"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 40. Павлюкове повстання і Острянинова війна.

    Видаючи Сулиму і його товаришів на смерть, реєстровці просили у короля різних пільг: аби їх старости не кривдили, та й гроші за службу давно вже не плачені, аби раз уже їм заплатили. Король обіцяв, та не було чим відновити. Тим часом наказувано козакам, аби на море не йшли й своєвільних пильнували. Але це приходилось їм все тяжче, бо не тільки «випищики», а й реєстрові козаки все більше почали бунтуватися, жалуючись, що від них служби й послуху хочуть, а грошей не платять і від утисків панських і старостинських не дають оборони.

    Панам тоді удалось загасити всі війни, і польське військо поставлено на квартирах на Україні, для порядку ніби. Та від тих польських вояків завжди тільки непорядки виходили, бо наприкрились людям, забирали від них всячину, зневажали. Піднялось повстання. Зачав його гетьман Павлюк, скликаючи всіх «благочестивих» (так православних звали), аби повставали на поляків за кривди православній вірі. Сила народу тоді повстала. За цей час дуже намножилось люду на Подніпров'ю, пани стали заводити панщину по маєтках, що собі засвоїли, а люди на це гнівались. Приставали до козаків, побивали панів та панське військо по квартирах. Повстання було велике, але війна того року не пощастила козакам; їх побито під Кумейками, реєстровці настрашились і піддались на всю волю польську і видали Павлюка та інших ватажків. Потоцький, що командував польським військом та розложив для постраху польське військо по обох боках Дніпра, заходився тепер карати збунтовану країну, пройшов на Київ, Переяслав, Ніжин, караючи людей, замішаних у повстанні: вбивав на палю й інші нелюдські муки завдавав. Потім розложив для постраху військо польське по всій Україні лівобічній і правобічній.

    Никли трави жалощами, гнулось древо з туги:
    Дознавали наші предки тяжкої наруги.
    Кого били-потопили в глибокій Росаві,
    А кого судом судили в далекій Варшаві.
    Осудили недобитків на великі муки:
    Розійшлися по Вкраїні каліки безрукі.
    Огласили із Варшави: «Дивітеся, люде!
    Хто вставатиме на шляхту, то всім теє буде».
    Нехай буде, нехай буде, коли божа воля,
    Щоб росла в боях кривавих українська доля.
    Нехай знають на всім світі, як ми погибали,
    І гинучи, свою правду кров'ю записали!
    Записали — прочитають неписьменні люде,
    Що до суду із шляхетством згоди в нас не буде.
    Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється,
    Поти серце українське з панським не зживеться.

    Куліш

    Запорожжя чекало тільки весни, щоб піднятися наново та нагородити собі програну війну, і завчасу розіслало своїх людей — підіймати народ. Старшим вибрано цим разом Яцька Острянина, довголітнього полковника козацького. Він кинувся на лівобічну Україну, де люди наші теж розселилися за останній час великими слободами до самої московської границі й радо підіймались на кожний заклик козацький. Піднялось велике повстання, якого ще не було. Військо польське силкувалося загородити Острянинові дорогу, але він :»ручно обминув його й пройшов на гирло Голтви, де вона тече до Псла в Полтавщині. Тут заложив під м. Голтвою табір на дуже гарній позиції, серед ярів і байраків, і міцно укріпився. Польське військо, що стояло на Україні, кинулось на Острянина і пробувало здобути табір козацький, але відбито його, а потім козаки, взявши в два огні із засідки, погромили поляків ще гірше, так що цілі роти польські погинули, і мусили вони відступити.

    Розохочений тим Острянин зробив помилку: замість І ото, щоб зістатися на добрій позиції та збирати далі військо до себе, він, не чекаючи полків, що наспівали нього, пішов за поляками навздогін під Лубни. Сподівався він у дорозі перейняти ті полки, що поспівали до нього з Чернігівщини, з Київщини, з інших місць. Але розминувся і, підійшовши під Лубни, мусив сам з своїми силами стати до бою з поляками, програв битву і мусив спішно відступати вгору до московської границі А тим часом і ті полки, що йшли йому в поміч — донці й запорожці не можучи знайти Острянина, наскочили на поляків і мусили піддатися, видали своїх полковників, але нічого не виграли тим; повторилася історія солоницька: під час дальших переговорів поляки несподівано напали на козацький табір і порізали, побили цих козаків до ноги.

