"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 42. Україна відривається від Польщі.

    Хмельницький і його товариші, розпочинаючи повстання, не мали іншої думки, як тільки те, щоб вернути вільності козацькі й порядки з-перед повстань Павлюкового та Острянинового, прикоротити панування польського панства на Україні. При тім вони були певні, що й король сам хотів би помогти козакам, та не може через панів — отже треба панам трохи нагнати холоду. Тому по своїх перемогах Хмельницький розписав листи до різної польської старшини, де виправдувався з свого повстання, а до короля вислав послів, щоб козакам вернули їх давні вольності, виплатили незаплачену плату та побільшили реєстр до 12 тисяч (стільки сам король хотів побільшити для війни з турками).

    Просили, отже, небагато, та сподівались, що по тих перемогах козаки на Україні будуть панами, як за Сагайдачного, і ніхто їм того реєстру чи інших постанов не буде пильнувати.

    Але саме під той час умер король Володислав, а пани, зібравшись вибирати короля, одним разом казали козакам чекати з своїми справами до нового короля, а другим разом ухвалили збирати військо на козаків. До того ще впав тоді на повстанців кн. Ярема Вишневецький, великий ворог козаків, що знищили йому його задніпрянські маєтки (Прилуччину та Лубенщину). Почав на Брацлавщині битися з повстанцями, зачіпатися з славним ватажком Кривоносом (Перебийносом), що про нього пісня споминає —

    Гей не дивуйте, добрії люде,
    Що на Вкраїні повстало —
    Що за Дашевим, під Сорокою
    Множество ляхів пропало.
    Перебийніс водить не много,
    Сімсот козаків з собою.
    Рубає мечем голови з плечей,
    А решту топить водою.

    Козаччину це дуже роздражнило. Хмельницький з-під Білої Церкви відійшов був до Чигирина, покладаючись на польські запевнення, що тепер козацька справа буде полагоджена. Тепер він знову рушив на козацьке пограниччя, а далі — на Волинь, де польські пани збирали проти нього сили.

    Польське військо напало на нього під Пилявцями. Воно було велике, але невдале. В першій же серйозній битві поляки стільки потратили свого війська, що постановили відступити. Але поки ладились до того відступлення, вночі напав на польське військо великий страх пішла поголоска, що старші з війська потайки І ікають, і всі пустились навтьоки, куди видно. Бігли без нам'яті, лишивши козакам пребагатий табір. Військо було зложене з панів-шляхти, а вибирались пани на той похід, як на весілля, а не на війну: везли з собою дорогоцінні убори, дорогу посуду і всяку всячину, і все те дісталось козакам.

    Польща знову зісталась без війська й оборони, але Хмельницький все ще хотів з нею не битись, а миритись — по доброму справу кінчити. Він пройшов з військом у Галичину, де люди також піднялись на панів, потім у Холмщину, під Замостя, і тут чекав вибору нового короля. Подавав і свій голос за брата покійного короля Володислава, Яна-Казимира, й справді його поляки вибрали, сподіваючись, що тим скоріше прийдуть до згоди з Хмельницьким. По своїм виборі Ян-Казимир написав до Хмельницького, щоб він на Україну вертався, а він, король, до нього висилає послів, що всі потреби козацькі задовольнять. Одержавши цей лист, Хмельницький казав стріляти з гармат на знак радості-й військо своє завернув на Україну. Було це під зиму 1648 р., в місяці падолисті.

    Скінчивши таким чином війну, Хмельницький поїхав до .Києва, де його всі з великою радістю й честю вітали, як освободителя України, називаючи новим Мойсеєм: як Мойсей свій народ увільнив з неволі єгипетської, так Хмельницький увільнив Україну з неволі лядської, — казали на Україні.

    Окружили його тут люди найбільш учені, досвідні та найбільше українству вірні й прихильні. Серед них, як ми бачили вже здавна, була така думка, що українцям з Польщею нічого робить, треба зв'язатися з Туреччиною або з Москвою, та відбитися від поляків і зробити Україну вільним краєм, окремою державою. Розмовляючи з тими людьми та з патріархом єрусалимським, що там тоді пробував, і Хмельницький став інакшими очима дивитися на справу. Досі він мав перед очима козацькі потреби, тепер зрозумів, що це справа дрібна, треба брати ширше. Треба думати про увільнення від Польщі всього українського народу, щоб міг він жити вільно і сам собою правити, під охороною козацького війська. «Доказав я, чого не думав, тепер покажу, що надумав,— казав Хмельницький, — виб'ю з лядської неволі увесь народ руський (тобто український). Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру (знаємо, що в тім часі православна віра вважалася за знак української народності). Поможе мені в тім вся чернь (простий народ) аж по Люблін, по Краків, та, що не відступає нашої віри, і я її не відступлю, бо то права рука наша!»

    В лютому (февралі) 1649 р. приїхали королівські посли, привезли Хмельницькому клейноди від короля й хотіли з ним умовлятись, які порядки між козаками мають бути. Але для Хмельницького тепер це вже була дрібна річ, коли він хотів зовсім увільнити Україну від польських панів і зробити з неї самостійну, окрему державу. Він не хотів і умовлятися з тими послами, відіслав їх ні з чим; сказав, що буде війна. Натомість вислав послів до інших держав: до Туреччини, Московщини, Угорщини, Молдови, намовляючи воювати Польщу разом з українцями.

    Війна почалася під літо, війна велика, найважніша, яка коли-небудь досі підіймалась на Україні. І з української, і з польської сторони розуміли, що це буде боротьба на життя і на смерть, буде рішатись доля України і Польщі. На Україні наддніпрянській все, що здужало, йшло в козаки. В поміч Хмельницькому вибрався сам хан з усією ордою, сподіваючись великої здобичі по торішніх перемогах Хмельницького. В Польщі король .«зібрав полки, які міг, і теж сам пустивсь їх вести на козаків.

    Але король був до війни нездалий, а Хмельницький— великий войовник. Іще король полків не зібрав, а Хмельницький уже обступив польське передове військо під Збаражем, на границі Волині й Галичини, й притис його так, що воно ґвалтом до короля почало кричати, аби йшов виручати. Король мусив іти на поміч, хоч не мав іще з собою усього шляхетського війська. Але Хмельницький, довідавшись про це, лишив частину під Збаражем, а сам з татарами непомітно, серед мряки й дощу, зайшов королеві дорогу коло Зборона. Обступив його військо й почав битву. Королеві з рештою війська не було виходу.

    Та зрадив Хмельницького хан. Король послав до нього своїх людей та почав умовляти, аби відступився під Хмельницького. Обіцяв великі гроші, позволив ханові забрати скільки схоче в неволю людей з України, і хан пристав на це. Добив з ним король торгу: заплатив йому за згоду золотом і кров'ю українською.

    Став хан Хмельницькому тоді вже від себе казати, аби помирився з королем, а інакше татари злучаться з королем на козаків. Гірко було Хмельницькому і козакам, а нічого робити. Мусили миритися з королем. списали йому свої пункти, щоб було за військом козацьким те, чим воно зараз володіє, і вірі православній б по було утиску, а унія щоб була скасована, — так поляки, маючи за собою хана, і на це не приставали. о військо спускати і з тих невеликих жадань.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України