"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 38. Незгода з правительством і українські плани.

    Наступники Сагайдачного на гетьманстві бажали справді йти його слідами. Поруч своїх козацьких справ вони раз у раз домагалися від правительства, щоб полагодило справи православної віри, признало православних владиків, скинуло уніатських; силкувалися підтримати українську шляхту, що з свого боку на сеймах нарікала на гоніння православних, на кривди й утиски православним міщанам у Львові тощо. Але король і правительство гнівом кипіли й на православних, що вони противляться уніатським владикам, і на козаків, що підтримують православних та не сповняють жадань королівських.

    Козаччина в цім часі держала в своїх руках усе полудневе Подніпров'я, не хотіла чути про зменшення війська і послух панам, навпаки козаки казали, що буде ще більше війська козацького — буде сто тисяч, і як король не вдоволить їх бажань, буде біда Польщі. Ходили далі на море, наводячи скажений страх на турків — бо «поголоска про чотири козацькі човни на Чорнім морі лякає турків більше, ніж вість про чуму», писав французький посол у Царгороді.

    Правительство польське ярилось гнівом. Пани-магнати з України накликали його, аби конче приборкало козаків, бо шляхті не можна господарити, не можна бути певним життя свого на Україні, сподіваючись щохвилі народного повстання. Це був час, коли польські пани, розмежувавши Україну між собою, бачачи велике залюднення своїх «маєтків», хотіли б уже перейти до справжнього панського господарства — заводити фільварки, панщину, всякі дані й повинності, але козаки, у великім числі сидячи по маєтках панських, не тільки самі були «непослушні», але й решту міщанства й селянства підтримували в непокірнім настрої. Пани тому хотіли, щоб козаків було яких дві, найбільше три тисячі і мешкали вони тільки в королівщинах (землях державних), а хто мешкає в панських — аби у всім був послушний панові, не вимовляючись ніяким козацьким присудом.

    Але щоб козаків до того примусити, треба було знов по всіх тих заслугах козацьких під Москвою і Хотином справити їм у подяку таку різню, як під Лубнами. Поки що бракувало на це сили. Польському війську ще й досі не було заплачено за Хотинську війну, і ніхто в Польщі не хотів служити.

    Тим часом, бачачи, що правительство польське й особливо король не хочуть іти на ніякі уступки українському громадянству, українці хапалися за різні плани, щоб витворити таку ширшу політичну, міжнародну комбінацію, яка дала б змогу опертися проти польського правительства — або змусити його до уступок, або відірвати Україну від Польщі.

    Київське духовенство верталося до старих гадок українських ворохобників XV і XVI віків шукати помочі у Москви, адже справа зійшла на Грунь релігійний — боротьби за віру, а московське правительство на цім ґрунті не вагалось мішатись у польські та литовські справи, коли тільки чуло з цього користь для себе і мало сили відповідні. Як тільки Москва почала по смутній добі знову ставати на ноги, стали до московського правительства звертатися різні люди з України, шукаючи помочі — найбільше в різних церковних справах. Літом 1624 р. сам митрополит вислав до Москви одного з владиків, описуючи тяжкі біди, які терплять православні, й запитуючи московського царя, чи не прийняв би Україну та військо козацьке під свою руку, якби козаки не встояли у війні з поляками, що повисла вже тоді над Україною. Але Москва саме ще тільки ставала на ноги, боялася знову зачіпатися з Польщею, і московське правительство відповіло митрополитові ухильчиво. Сказало, що здається серед самих українців ще ця гадка не зміцнилась, козаки займаються морськими походами більше, ніж думають про боротьбу з Польщею, — а як буде на Україні міцна постанова, тоді дайте знати, а цар і патріарх (царів батько) про це поміркують, як би вас визволити, — так переказали бояри митрополитові.

    Часи справді були дуже тяжкі для православних. На білорусів ішли далі гоніння, й ще більше загострилися, коли вітебські міщани, роздражнені до останнього всякими утисками й кривдами від тамошнього уніатського владики Йосафата Кунцевича, збунтувавшись, убили його. Шибениці, в'язниці, відбирання останніх прав посипались на винних і невинних. Владики крились у Києві «під крилами христолюбивого воїнства черкаських молодців» (козаків) і з тривогою чекали, чим скінчиться боротьба правительства з козаками, що насувалася все грізніше: якби козаччину приборкано знову, як тридцять літ тому під Лубнами, прийшлось би владикам справді тікати за московську границю.