    До Острянина тим часом приступила така сила покозаченого народу з Роменщини, що він задумав знову вдарити на поляків, зайшовши від полудня, але нова битва знову випала для козаків нещасливо, і після того Острянин став відступати понад Сулою вниз до Дніпра. Поляки йшли за ним; по новій битві під Жовнином Острянин вважав справу програною і, покинувши військо, з частиною козаків пішов за Московську границю: оселився там у Слобідщині, теперішній Харківщині. В ті сторони йшли наші люди з того часу, як пани польські стали заводити і за Дніпром польські порядки, а особливо по кожній невдатній війні, велика сила нашого народу йшла туди, осідала слободами і заводила подібний устрій козацький, як на Україні.

    Над полишеним Острянином військом узяв провід Дмитро Томашович Гуня, що і в торішній війні вже раз вирятував військо козацьке від погибелі, й цим разом не допустив козакам розсипатися. Дав добру відправу полякам, а потім, чуючи, що надтягає сам гетьман Потоцький з новими силами, відступив на саме Дніприще й заложив тут новий табір на старих окопах, над старим річищем Дніпровим, де ще за давніх часів билися козаки зі старостою черкаським. Позиція була незвичайно добра, а Гуня ще так добре її укріпив, що потім польські інженери признавали, що позицію цю ніяк не можна було добути; хіба тільки голодом можна було виморити той табір, а не здобути. Це відступлення з-під Жовнина та оборона на Старці-Дніпрі записали Гуню на вічні часи між найславнішими проводирями козацькими.

    Потоцький обложив козацький табір, але побачив, що здобути його не можна, і розпочав переговори; Гуня відповів, що не від того аби миритися, але не так, як під Кумейками, а з честю — щоб козакам вернено всі дані вільності. Умисно затягав переговори, сподіваючись, що прийде поміч, а поляки, постоявши, стратять охоту до війни. Пробував їх Потоцький обстрілювати — терпіли. Задумав виманити з табору і почав нищити, палити сусідні околиці — козаки жалувалися, але таки терпіли. Зносили недостачу в поживі й припасі, сподіваючись полковника Філоненка, що віз до них всякий запас із-за Дніпра. Та спіткало їх нещастя: наскочив Філоненко на поляків і хоч сам пробився, але з голими руками: весь обоз його попав у руки полякам. Дуже це підрізало козаків, і тепер вони вже направду почали просити згоди у Потоцького. Але той не мав тепер охоти багато говорити: козаки мусили прийняти тяжкі постанови, що уложив на них сейм по торішнім повстанню. Одно, що козаки вибороли собі своєю завзятою обороною на Старці: поляки цим разом не жадали видачі проводирів — всім було вибачено, якщо тільки не згинув у битві або в котрійсь різні, що без милосердя задавали козакам польські вояки, де мали до того силу.

    Аж тепер придушено козаччину. Зіставлено війська козацького всього кілька тисяч. Шість тисяч мало бути по закону, але й цього числа не додержувано, бо не вписувано на порожні місця, а крім того повписувано в реєстр багато не козаків, а поляків. Виборну старшину скасовано, всіх старшин настановляли власті польські, і то полковників не з козаків, а з шляхтичів польських, і вся вища старшина була польська. Польські пани мали правити козаччиною. Мешкати козакам позволено тільки в староствах Черкаськім, Корсунськім і Чигиринськім. Всі не вписані в реєстр мали бути послушні панам і старостам. Знову розложили польське військо по Україні — аби козаків пильнувало. Відбудували наново Кодак на Дніпрі й залогу з реєстрових на Запорожжя поставили,— аби в степах не піднялась ніяка своєволя козацька, і здавалося, справді придушили козаччину, а за нею й цілу Україну.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України