"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 48. Роздвоєна Україна. Українці зневірюються в Москві.

    Старшина хотіла вернутись до Польщі, аби лиш свободу Україні забезпечити, та люди хотіли Москви держатись — так Москва не хотіла попустити, щоб Україна сама своїми виборними людьми, гетьманом та полковниками, правилась без московських воєвод, навпаки, вона все того пильнувала, щоб там своїх воєвод завести, а гетьманську владу укоротити. Й кидались і старшина, і люди українські то в той бік, то в цей бік, і не було їм просвітку, а в тих роздорах та війнах тільки гинула українська сила, земля пустіла, люди розбігались. І назвався той час «руїною», знищенням України.

    Виговський хотів тримати з Польщею, забезпечивши самостійність українську, щоб Україна при Польщі була осібним «великим князівством Руським». Але люди не хотіли вертатись під Польщу, скинули Виговського й обрали гетьманом Хмельниченка. Хмельниченко зі своєю старшиною рад був Москви триматись, тільки хотів, аби Москва де в чім попустила: щоб воєвод ніде, окрім Києва, не було; щоб військо московське, яке на Україні буде, гетьманові було послушне; щоб московські бояри в українські справи поза гетьманом не мішались.

    Він стояв тоді з військом на правім боці Дніпра; воєвода московський закликав, щоб він до нього приїхав про те умовитись. Коли ж Хмельниченко послухав і приїхав, військо московське його обступило, скликали раду з тих місць, де люди за Москвою потягали, і тоді, на раді, бояри московські зовсім інші постанови прочитали: гетьманові власті й права ще поменшили, а воєводам щоб іще бути в Переяславі, Чернігові, Ніжині й інших містах. Хмельниченко з старшиною раді не раді згодились, бо були в московських руках, але мали за це великий гнів на Москву. .

    Пройшло потім півроку. Московське правительство, порізнившись наново з Польщею, літом 1660 р. задумало похід на Галичину, щоб відтягнути польські сили з Білої Русі. Московський воєвода Шереметьєв пішов з лівобічними полками на Волинь, Хмельниченко з правобічними полками йшов до нього полудневою границею, охороняючи її від татар. Та польські гетьмани, діставши велику поміч із Криму, вийшли між Шереметьєва і Хмельниченка, вдарили на московське військо під Любаром і обложили його зі всіх боків, так що воно не могло порозумітися з Хмельниченком. По кількох днях збентежений Шереметьєв став відступати назад, сподіваючись через те скоріше здибатися з Хмельниченком, і став під Чудновим.

    Але з Хмельниченком тим часом вели переговори поляки, намовляючи його відступити від Москви й відновити унію з Польщею. До цього ж намовляв його й Виговський, що таки хотів утримати Гадяцьку унію. Не можучи ніяк зійтися з Шереметьєвим і маючи проти себе сильніше польсько-татарське військо, Хмельниченко завагався. Старшина, ображена на Москву, що так їх підійшла попереднього року, не противилася згоді з Польщею. Але поляки також не були розумніші від московських політиків і, покладаючи на трудне тодішнє становище українців, уже не згодилися відновити Гадяцьку унію, так як була уложена, а викинули з неї все, що говорилося про велике кн. Руське. На таку унію старшина не мала охоти приставати, але не час був противитися і кінець кінцем згодилися.

    Шереметьєв по цім мусів піддатися полякам — віддав їм зброю, запаси й пообіцяв вивести всяке московське військо з України. Зірвав серце на козацькім війську, що було з ним: видав його полякам і татарам, аби ті не грабували й не брали в неволю московського війська. Такий мерзенний вчинок викликав по всій Україні великі жалі й гнів на Москву.

    Проте все-таки лівобічна Україна не зважилась відірватись від Москви. Тутешні полковники відреклись Хмельниченка, що наново зв'язався з Польщею, і запобігали московської ласки, бо мали те переконання, що Москва однаково не пустить з рук лівобічної України, маючи під рукою своє військо. Та й люди тутешні все-таки не хотіли вертатись під Польщу, як не хотіли за Виговського.

    Тоді Україна розділилась. Правобічна сторона зіставалась при Польщі, а лівобічна — при Москві. Пішли з того війни великі, Польща хотіла й лівобічну Україну забрати, а Москва — правобічну. І пішло велике спустошення, й людям біда.

