"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 39. Куруківська і Переяславська війна.

    З широких планів українсько-кримсько-московського і ще не знати якого союзу, що укладали собі українські політики — київські чи запорозькі, не вийшло нічого. Переговори тодішні зісталися тільки пам'яткою тих широких комбінацій, що нагадують собою пізніші заходи Богдана Хмельницького. А тим часом, покладаючись на різні союзи й загнавшись в широкі плани, козаччина досить болюче наскочила на сувору дійсність війни з Польщею.

    Військо козацьке сподівалося на те, що є у нього під боком новий союзник, хан кримський, і, мабуть, Польща не схоче зачіпатися відразу і з ним, і з козаками, тому далі займалося морськими походами, не журячись польськими жаданнями та погрозами. Тричі ходило на море з великими силами, й ця морська війна затяглася на пізню осінь. А тим часом гетьман польський Конецпольський усе збирався приборкати козаків, що і йому самому, як державцеві великих земель на Україні, кісткою в горлі сиділи, й саме тепер вибрався на них. Похід цей застав козаків зовсім непідготованими. Не стрічаючи ніде козацького війська по дорозі, Конецпольський пройшов цілу Україну аж до Канева; але й тут було тільки три тисячі козаків, що не могли помірятися з польським військом і оборонною рукою пішли під Черкаси, назустріч головному війську, що мало прийти із Запорожжя. Цим несподіваним маршем Конецпольський примусимо Україну сидіти тихо, не дав старшині скликати козаків, осілих «на волості». Тим часом гетьман Жмайло на Запорожжі багато потратив часу, чекаючи козаків з моря та пересилаючись з ханом, щоб поміг козакам згідно з союзом. Конецпольський за той час дочекався нових полків, так що його військо числом зрівнялося з козацьким або навіть і перейшло його, а при тім було краще озброєне і споряджене, ніж неприготоване до війни військо козацьке. Козаки одначе рішились не піддаватися. Польські комісари жадали, щоб козаки видали проводирів морських походів і всяких своєвільств, також аби видали Яхію й послів, посланих до Москви, зменшили військо козацьке «до давніше означеного числа» і таке інше — всього цього козаки не могли прийняти. Сталася битва, і хоч козаки держалися добре, але кінець кінцем цю позицію признали собі незручною й потайки відступили далі на полуднє, над Курукове озеро, під теперішнім Круковим, на границі теперішньої Київської губернії з Херсонською. По дорозі полишили свої застави, які гинули до ноги, аби тільки стримати поляків, проте поляки, досить скоро добилися до головного козацького війська, перше ніж воно встигло добре заложитися табором. Одначе табору козацького здобути не здолали і кінець кінцем, бачачи перед собою затяжну війну, розпочали переговори. По довгих пересилках і торгах удалося Конецпольському, що козаки підписали з комісарами умову, аби козаків надалі було тільки 6 тисяч, і мешкати з правами козацькими вони могли тільки в королівщинах, зараз мав бути списаний реєстр того шеститисячного козацького війська, і хто не попаде до того реєстру — мав бути в підданстві своїм панам і урядам.

    Сповнити цього козаки не могли, хоч би як хотіли. Але вони сподівались, що незадовго почнеться нова війна у Польщі зі Швецією, й Польща сама буде якнайбільше козаків потребувати, а ті умови підуть у непам'ять. Так воно й справді сталось, і козаки знов робили на Україні, що хотіли. Тодішній гетьман Михайло Дорошенко, чоловік зручний і добрий правитель, умів одначе стримувати козаччину, щоб вона не дражнила правительства занадто, не ходила на море. В Криму знову почались усобиці, й Дорошенко звернув козаків туди, бо це польському урядові не було противно. Кілька разів водив він козаків на Крим, поки не поліг в однім із цих походів головою. По його смерті козаки більше своєволили, а тим часом Конецпольський закінчив війну зі Швецією й захотів приборкати козаків за те, що не дотримують куруківської умови. Але в цій новій війні (1630 р.) полякам пощастило ще менше, як у попередній; про цю війну оповідали потім, що як козаки з поляками стояли під Переяславом, то Тарас, гетьман козацький, вночі поляків побив (Тарасова ніч зветься):

    Лягло сонце за горою, зірки засіяли,
    А козаки як та хмара ляхів обступали.
    Як став місяць серед неба, ревнула гармата:
    Прокинулись ляшки-панки — нікуди втікати.
    Прокинулись ляшки-панки —та й не повставали.
    Зійшло сонце. Ляшки-панки покотом лежали.

    Шевченко (Тарасова ніч)

    Звістки очевидців потверджують, що поляків сильно погромлено в цій битві: розбито обоз, перервано дорогу до Дніпра, і Конецпольський мусив помиритися з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до останнього. Згодилися на тім, що все забувається, і козакам, що збунтувалися, і тим трохи реєстровим, що зісталися при поляках (було їх, кажуть, коло двох тисяч), не будуть одні одним докоряти. Реєстр збільшено до 8 тисяч, а що найважніше — його не переведено вже, так що не знати, хто був козак, а хто ні, — кожний, значить, міг користуватися вільностями козацькими.

    Скоро потім умер старий король Жигимонт, завзятий ворог православної віри й козацтва, взагалі всього українського, його син і наступник, Володислав, навпаки, старавсь задоволити православних, щоб прихилити до себе й православне громадянство, й козаччину. Мав у планах великі війни й для того хотів мати козаків за собою.

    Але пани польські хотіли спокою для господарства і не хотіли війни та податків для неї. Вони гасили всі війни, які виникали, пильнували короля й козаків, аби не давали приводу до війни. Щоб козаки не ходили на море, поставлено коло Кодацького порогу „на Дніпрі кріпость Кодак, і так не пускали людей на Запорожжя і на степові промисли. Козаки сподівались при новім королі поширення вільностей, а опинилися в тісноті, якої ще досі не знали, й були дуже незадоволені. Тоді зав'язалась війна зі шведами, козаків покликано на Балтійське море воювати з шведським флотом. Покладаючись, на цю війну, — що польське військо буде там зайняте, козаки під проводом Сулими знищили Кодак (1635). Але польські пани загасили війну зі шведами, й польське військо могло вдарити на козаків. Цього не хотілося реєстровим козакам, а ще до того польські комісари сипнули грошима між старшину, щоб намовляла реєстровців відступити від Сулими. Сулиму з товаришами видано на слово польських комісарів, що їм не станеться нічого злого.

    Але на сеймі їх засудили на смерть. Поляки, навіть неприхильні козакам, дуже жалували, що такі славні вояки згинуть від меча катівського — особливо Сулима. Він був довголітнім ватажком козацьким, кілька років був гетьманом, безліч разів ходив на турків і ніколи навіть рани на війні не дістав. Мав золоту медаль під папи Павла (що був папою в другім десятиліттю XVII в.), а дістав її за те, що, здобувши турецьку галеру і на ній узявши в неволю багато турків, триста тих турецьких бранців привів до Риму і подарував папі. Сам король силкувався якось вирятувати його від смерті, але не міг. Намовляли Сулиму перейти на католицтво, подаючи надію, що це його врятує, і він послухався, але це нічого не помогло: стято його, потім тіло розрубано й повішано на чотирьох міських вулицях.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України