"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 53. Розцвіт українського мистецтва й культури.

    Не любили в народі «вельможного Мазепу», і не без причини, як ми бачили. А проте не був він ворогом українському народові. Навпаки, судячи по всьому, він був українським патріотом, хотів високо піднести Україну, її освіту й культуру, як у тих кругах її розуміли, де він обертався. Було, певно, в тім і власного його розрахунку: хотів він з тим піднести свою славу й блиск, прихилити до себе духовенство і людям доказати, що він не «лях», коли так заходиться коло православної церкви, показує їй таку охоту й прихильність. Але українській культурі він тим справді велике послужив, і від його часу починається сильний розвій і розцвіт українського мистецтва, котрим зазначився XVIII в.

    Діставши після Самойловича великі багатства, що той збирав так запопадливо за свого гетьманства, Мазепа вжив їх між іншим на церковне будівництво, на всякі прикраси церков, на підмогу школам і освіті.

    На кожнім місці перед очима і уявою народу записував він свою побожність, прихильність українській народності і культурі, і заразом — свою славу, могутність, багатство. Навіть після того, як ця українська церква, так багато ним обдарована, мусила за наказами царськими його проклясти і відректися від нього, і всякі пам'ятки Мазепі знищено, затирано всяку пам'ять по нім, — ще й тепер уся Україна повна тих різних пам'яток небувалої гетьманської щедроти для церкви і всього того, що в тім часі підходило під розуміння української культури.

    Печерську лавру Мазепа відновив, обвів монументальною камінною огорожею, що й тепер дивує око глядача, поставив гарні брами з церквами на них — так :шану Святу браму і другу, так звану Економську; недурно його портрет на стіні олтаря лаврської церкви ховався до самих останніх часів. В Пустинно-Миколаївськім монастирі вибудував нову величаву церкву св. Миколая, відібрану потім від монастиря на воєнний собор. Вибудував наново братську церкву Богоявлення і поставив новий будинок для академії. Поставив величаву церкву Вознесення в Переяславі, згадувану Шевченком V його славній панорамі України:

    Вечірнє сонце гай золотило,
    Дніпро і поле золотом крило;
    Собор Мазепи сяє, біліє,
    Батька Богдана могила мріє...
    Київським шляхом верби похилі
    Требратні давні могили вкрили;
    З Трубайлом Альта між осокою
    Зійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою —
    І все те, все те радує очі,
    А серце плаче, глянуть не хоче...

    Довго було б вичисляти всі пам'ятки Мазепині по Україні і поза нею. В церкві Гробу Господнього в Єрусалимі на великі свята й досі уживають замість антімінсу срібну плиту, артистично гравіровану (мабуть, італійської роботи), «подаянієм ясновельможного єго милости пана Іоанна Мазепи, російського гетьмана» ', як значиться на ній.

    Багато займала Мазепу також українська освіта і книжність. Головним огнищем цієї освіти і взагалі культурного руху українського була Київська академія. Після свого упадку в 1660-х рр., як її московське правительство трохи не закрило, в часах Мазепи вона наново упорядкувалася, поширила свою програму на взір католицьких, головно єзуїтських академій, і одержала від московського правительства підтвердження титулу і прав академії. Оті часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя українського культурного життя, були добою найвищого розвитку Київської академії. З неї вийшло багато людей, які зайняли перші місця в літературнім, церковнім і політичнім життю тодішньої України і Московщини. Потім, майже до самої половини XVIII в., вона зіставалася головною школою для освіченого українського громадянства — не тільки духовного, а й світського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтності академії, зве її школою «всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросійські в науках свобідних мають наставленіє». Справді, переглядаючи реєстр учеників академії того часу, бачимо між ними хлопців майже з усіх значніших старшинських родин; звичайно бувало в академії більше світських, ніж духовних, і виходили вони потім на різну світську діяльність. Через те Київську академію дуже оцінено і на взірець її засновано вищі школи по інших місцях і в Московщині (почавши від московської слов'яно-греко-латинської академії, веденої київськими вихованцями), і на Україні, де на київський взір заснувалися колегії й семінарії в Чернігові, Переяславі, Харкові, Полтаві. Багато в цім часі виходить книг і листів, оздоблених гравюрами, різаними на дереві й на міді українськими майстрами. Українська гравюра з цих часів доходить великого розвитку, йдучи за західними, головно німецькими майстрами.

    В мистецтві українськім починає вироблятися свій осібний стиль, котрий робить нам дуже дорогими ці! часи. За півстоліття сорозмірного спокою забагатіли й загосподарилися церкви, духовенство, козаки, заможне міщанство, старшина. Вони шукають, чим прикрасити не тільки церковну обстанову, але й свою хатню. Шукають і привозять гарні речі з-за границі, особливо зі Шлезку і Гданська, куди посилали на ярмарки свої товари — волів, спирт, шкіри, прядиво і на взірець їх виробляють свої. При великім почуттю українського народу до краси і вмінню з чужих взірців творити щось відмінне, своє, бачимо ми, як з старих взірців візантійсько-українських, персько-турецьких і західних виробляється свій стиль і в мистецтві монументальнім — у будівництві кам'янім і дерев'янім, і в мистецтві практичнім— в орнаменті, у виробах для домашнього вжитку: килимах, вишивках, посуді, в золотництві, малярстві, друкарській штуці. Потім, як пішли російські моди, це мистецтво перестали цінити, не стали дорожити й тими старими пам'ятками українського стилю, аж останніми часами почали придивлятись тому, цінити український стиль і в кам'янім будівництві XVIII віку, розуміти красу українських дерев'яних церков, що російське духовне начальство веліло потім заступити негарними синодальними взірцями і оздобленнями в усяких речах.

    У літературі й словесній творчості ця доба також зазначилася поважно. Покоління, які на своїх плечах винесли велику боротьбу за визволення України з польської кормиги, сходили зі сцени, пам’ять цієї боротьби забувалася. Тому українська інтелігенція тільки заходиться збирати всякі матеріали до історії її, перекладати з чужих мов, записувати, що хто пам'ятав. З'являються літописні оповідання про війни з козаками, декотрі дуже інтересні, як літопис так званого Самовидця або оповідання Величка, що підходять скоріше під наше поняття історичного роману, як історії. Складаються чудові думи козацькі про війни Хмельницького і боротьбу з татарами та турками. Залюбки збираються пісні й вірші на народній мові. До друку це не попало через московські заборони, І більшість того певно загинуло. Але й те, що додержалося до наших часів, дає зрозуміти, яке жваве духовне життя тоді підіймалось, і як би воно могло розвинутись, коли б не впали на нього всякі біди.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України