"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 51. Самойлович і Мазепа.

    І після того як Дорошенко піддався, не заспокоїлось на правім березі. Турки, не підтримавши його, коли він їх чекав, тепер вислали на Україну Юрася Хмельницького ще раз гетьманувати І двічі ходили .походом на Чигирин виганяти московську залогу. Скінчилось тим, що московське правительство рзпорядилось, щоб військо з Чигирина вийшло, Чигирин зірвано порохом, а Самойлович силоміць перегнав за Дніпро останки народу, щоб не було за що воюватись. В 1681 р. й сталась така умова між Москвою та Кримом, щоб землі між Дніпром та Бугом лежали пусткою. Але ні Туреччина, ні Польща не приставали на те, щоб тут була пустка. Туреччина тут своїх гетьманів пробувала настановляти, Польща підтримувала з свого боку полковників, що заводили тут козацтво наново й обіцяли королеві йти на татар.

    Найславніший з тих полковників був Семен Палій, що осів в Фастові. Він був славний войовник, мав велику славу між козацтвом, і до нього з усіх боків тягло козацтво. Так ця країна знову віджила наприкінці століття, і навіть з Лівобіччя стали туди люди тікати, бо і в лівобічній гетьманщині дедалі не солодко ставало людям.

    Тим часом як правобічна Україна переходила такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила з рук польських до московських, з московських до турецьких, пустіла і наповнялася, умирала й оживала, стогнала під вічними карами й спустошеннями і знову поправлялася на свободі, невмируща як саме життя, — життя лівобічної гетьманщини тихо й поволі котилося під гору своєї політичної й суспільної вільності. Від повстання Брюховецького протягом кілька десятиліть вона не переживала ніяких різких заворушень, сильних хвилювань. Потихеньку сховала старшина немилого їй «мужичого сина» Многогрішного й посадила на його місце ґречного й огрядного Поповича, — так само п'ятнадцять літ пізніше потому сховала Поповича і перемінила його на Мазепу. Тихенько обкарнала при тім, чи позволила московському правительству обкарнати ще деякі останки українських політичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських політиків.

    Маючи перед очима приклад Многогрішного, що бідував у Сибіру, «скитався між дворами і помирав голодною смертю», як сам писав у своїх прошеннях, обережний Самойлович пильно обминав усе, що могло б збудити на нього невдоволення московських правителів. Синів своїх повисилав до Москви — це було добре для них, бо заробляли собі тут ласку московських правителів, а заразом це свідчило про вірність їх батька. Цих синів потім він вивів на полковників; доньку видав за московського боярина і випросив, щоб його прислали воєводою в Київ. І Москва цінила службу вірного гетьмана і його розумні ради, не давала ходу доносам, які йшли на нього, і здавалося, що Самойлович уже може бути безпечним своєї булави. Підбив ворогів своїх, обсадився свояками, мав ласку царську.

    Правда, за цю ласку приходилося Самойловичу сповняти дуже прикрі речі, як-от: приводити українську церкву під московську владу, а його прошення, які зачіпали московську політику, зіставалися даремними. Просив він піддати під його реймент Слобідські полки, що зібралися з українських пересельців за московською границею, в теперішній Харківщині, Курщині та Воронежчині. Вони несли службу на спосіб козацький, і мали такий же лад, як в Гетьманщині, тільки підлягали московським боярам. Самойлович хотів, щоб їх віддано під його реймент, але Москва не згодилась. А як не вдались кримські походи, що робив улюбленець московської царівни боярин Голіцин разом із Самойловичем, то щоб вигородити Голіцина, всю вину зложено на Самойловича. Старшині сказано його скинути й вибрати на його місце нового гетьмана. А Самойловича заслано на Сибір, як перед тим Многогрішного, за все його вислужування перед Москвою.

    На його місце Голіцин порадив старшині вибрати гетьманом Мазепу, що обіцяв йому заплатити велику суму грошей, і справді заплатив потім з великого майна, що забрано у Самойловича. І Мазепу вибрано. Було це в році 1687.

    Новий гетьман був з української шляхти, з Білоцєрківщини. Був чоловік освічений, гладкий в обходженню. Замолоду служив на королівськім дворі, потім пішов звідти, мабуть, через любовну пригоду, про котру зложено потім стільки оповідань славними світовими поетами. Оповідали, що розгніваний чоловік велів своїм людям прив'язати його до дикого коня, і той кінь заніс його на Запорожжя до козаків. Багато чужоземних малярів малювали цей образ — як Мазепу дикий кінь по степу несе.

    Видумано це, очевидно, а щось мусіло статись таке, і через те Мазепа пішов з королівського двору. Був близьким чоловіком до Дорошенка, але якось їдучи в посольстві до Криму, попався козакам Самойловича, і до нього в службу перейшов. Був генеральним осавулом, коли Самойловича скинено, І дістався на гетьманство, підплативши Голіцина. Політики такої тримався, як Самойлович. У всім творив волю московську й накладав зі старшиною. Люди цим були дуже невдоволені— як Самойловича скинено, то по різних місцях пішло повстання проти старшини, але Мазепа з старшиною приборкали його. І проти Мазепи пробував Україну підняти один канцелярист військовий — Петрик Іваненко, утікши на Січ.