    На лівім боці гетьманом вибрано кінець кінцем Брюховецького, що до людей придобрювавсь. Запобігав він ласки у Москви, й Москва помогла йому на гетьманство дістатись, а тих полковників, що йому противились, Сомка та інших, смертю скарала; та, діставши булаву, Брюховецький досить скоро побачив, що хитрими інтригами не так легко держатися на гетьманстві. Приподоблювався Москві, як тільки міг, щоб мати її за собою: 1665 р. поїхав до Москви на поклін (цього московське правительство добивалось і від попередніх гетьманів, тільки ті не хотіли). Попросив, щоб його там оженили «на московской девке», і там його справді оженили з донькою одного боярина і справили гучне весілля. Випросив собі двір у Москві й обіцяв там тримати свого племінника — для безпеки. А нарешті, сповняючи волю московських політиків, подав цареві прошення від себе й старшини, щоб цар перейняв на себе управу на Україні, збирав на себе всякі доходи, а для того вислав своїх воєвод на Україну й військо, а також, щоб митрополита українцям прислано з Москви. Всього цього московське правительство хотіло ще за Хмельницького добитись, тільки ні Хмельницький, ні ті гетьмани, що по нім були, на це не приставали, аж цей «нижайший підніжок царського величества» Брюховецький на це згодився.

    За це дістав боярський чин і гойні дарунки й маєтності. Але повернувшись на Україну, скоро побачив, яку небезпеку зібрав на голову свою.

    Духовенство, старшина й прості люди, навіть саме Запорожжя — все піднялося на нього. Духовні підняли бучу на піддання їх під московське начальство. Старшина страшенно була роздражнена тими нечуваними порушеннями українських порядків, а ще більше — що Брюховецький узяв собі моду всякого, хто йому противився, засилати до Москви, аби там його запроторили на заслання. Простих людей Брюховецький підняв на себе тим, що, відступивши збирання доходів Москві, тепер, повернувшись на Україну, заходився якомога найбільше здерти з людей до військового скарбу, поки приїдуть московські зборщики.

    Пішов по Україні крик про здирство гетьманське і всяку принуку, яку при тім чинено. Запорожжя, побачивши таке, почало само виступати проти свого недавнього кошового, а Брюховецький своїм звичаєм став зараз обмовляти запорожців перед московським правительством, що вони зрадники. Коли приїхали московські перепищики, переписали людей, їх ґрунти і весь маєток і стали накладати московські податки і настановляти московських зборщиків, гнів на Брюховецького й на Москву піднявся ще більший: таких високих податків перед тим не чували. Крім того, були великі нарікання на московське правительство, що воно згодилося відступити Польщі правобічну Україну, укладаючи перемир'я 1667 року; поділилося Україною з Польщею, не додержало того, що обіцяло, приймаючи Україну під царську руку.

    Почало підійматись повстання. Брюховецький просив із Москви війська, щоб карати всіх непослушних якнайтяжче: всі побунтовані міста й села вирізати, випалити й зруйнувати. Та тут уже Москва не схотіла слухати його, і Брюховецький побачив, що як так далі ніде рух на Україні, то й Москва не схоче його підтримувати, незважаючи на всі його залицяння. Тоді ото й надумав він за допомогою Дорошенка, що настав гетьманом на правім боці Дніпра, підняти повстання проти Москви, щоб тим способом скинути з себе ненависть народну. Старшина підтримала його. По всій Україні люди, наскучивши кривдами і своєвільствами московських урядників і людей воєнних, побивали їх або виганяли. Брюховецький розсилав листи, аби скрізь молів виганяли, й до воєвод писав, аби йшли з України, інакше буде їх воювати. Залоги московські, настрашені тим повстанням, справді піддавалися й виходили. На весну до помочі Брюховецькому прийшли татари, і Дорошенко йшов з-за Дніпра. Але з дороги Дорошенко прислав до Брюховецького своїх людей, жадаючи, аби зрікся гетьманства, віддав клейноди, а за те дістане Гадяч у державу до життя свого. Тут виявилася народна неохота до Брюховецького за його лукавство. Не врятувало його повстання проти Москви. Перші покинули Брюховецького татари, потім козаки крикнули, що не будуть битися з Дорошенком, і кинулися грабувати обоз Брюховецького. Вхопили його самого, привели до Дорошенка -— той звелів його прикувати до гармати. При тім Дорошенко махнув рукою, а козацька юрба подумала, що то він махнув, аби з Брюховецьким кінчили — кинулися на нього з незвичайним роз'яренням, били рушницями, списами, «як скаженого пса», обдерли й кинули голого. Дорошенко велів його відвезти до Гадяча й поховати в церкві, що збудував Брюховецький.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України