"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 33. Солониця.

    Це не минуло козакам дурно. Правительство польське дивилося мовчки, поки козаки воювали з Острозькими й іншими, немилими йому православними панами, але не стерпіло, як козаки почали докучати тим, що під покровом правительства саме переводили тоді унію церковну. Та й своїми погромами волинських і білоруських міст козаки перебрали мірку терпеливості.

    Військо польське саме було досить свобідне під ту пору; король дав йому наказ іти на козаків і приборкати їх.

    Старшим у нім був Жолкевський, пан з Галичини, добрий войовник. Він якнайскоріше поспішив, щоб заскочити козаків не приготованих, до купи не зібраних, як вони по різних кінцях України пробували, розбиваючи панів. Та козаки, хоч по части, а таки зібралися коло Києва, перевезлись за Дніпро й човни потопили: надіялися поляків за Дніпро не пустити. Але міщани київські, яким козаки також надокучали, повитягали човни з Дніпра й польське військо перевезлося за Дніпро.

    Тоді козаки пішли в найдальші, порожні ще тоді краї й стали під Лубнами на Солониці, надіючись, що поляки туди за ними не підуть. Але Жолкевський завзявся, хоч би що, а винищити козаків: або панам бути на Україні, або козакам. Він прийшов під Лубни й заскочив козаків несподівано, що вони мусили тут же й отаборитися.

    Місце було для оборони добре, високе, з широким оглядом на всі боки. З одної сторони боронили його непролазні болота Сули, з інших сторін обгородилися козаки кількома рядами возів, за ними валами і шанцями. Посередині поставили дерев'яні зруби, набиті землею, і на них умістили гармати. Табір був міцний і приступом узяти його було не можна. Доброго війська козацького було ще коло .6 тисяч, а друге стільки різного народу неспосібного — жінок, дітей тощо. Жолкевський задумав томити козаків облогою, не даючи виганяти худоби і коней на пашу, та мучив гарматною стрільбою, а заразом ведучи переговори, силкувався роз'єднати козаків: викликати між ними підозріння і незгоду. Ця лукава робота його дійсно не зісталася без успіху. Стара ворожнеча запорожців і наливайківців ожила наново серед такого тяжкого настрою. Почалися сварки, далі криваві розрухи. На одній раді розпочалася бійка і серед неї убито Лободу; але Наливайкові не удалося взяти булаву: вибрано гетьманом Кремпського, а низовці не могли забути Наливайкові убивства Лободи. В козацькім таборі було гірко: худоба здихала без паші, кулі польських гармат забивали людей і коней, трупи гнили серед табору і серед гарячого літа робили повітря неможливим. Трудно було підтримати порядок і завзяття в таких обставинах, і велика то річ, що козаки таки трималися ще.

    Жолкевському одначе також було нелегко. Припасу для війська було дуже тяжко дістати, і він переконався, що скоріше його військо вигине з голоду, ніж козацьке: вояки його змучилися неустанною сторожею. А тим часом над Дніпром громадилися нові полки козацькі та умисно пустошили Подніпров'я, щоб тим відтягнути Жолкевського від облоги, а з Запорожжя йшли нові полки козацькі човнами рятувати козацьке військо під Лубнами. Жолкевський силкувався їх відвести, як перед тим Лободу: посилав до них, що не має проти них нічого, нехай не встрявають тільки до бунту; але ті не послухали. Якби вони надтягнули під Лубни — Жолкевському була б біда. Але козаки в солоницькім таборі, відрізані від світу, не знали, що рятунок такий близький.

    Жолкевському треба було зробити останню спробу, щоб настрашити козаків і змусити їх до піддання. Він розпочав знову страшенну стрілянину, став ладити всякий припас ніби до рішучого приступу, а заразом намовляв козаків, щоб піддалися: аби тільки видали головних проводирів, то нічого їм не буде. І не витримали козаки, маючи перед очима півживих жінок і дітей своїх. Не додержали свого завзяття козацького, не діждалися порятунку. По двох днях тяжкої стрілянини прийняли умови Жолкевського: видати проводирів, гармати і всякий припас, корогви і клейноди цісарські. Наливайко, бачачи, до чого йде, хотів утікати; наливайківці боронили свого вожака, але козаки приборкали його й видали полякам.

