"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 56. Погром мазепинців.

    Що замисел не удався, було очевидно. Але Мазепа ще дурив себе надіями, що справа обернеться на його користь, тому намовив Карла зимувати на Україні і тим підірвав ще гірше свого союзника: ця зимівля на Україні знищила шведські сили. Одиноким успіхом було, що Запорозька Січ пристала до шведів. Давніше була вона дуже неприхильна Мазепі, як московському і старшинському прислужнику — це ми знаємо. Кошовий Кость Гордієнко, Головко прізвищем, що старшував у Січі, був великий ворог московської і старшинської неволі й дуже гостро виступав проти Мазепи. Але тепер, як Мазепа перейшов до шведів, Гордієнко потягнув у його бік. Одначе пройшло кілька місяців, поки йому вдалося повести за собою січове товариство. Тільки в березні кошовий з військом Запорозьким прибув сам у шведський табір і вітав короля латинською промовою.

    Шведи були дуже втішені цим запорозьким військом, його воєнним вишколенням і досвідом, але їм цей прибуток не пішов на здоров'я, а запорожцям тим менше. Шведський король, щоб забезпечити собі зносини з Запорожжям, посунувся ще далі на Україну й застряг під Полтавою, що не піддалася йому, а загороджувала дорогу на Запорожжя. А на Січ послано московські війська й здобуто її завдяки бувшому січовику Ґалаґану, що тепер, відставши від Мазепи, з усіх сил вислужувався перед царем, а знав усі запорозькі стежки і доріжки. Запорожці піддалися на обіцянку Ґалаґана і московських офіцерів, але слова їм не додержано і немилосердно покарано за повстання: голови луплено, шию до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті задавано, мертвих з гробів багато — не тільки товариства (козаків), але й ченців — відкопувано, голови їм відтикано, шкуру луплено, вішано. Запорожці по цім, які заціліли, перенесли свій кіш на татарську територію, до Олешок, недалеко гирла Дніпра. І там Січ була 19 літ.

    За цим погромом Січі наступив, місяцем пізніше, погром і шведської армії під Полтавою. Розгромлено шведське військо, і останки його рушили за Дніпро на турецьку територію. Але московське військо йшло за ними слідом. Карло і Мазепа з невеликими відділами солдатів і козаків ледве встигли утекти за Дніпро, решта війська мусила піддатися московському війську, що догонило їх над Дніпром. Мазепа з королем добились до Тягині (Бендер) і тут отаборилися з ним на кілька літ. Карло заходився втягнути доконче Туреччину в війну з Москвою, і це вдалося йому. Але Мазепа не дожив до цього, був зломлений і перемучений всякими тривогами, свого життя непевний, бо цар Петро неустанно силкувався добути його в свої руки і візиру турецькому обіцяв 300 тис. талярів, якби його видав. Він розхворівся і вмер, — похоронено його в монастирі в Галаці на Дунаї.

    Старшина, що була при Мазепі, козаки та січовики з своїм Гордієнком все-таки ще не покидали своєї думки про те, щоб за поміччю Швеції й Туреччини вирвати Україну з московських рук: у тім була тепер вся їх надія. По довгих переговорах на місце Мазепи вибрано гетьманом Орлика. При тім списано інтересні постанови, яке має бути правління гетьманське. Хоч ці постанови не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки цим людям не удалося ніколи, але вони цікаві, бо виявляють погляди й бажання цих людей, що зв'язали свою долю з визволенням України. В постановах цих багато нового, що могло б бути важним кроком наперед. Єсть тут і замітні початки чисто парламентського устрою. Зазначено тут, що останніми часами гетьмани стали присвоювати собі «самодержавную владу, узаконили самовластієм такоє право: так хочу, так повеліваю». Тому ця конституція постановляє надалі такі порядки:

    Три рази щороку: на Різдво, Великдень і Покрову мають бути «генеральні ради» в гетьманській резиденції для порішення всяких важніших справ; на ті ради мають приїздити: генеральна старшина, полковники з усією полковою старшиною і сотниками, виборні від полків «генеральні совітники» і депутати Запорозької Січі. Якби в управі гетьмана або в його ділах помітне було щось шкідливе для народного добра, тоді старшини і сотники мають право то «виговорити» гетьманові, а він за те не має на них гніватися або їх карати. Без рішення оцієї генеральної ради гетьман може відправляти тільки пильні справи, яких не можна відкласти, і то тільки за радою генеральної старшини. Ніяких секретних зносин і кореспонденцій гетьман не має права вести. Не може також розпоряджати скарбом військовим: до того має бути вибраний генеральний підскарбій, а гетьман має свої доходи, призначені «на булаву і особу його гетьманську».

    Далі постановлялося, аби гетьман пильнував, щоб людям військовим і посполитим не чинено надмірної тяжкості, утиску й здирства, від котрого вони кидають свої оселі та йдуть «у прочку», шукати легшого прожитку в заграничних сторонах. Заборонялося старшині й всяким «військовим і посполитим урядникам» обертати козаків і посполитих, до них не належних, на свої господарські роботи, відбирати ґрунти або силою змушувати до продажу, забирати за яку-небудь вину майно людське або обертати людей собі на роботу і т. д. Добре то все було — але не вдалося його здійснити, не вдалося укладникам цієї конституції вернутися на Україну — заводити ті нові порядки.

    Надія, правда, якийсь час манила, а була хвиля, що й здійснення її здавалось дуже близьким. Король шведський прорік, що не замириться з Москвою, поки не доб'ється, що Україні повернена буде її свобода. Те саме пообіцяв запорожцям хан кримський. Туреччина, боячись московської переваги, теж пристала до Швеції, розірвала зносини з Москвою і на весну призначила похід. 1711 р. Орлик з своїми козаками і татарами та помічними полками польських панів зі шведської партії рушив на правобічну Україну, в ті полки правобічні, що були під Мазепиною зверхністю. Тутешні городки піддавалися йому. Вислане з-за Дніпра військо Орлик розбив. Але коли приступив під Білу Церкву, тут діло не пішло, багато з Орликового війська погинуло, а татари тим часом мочали грабувати край, серце людей тутешніх почило під Орлика відпадати, і він скоріше завернувся назад.

    Літом рушив на турків цар Петро. Понадіявшись на обіцянки молдавські, необережно загнався він на Прут, як шведи на Україну. А тут його обступило турецьке військо, і попав він в останню біду. Орлик сподівався, що тепер можна буде продиктувати цареві свої бажання щодо українців: цар мусить зректися всяких прав на Україну. Та все поправили побрязкачі царські: візира турецького підкуплено, він випустив Петра з його армією на дуже легких умовах, а українську справу в умові згадано такими неясними словами, що кожний їх собі по-своєму толкував. Орлик говорив, що на основі цієї умови Москва зобов'язалася уступитися з України по обох боках Дніпра, а царські представники доводили, що в тих словах нема для Москви такого обов'язку. Турецьке правительство прийняло толкування Орлика і заповіло нову війну з Москвою за те, що вона не хоче уступитися з України. Але знов московські гроші все змінили: таки потверджено торішню умову, а справу українську при тім пояснено так, що Москва зрікається правобічної України (окрім Києва) і Запорозької Січі, а лівобічна Україна зістається під Москвою. Коштувало це цареві ще 100 тисяч червоних, але зате як не силкувався Орлик подвигнути турків, щоб допоминалися й лівобічної України — як козакам обіцяли, все було даремне. Та й з правобічної України не було потіхи, бо на підставі давніших трактатів претензії на неї заявили поляки.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України