходив з козаками за здобиччю. Але згодом прийшов до ширших планів: поставивши на Хортиці свою кріпость та згромадивши козаків, задумав зломити Орду, вигнати її з степів та їх опанувати; тому що правительство литовсько-польське не важилось з татарами зачіпатись, пробував підняти царя московського, мав якісь зносини з Туреччиною. З того не вийшло нічого, і згинув він так, як у пісні описано, але дух його і сміливі гадки зістались між козаччиною, і після його хортицької твердині далі тримали вони свою «Січ» (засічку) тут за порогами, як опору і захист проти Орди і всякого іншого ворога.

    Тут тримали козаки всякий запас, зброю, тут була їх столиця, бо сюди ніхто не міг до них дістатись: ні поляки, ні турки; тут було їх царство. І тому самі козаки стали зватись запорозькими, або низом — що на «низу» Дніпра сиділи.

    Господарили в степах та по ріках — рибу ловили, пасічникували, над татарами промишляли, а як скучилося, вибирались походом десь у дальші краї. На Волощині (в теперішній Бессарабії та Румунії) тоді були часті війни, то козаки туди ходили помагати воєводі волоському чи іншому кому, на турків та татар особливо. Бо через те, що Україна тоді таку біду від татар та турків терпіла, мали наші люди, а втім і козаки, велике на них завзяття. За найсвятішу річ уважали з «бусурманами» воювати. Тож як не було якої війни, то козаки йшли походом просто на турецькі або татарські городи в Крим, над Чорне море, де були турецькі городи Очаків, Акерман, Кілія, Варна.

    А ще частіше робили собі великі човни — чайками звалися, та й пускалися, як за давніх, київських часів, Дніпром на море: приставали до побережних міст, виходили несподівано на берег, нападали на міста й села, забирали з собою здобич, котра легша та дорожча, випускали невільників на волю, все інше палили та швиденько на човни, та й гайда назад, поки там татари чи турки зібрались. Великого страху тим завдавали татарам та туркам, їздили під сам Константинополь: прокрадались між турецькі кораблі, що доїзду стерегли, та під самим носом у турецького султана палили та руйнували передмістя. Або переїздили на противний азійський берег Чорного моря й там палили та руйнували багаті турецькі міста.

    Правда, не раз велика буря розбивала ті козацькі човни; заносила їх бозна куди, й пропадала та потопала в морі велика сила козацького війська — як у думі співається:

    Ей на Чорному морю, на камені біленькім,
    Там сидить сокіл ясненький,
    Жалібненько квилить-проквиляє
    І на Чорне море спильна поглядає.
    Що на Чорному морю щось недобре починає.
    Злосупротивна хвилечка-хвиля вставає,
    Судна козацькі-молодецькі на три части розбиває:
    Перву часть ухопило — у білоарабську землю занесло,
    Другу часть схопило — у Дунай у гирло забило,
    А третя часть тут має —
    Посеред Чорного моря у бистрій хвилі,
    На лихій хуртовині потопає.

    Але ще частіше удавалось козакам вернутися щасливо з великою добичею, з увільненими невільниками. Не раз гнались за ними навздогін турецькі кораблі, але козаки на легких човнах тікали їм з-під носа в Дніпро, а в гирла Дніпрові, серед лози та очеретів ніякий корабель не міг за ними їхати. Тоді козаки ділили здобич на товариство — як то в думі співається:

    Златосинії киндяки — на козаки,
    Златоглави — на отамани,
    Турецькую білую габу — на козаки, на біляки ',
    А срібло-золото на три части паювали?
    Першую часть брали — на церкви накладали.
    Котрі давнім козацьким скарбом будували,
    Щоб за їх вставаючи й лягаючи милосердного Бога благали;
    А другую часть між себе паювали,
    А третюю часть брали — очеретами сідали,
    Пили та гуляли, із семип'ядних пищалей ' гримали.

    На зиму мало хто лишався в Січі чи в степах: розходилися козаки по Україні, по городах і селах, де мали свої пристановища, свої сім'ї. Було багато й бездомного народу. Широко розносили вони по Україні славу про свої битви з турками й татарами, про свої сміливі походи, й славили їх кобзарі піснями:

    Була Варна колись славна,
    Славнішії козаки,
    Що тої Варни дістали
    І в ній турків забрали.

    Треба ж то пам'ятати, що не було тоді на світі народу страшнішого для всіх, як турки: боялись їх, як останньої біди, в Польщі, на Угорщині, в Німеччині, вважали народом найсильнішим, непереможним. Тому всі дивувались відвазі козацькій, що вони сміють нападати на турків у їх власній землі, визволяють невільників з каторг турецьких та відплачують туркам і татарам за їх напади на християнські землі. З різних сторін — з Польщі, з Литви, з Сербії приходили до козаків на Запорожжя різні люди, між ними й багаті молоді пани, щоб набратись військової науки, відваги, духу козацького та потім славитись, що вони були на Запорожжі, разом з козаками воювати ходили. Та довго попасати ті пани не могли, занадто тяжке та суворе було життя козацьке, треба було вміти й голодувати, й мерзнути, і в останній біді й небезпечності воювати. Тому справжні запорожці були все-таки найбільше з українських селян, загартованих у біді й небезпеці.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України