    Але коли вони це зробили, тоді Жолкевський зажадав, щоб кожному панові вільно було ще забрати з-поміж них своїх підданих. На це козаки не могли згодитись, бо це трохи не всіх їх віддавало на ласку їх панів. Тоді польське військо кинулось на них, безборонних, неприготованих, проти довершеної вже згоди, і вчинило огидну різню. «Так їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі», — оповідає сучасник-поляк.

    Тільки частина козаків під проводом Кремпського відбилася й пішла оружною рукою на Запорожжя. Козаки, що йшли на поміч, і запорожці завернулися теж. Жолкевський вже не мав сил дотримати свого наміру — знищити козаччину до кінця. Легше було помститися на взятих у неволю ватажках. Особливо Наливайка тяжко мучили: тримали у в'язниці сливе рік і раз у раз брали на муки, випитуючи про його зносини з сусідніми державами і різними людьми. Нарешті стяли і тіло його четвертували. А між польською суспільністю і між українцями пішли зараз поголоски про дивні муки, якими Наливайка замучено: що його посадили на розпаленого залізного коня, на голову положили залізну корону — за те, що він, мовляв, назвав себе «царем Наливаєм», хотів бути королем України.

    Сумно стало на Україні по солонецькім погромі. Як стара пісня співає:

    Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути:
    «Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю-гадаю,
    Чом я твоїх козаків у себе не видаю?
    Уже чверть года три місяці вибуває,
    Як твоїх козаків у мене немає...
    Всі мої квіти луговії, низовії пониділи,
    Що твоїх козаків у себе не виділи».

    Хоч Жолкевському не удалося знищити козаччину до останку, як він задумував, проте лубенський погром усе ж таки дуже придавив козаччину. Зігнано її з «волості», загороджено заставами довіз припасів на Запорожжя і законом сеймовим скасовано всі права війська козацького і його організацію. А що найгірше — і серед самої козаччини під впливом того упадку починається небезпечне роздвоєння, внутрішня війна: частина більш смілива й безоглядна розпочинає боротьбу з частиною більш розважною, що хотіла піддобритися до правительства, аби вернути собі давні відносини. Це було продовження попереднього роздвоєння між запорожцями та наливайківцями, але тепер воно виливалося в форми різкіші, ніж перед тим, так що доходило до кривавих битв між ними, і одна сторона проти другої шукала помочі навіть у польського правительства, просячи, щоб дало їм з своєї руки старшого. Поляки тішилися з того— нехай, мовляв, козаки одні других погризуть, будуть покірніші. Але усобиця довго не тривала. Славний гетьман Самійло Кішка, оспіваний у думі про його втечу з неволі турецької, зручно об'єднав козаччину. Рядом походів — на море і на Молдову — підняв він дух у козаччині, а слідом прийшли такі обставини, що й правительство мусило звернутися до козаків та попросити їх помочі.

    Поляки ухвалили на сеймі, щоб війську козацькому більше не бути зовсім, аби пани не мали на Україні клопоту. Незадовго почалася нова війна у Волощині, і полякам до неї стало пильно треба козаків. Почали їх кликати, але Кішка пускав їх заклики поза вухом і казав, що козаки підуть тоді тільки, як король відновить давні вільності й права козацькі. Раді не раді — поляки мусили-їм це обіцяти, і козаки пішли на війну у Волощину, а за цією волоською війною мусили просити їх іти ще в поміч на шведів. Дуже тяжка була це війна, сам Кішка наложив у ній головою — вбито його під одною кріпостю кулею гарматною, проте доказав свого. За велику послугу козацьку мусив польський сейм ухвалити, що військо козацьке має бути наново.

    Незадовго козаки прийшли ще до більшої сили, як перед тим, а на Україні тим часом стались такі речі, що очі всього українського народу звернулись до козаків. Досі тільки українські селяни бачили в козаках свою оборону й надію, а тепер усі, хто хотів боронити прав українського народу, до козаків почали звертатись.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України