    Але козаки тим не журилися й, навпаки, почували велику силу й енергію в собі. З великим завзяттям і розмахом вели морські походи на землі турецькі, і дуже були утішені, що проти турка знайшовся у них несподіваний союзник у Криму: тодішній хан Махмет-Прей і його брат Шагін-Гірей збунтувалися проти султана турецького, що хотів їх скинути, і закликали до помочі козаків, а ті з великою охотою взялися їм помагати. Коли турецькі кораблі подались до Криму, везучи нового хана на місце збунтованого, козаки під сам той час рушили на Царгород, захопили турків зовсім неприготованими і цілий день вільно грабували собі обидва береги Босфору; понищили багаті оселі, розкішні вілли, а ввечері спокійно забрали свою здобич на чайки і вийшли на море, перше ніж турки зібралися боронитись. Коли ж догонили їх турецькі кораблі, споряджені на той час, козаки спокійно чекали їх, бо противний вітер не давав змоги нашим іти на турків. Побачивши таку відвагу, турки так налякалися, що вернулись назад, не зачепивши козаків, і вони пішли вільно додому. А два тижні пізніше наново, ще з далеко більшою силою йшли на Царгород; на лимані Дніпровім загородили їм дорогу кораблі турецькі: було їх 25 великих галер і 300 менших кораблів; але козаки билися з ними кілька днів, пробилися на Чорне море і пішли знову на Царгород. Цим разом цілих три дні грабували й палили береги Босфору і спокійно відпливли собі додому. Стривожений цими нападами султан вислав посланців до Криму, до капітан-баші, аби лишив хана, а їхав скоріше Царгород боронити.

    Після такого досвіду Шагін-Гірей намовив брата увійти в нерівний союз з козаками. На сам святий вечір вони приїхали на Запорожжя і тут складено союзний трактат, щоб козаки помагали кримцям, а кримці в усякій пригоді їм ніколи не опускали. Козаки вірили у вірність і тривкість цього союзу з Кримською ордою і сподівалися опертися на нім у тяжкій хвилі — не тільки в війнах з Туреччиною, але і в недалекій, мабуть, війні із Польщею. Це незвичайно підіймало у них дух, а ще до того саме під ту пору сталася пригода, яка розвинула перед очима України перспективи ще ширші.

    Восени того ж 1624 року приїхав до Києва і допитався до митрополита чоловічок, що називав себе Яхією, сином і законним наслідником турецького султана. Казав, що його мати, грекиня з роду, викрала його з двору султанського й виховала в православній вірі; що його, як законного претендента на трон султанський, чекає нетерпляче весь християнський світ Туреччини: болгари, албанці й греки присягли вже йому, як своєму законному цареві, й чекають його з готовим військом у 180 тис. вояків. Але він хоче приєднати до цієї спілки ще Україну й Московщину, щоб з ними разом розвалити царство Турецьке. Сподівається одначе помочі й від різних ворогів Туреччини із Західної Європи.

    Митрополит, вислухавши цих оповідань, не знати, чи повірив тому всьому, але подумав, що з цього може вийти щось корисне. Він справив Яхію зі своїми людьми на Запорожжя, і той зараз таки став з козаками й Шагін-Гіреєм укладати плани війни з Туреччиною. Митрополит же думав зацікавити цією справою Москву і зробити її тим більше охочою для вміщання в українські справи. Виїхав сам в сторони козацькі й разом з козаками та Яхією вирядив нове посольство до Москви: їхали козаки запорозькі й посланець Яхії. Мали вони оповісти цареві про ті плани й союзи Яхіїні та просити для нього царської помочі чи військом, чи грошима. Але це не дуже удалось. Цар, видко, теж зацікавився справою: посланець Яхії був представлений йому потайки поміж запорозькими послами; цар переслав через нього Яхії багаті дарунки, але вмішатися сам у його справи чи в українське повстання все-таки не відважився.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України