    Січ, як за Самойловича, так і за Мазепи, була ворожо настроєна до гетьманського й старшинського правління і до московського правительства, на котрім опирався новий лад. Кошовий запорозький Гусак у листах до Мазепи дорікав, що тепер у Гетьманщині бідним людям стало гірше, як за ляхів, бо кому й не треба, і той завів собі підданих, щоб йому сіно й дрова возили, в печах палили, стайні чистили (зовсім так, як нарікали на поляків перед повстанням Хмельницького). Петрик, знаючи такий настрій Запорожжя, сподівався підняти запорожців, і, крім того, дістати поміч від кримської орди. Московське правительство, а з ним і Гетьманщина далі стояли на воєннім становищу супроти Криму й Туреччини, і хан признав Петрика гетьманом українським і обіцяв поміч для визволення України, щоб князівство київське і чернігівське з усім військом запорозьким і народом малоросійським, з Слобідщиною і Правобережжям стало осібною державою, а Крим буде її боронити від ворогів, за те ж козаки не боронитимуть кримцям воювати московські землі. Запорожцям Петрик казав: «Я стою за посполитий народ, за самих бідних і простих — Богдан Хмельницький визволив народ малоросійський з неволі лядської, а я хочу визволити його від нової неволі — від москалів і своїх панів». І обіцяв, що весь народ український постане з ним: «Я, пане кошовий, горло своє ставлю — веліть мене на сустави порубати, коли вся Україна, від самої Полтави почавши, не поклониться тобі — аби тільки хоч шість тисяч орди взяв та й ходім! Думаєш, не поможуть нам браття наші голоколінки з бідними людьми, котрих сердюки, орендарі та тії дуки, що їм царі маєтності понадавали, мало вже живими не їдять? Та вони, як почують тільки, що ти з військом із Січі рушаєш, то самі тих чортів панів подавлять, і ми вже на готовий лад прийдемо. А гетьман зараз на Москву втіче, бо там вся його душа, а тут тільки тінь одна у війську Запорозькім...»

    Від тих вістей про Петрика справді пішов гомін по Україні й затривожив гетьмана й старшину. Люди похвалялися: як прийде Петрик з військом запорозьким, пристанемо, поб'ємо старшину, орендарів та зробимо по давньому, щоб усі були козаки, а панів не було. Мазепа тривожився, просив московського війська, бо боявся, що як рушить сам з України, то піде повстання. Але страхи ці не справдилися. Запорожці, хоч самі таким же духом дихали на Мазепу й усю старшину, не дуже охотилися йти з Петриком на Україну, та й ставати союзниками кримців не дуже їм хотілося. Петрик кілька разів ходив з татарами та з охочими січовиками на Україну, але люди, бачучи слабкі сили його, не важились піднятись і за останнім разом вбив його один козак, щоб дістати нагороду, обіцяну Мазепою за голову Петрика, — тисячу карбованців.

    Але настрій через це не покращав. На Січ далі тікала сила всякого бідного, неімущого, незадоволеного люду, — даремно гетьман наказував своїм «компаніям» стерегти і не пускати туди людей. Далі йшли з Січі погрози, що підуть на Україну бити панів і орендарів, а Мазепа скаржився цареві, що «не такі страшні запорожці, як цілий український посполитий народ, весь перейнятий своєвільним духом — не хоче бути під своєю властю» і готов кожної хвилі перекинутися до запорожців.

    У другий бік так само тікали люди за Дніпро, до козаків Палієвих, що почали тоді повставати проти сусідніх панів, грозилися «прогнати ляхів за Віслу — щоб і нога їх тут не постала», і справді швидко поширювали свою козацьку територію на всі боки, виганяючи шляхту.

    Палій став народним героєм, і Мазепа зачинав уже боятися його гірше, як перед тим Петрика — що з нього піде повстання по Гетьманщині. «У всіх одно — іти за Дніпро, і з того може вийти велика біда,— писав гетьман у Москву. — І козаки, і посполиті — всі на мене недобрі, всі кричать в один голос: пропадемо до кінця, заїдять нас москалі».

    Тому Мазепа взявся Палія знищити. Неправдою обвинуватив Палія перед царем. Під час одного походу схоплено його й заслано на Сибір. Палієву пригоду оспівано в пісні, дуже розповсюдженій між народом, то довго пам'ятав Палія й багато зложив про нього різних оповідань і казок:

    Пише, пише та гетьман Мазепа
    Та до Палія листи:
    «Ой, прибудь, прибудь, Палію Семене,
    Та на бенкет до мене...»
    Ой, вже Семен, ой, вже Палієнко
    На подвір'я виїжджає,
    А там його вельможний Мазепа
    Вином-медом напуває.
    Ой, вже Семен, ой, вже Палієнко
    Меду-вина та й напився
    Та свойому вороному коню
    Та й на гриву похилився.
    Ой, як крикнув вельможний Мазепа
    Гей на свої сердюки:
    — Ой, візьміть, візьміть Палія Семена
    Та закуйте йому руки.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України