"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 47. Розбрат між українським народом.

    Це була правда, що старшина дивилась на порядки польські чи московські (де також пани поміщики-бояри людей у тяжкім кріпацтві держали), та й собі хотіла на Україні поміщикувати. Хутори закладала, людей осуджувала на них та казала собі чинші грошові чи осипи збіжжям давати, в господарстві помагати. Не минуло якихось п'ятдесят літ від того часу, як народ український, з Хмельницьким повставши, панів з України повиганяв і землю всю, що панською була, для всіх вільною зробив, а вже з тої козацької старшини нове панство викублилось. Землі позасідало, людей своїми підданими поробило і вже до панщини почало нагинати. Цей панський дух у старшині почули українські люди дуже по — тому й не хотіли слухати старшини. Є така гарна дума старосвітська про Феська Ганжу Андибера, мана запорозького. Вона зложена недовго по смерті старого Хмельницького і з неї видно, як тоді вже ні на Україні невірно дивились на старшину, прозиваючи їх ляхами за панський дух. В думі розповідається, як зайшов бідний обдертий козак до корчми козацької:

    Там пили три ляхи, дуки-срібляники.
    Первий пив Гаврило Довгополенко переяславський,
    Другий Війтенко ніжинський,
    Третій пив Золотаренко чернігівський.
    От вони пили-підпивали, з козака-нетяги насміхались,
    На шинкарку покликали:
    «Гей, шинкарко Горовая, Насте молодая!
    Добре ти дбай,
    Нам солодкі меди, оковиту горілку ще підсипай!
    Цього козака, пресучого сина, у потилицю з хати випихай!»

    Але козак-нетяга, випивши доброго меду, став сам на тих дуків гримати:

    «Гей ви, ляхове, вразькі синове, ік порогу посувайтесь,
    Мені, козаку-нетязі, на покуті місце попускайте;
    Посувайтесь тісно,
    Щоб було мені, козаку-нетязі, де на покуті із лаптями сісти!»
    Тоді ляхи, дуки-срібляники добре дбали,
    Дальше ік порогу посували.
    Козаку-нетязі більше місця на покуті поступали.
    Тоді козак-нетяга на покуті сідає,
    Із-під поли позлотистий недолимок ' виймає,
    Шинкарці молодій за цебер меду заставляє.

    Вийняв з череса червінці та заложив ними весь стіл. Закликав до кватирки: аж тут один козак іде, шати дорогії несе, другий — чоботи-сап'янці, третій — шапку козацьку. Убрали нетягу, й пізнали тоді дуки, що це гетьман запорозький Фесько Ганжа Андибер. Стали його до себе до компанії запрошувати та медом-горілкою частувати.

    То він теє од дуків-срібляників приймав, сам не випивав,
    А все на свої шати проливав:
    «Ей, шати, мої шати, пийте, гуляйте!
    Не мене шанують бо вас поважають:
    Як я вас на собі не мав,
    То й честі від дуків-срібляників не знав».

    Тоді-то Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький, стиха словами промовляє:

    «Ей, козаки, каже, діти, друзі-молодці!
    Прошу я вас, добре дбайте,
    Цих дуків-срібляників, наче волів, із-за стола виводжайте,
    Перед вікнами покладайте, у три березини потягайте,
    Щоб вони мене споминали, мене довіку пам'ятали!»
    Тоді ж то козаки, діти, друзі-молодці, добре дбали,
    Цих дуків-срібляників за лоб брали,
    Із-за стола, наче волів виводжали,
    Перед вікнами покладали, у три березини потягали,
    Словами промовляли:
    «Ей, дуки, — кажуть, — ви дуки!
    За вами всі луги і луки!
    Ніде нашому брату, козаку-нетязі стати
    І коня попасти».

    Під тими дуками представлені тут три полковники козацькі: переяславський, чернігівський і ніжинський, .І під тим нетягою — гетьман Брюховецький, отаман кошовий запорозький, що по Юрку Хмельниченку хотів на гетьманство дістатись. Він на старшину відказував, ;І себе за великого приятеля простому людові удавав. Як же гетьманом став, так людей обдирав гірше, ніж ті дуки, Москві їх запродав. Так і не раз бувало: хто під старшиною яму копав І :І на панський дух старшинський нарікав, потім, як сам на верх діставсь, сам таким же зробився. Хто тільки з простого народу виходив на верх, зараз тягнуло його до панства; хотів маєтності мати, підданих держати, роботою їх обкладати. Щоб тому запобігти, треба було інших способів: треба було підданство заборонити, щоб один чоловік до другого, до його особи не міг мати ніяких прав, як пан до підданого; треба було б міру земельну установити, щоб понад неї ніхто землі більше не мав; треба було свобідних земель пильнувати: давати землю для господарства, а як хто переставав на ній робити, відбирати й до громади чи до війська повертати. Але все це такі речі, до яких тільки за теперішніх часів люди стали додумуватись, а тоді того не розуміла ні старшина, ні простий народ.

    Простий народ на Москву надії покладав, вірив, коли воєводи його на старшину підмовляли.

    Ще воєвод і стрільців московських тоді добре й не зазнав він. Як люди їх зазнали, то кілька років пізніше уже на них самі бунтувались і скрізь їх по Україні побивали. Та все-таки від тих воєвод не сподівались такого лиха, як від польських панів. А московські воєводи навмисно ще більше відводили людей від старшини: казали людям, що старшина їх хоче своїми підданими поробити, під Польщу запроторити, а цар їх хоче під старшини боронити, щоб вони від неї кривди не мали. І те роздвоєння, що люди й старшина одні одним не вірили та наперекір робили, найгірше Україну піднімало та ворогам на поталу давало.

    У самій Московщині був кріпацький дух, і Москва Україні своїм повірникам, що їй прислужувались, роздавала землі, селян, і сама ж найбільше помагала їм на Україні кріпацтво заводити, людей приборкувати. І трудовий народ український не добачав, що, підтримуючи московську зверхність, він на себе ярмо робить. А тим часом, противлячись старшині, наперекір їй роблячи, простий народ не добачав і не вмів розрізнити доброго від злого в її роботі. Старшина не тільки панування бажала, але хотіла забезпечити й свободу та самостійність Україні. Не вміли люди від неї того перейняти, не вміли в тім помогти, а панським забаганкам зась сказати.

    Без народу ж не могла старшина й за право українське стояти і нарешті піддалася Москві, побачивши, що не може без народу їй противитись. Зреклася прав і свободи української, а за те від московського правительства дістала на простих людей всякі права панські, грамоти царські та надання: віддала Москва український народ їй у кріпацтво.

    Так і впала українська свобода через те ворогування — що старшина панувати хотіла: з чужого ярма народ визволяючи, своє накладала, а люди не попускали, та в тій боротьбі зі старшиною й свою власну свободу проґавили. І не стало ані свободи на Україні, ані людям не покращало. Попали вони таки в підданство та кріпацтво старшині, і та ж Москва помагала тим новим панам держати своїх людей в лещатах. Свобода людська так само була противна московському ладові, як і політична свобода автономної України.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України