"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 41. Хмельниччина.

    В такій неволі прожила Україна без малого десять літ. Пани пильнували, щоб король ніякої війни не починав. Польща ні з ким війни не мала, козаків не потребувала, і польське військо могло стерегти панського спокою на Україні. Король Володислав хотів війну з турками почати і козаків до того взяти, — навіть з їх старшими накладав і листи їм дав, аби човни собі будували та на море йшли, аби з того війна з турком почалась.. Але старшина знала, що того пани не хочуть, затаїла листи і не рушила козаків, аби з того їй біди не вийшло. Аж тепер настав добрий час для панів. Козакам по панських маєтностях не вільно було пробувати, могли тепер пани господарити, як хотіли. Множились села й хутори в їх «підданих», заводили вони двори й фільварки, накладали на селян різні оплати та ладилися завести й панщину в самій глибокій, козацькій Україні.

    Але тільки до часу те все держалось. Україна угиналась під тяжким ярмом, але тільки часу чекала, аби його скинути. Селяни були невдоволені на панів, на їх вимисли, козаки-«випищики», тобто виключені з реєстру, тільки чекали хвилі, щоб скинути з себе підданство. Реєстрові були сердиті на польську старшину, що їх за слуг своїх мала, зневажала, а грошей заслужених ще не платила. Духовні й міщани відказували на кривди, що діялися від уніатів і католиків православній вірі та вкраїнським людям. І все чекало тільки іскри, аби відразу спалахнути ясним огнем.

    І тоді, каже старий літописець український, серед різних кривд, які українським людям робилися, «натрапили на чоловіка одного, у которого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу». А був тим чоловіком сотник козацький Зиновій Богдан Хмельницький.

    Був він чоловік заможний, досить учений, у війську козацькім заслужений; пізніше показав він себе як надзвичайний войовник і правитель та великого хисту і вдачі чоловік. Після повстання Павлюка настановлено його військовим писарем; по повстанні 1638 р., як козаки не могли вищих урядів займати, настановлено його сотником чигиринським. Та незлюбив його підстароста чигиринський. Намовив старосту, щоб відібрав від Хмельницького його батьківщину — хутір Суботів, бо він батькові Хмельницького попереднім старостою був даний не на віки, а тільки «до ласки». І відібрано йому той хутір, та ще як! Наслали людей, як самого Хмельницького не було дома,— поїхав десь у козацькій справі, — знищили майно Хмельницького, а хлопця, сина його, так канчуками вибили, що він з того вмер. Хмельницький став своїх кривд доходити, та його оскаржено як бунтівника, всаджено до в'язниці й навіть свого життя він був не певний. Тоді, як пущено його з арешту, удавсь він на Низ. Як старий козак, знав він там усі входи і виходи, і став збирати всіх, хто був з польського панування невдоволений, аби кривд своїх доходити. Було це зимою з 1647 року на 1648.

    Зібравши людей, Хмельницький опанував Січ — залога з реєстровців, що стояла тут, пристала до нього. Взявши в руки Запорожжя, повів він переговори з ханом кримським, щоб прихилити його до помочі козакам на поляків. Хан тоді був недобрий до поляків, бо довгий час грошей йому не давали; до того в Криму була розруха, був голод, і татарам хотілось війною потішитись. Тому хан обіцяв Хмельницькому, що пішле йому в поміч перекопського мурзу Тугай-бея з великим Мінськом. Велика це річ була для козаків; не раз уже й перед Хмельницьким різні гетьмани козацькі старалися дістати поміч від татар на поляків, та це їм не вдавалось, а Хмельницькому вдалося.

    Коли висланці Хмельницького понесли про це вісті по Україні між людей, що реєстровці пристали до Хмельницького, і хан йому помагає, почався великий рух між людьми. Старший над військом польським (гетьман коронний називався) Потоцький, прочувши про це, почав ладитись і собі до походу.

    Наперед вислав на Хмельницького свого сина Стефана з польським військом і козаками, решту реєстрових козаків з драгунами виправив Дніпром човнами, а сам зі своїм помічником (гетьманом польним) збирав головне військо і з ним посував на полуднє, чекаючи вістей від сина. Тим часом син його попавсь у велику біду. Надіючись на свої сили, йшов він не питаючись. А тим часом Хмельницький обступив його несподівано ні своїм військом і татарами на Жовтих Водах. Козаки реєстрові, що в тім війську були, прилучились до Хмельницького, а й ті, що Дніпром пливли— реєстрові та драгуни, також з українців набрані, теж до Хмельницького пристали, послухавши його висланців. Побачивши це, став Стефан Потоцький відступати. Але Хмельницький з усім військом обпав його і погромив так, що сливе ніхто цілий не вийшов.

    Потім Хмельницький пішов на головне військо. Воно, не маючи вістей від попереднього полку, теж почало відступати, але під Корсунем ударив на нього Хмельницький, загнав у засідку, в яру, де були рови покопані й вода пущена, також вози й гармати польські в болоті загрузли. Погромили козаки тут поляків до решти. Обоз, гармати — все забрали. З цілого війська лед-1 кілька сот утекло, та й то головно джури та слуги панські. Потоцький і Каліновський — обидва в руки козацькі попали, — Хмельницький віддав їх татарам. Як у думі співається:

    Тоді козаки ляхів доганяли,
    Пана Потоцького піймали, як барана, і зв'язали
    Та перед Хмельницького-гетьмана примчали;
    «Гей, пане Потоцький, чому в тебе й досі розум жіноцький!
    Не вмів ти єси в Кам'янці-Подільськім пробувати,
    Печеного поросяти, куриці з перцем та з шафраном уживати,
    А тепер зумієш ти з нами козаками воювати,
    Житньої соломахи з туслуком 1 уплітати,
    Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
    Щоб навчали тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати».

    Ще такого не бувало на Україні. Не тільки все українське панство, й ціла Польща зісталась без війська й оборони. Якби козаки схотіли, могли б за кілька днів безпечно бути в Кракові чи Варшаві. Але Хмельницький тоді не мав у гадці нищити Польщу. По перемозі корсунській пройшов до Білої Церкви й став тут табором. Навколо Україна, як море, хвилювалась. Підіймалось селянство, зброїлось, побивало або проганяло панів та жидів-орендаторів, нищило панські двори та католицькі костели, що за той час пани побудували на Вкраїні. Тікали пани, куди видно, аж на саму Віслу, як у пісні співається:

    Зависли ляшки, зависли,
    Як чорна хмара на Вислі,

    збігшися туди з усіх країв. Інші знову, в кому дух український жив, до війська козацького приставали. За короткий час не стало духу панського та польського на Україні тій, що ближче Дніпра, а люди українські співали:

    Та немає лучше, та немає краще,
    Як у нас на Вкраїні!
    Та немає ляха, та немає пана —
    Не буде ізміни!


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України