"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 44. Україна шукає нових союзників.

    Місяць по Переяславській умові вислав Хмельницький з старшиною своїх послів до Москви — умовитися щодо дальших порядків на Україні, які мають бути. Та тут уже зараз виявилася різниця між бажаннями й планами українськими й московськими.

    Ці роки — від самого повстання — Україна жила як самостійна держава: вибраний гетьман з радою старшини й військовою радою правив усім краєм. Хмельницький зі старшиною хотіли й надалі задержати такий устрій — щоб Україна самостійно правилась собі сама вибраними своїми людьми — тільки ^була під зверхністю московського царя. Але в Москві на те не пристали, бо московська держава не мала в собі такого вільного устрою. Правительство московське лишило на Україні поки що все далі в управі гетьмана й старшини козацької. Але щоб так на завжди мало бути, на це не дало згоди в своїх відповідях на козацькі домагання (т. зв. «статтях Б. Хмельницького»). Згодилось, щоб військо козацьке вільно вибирало гетьмана, а царя тільки сповіщало при виборі; щоб Україна з гетьманом сама мала зносини з іншими державами як самостійна держава; щоб було військо козацьке (60000), гетьманові підвладне, і щоб до суду українського ніякі московські власті не мішались.

    Але зараз прислано з Москви до Києва московських воєвод з військом — нібито Україну боронити, а більше, щоб України й самого гетьмана пильнувати. Ті воєводи побудували собі осібно кріпость у Києві й гетьмана ні в чім не слухали. Таких воєвод з військом хотіло правительство московське поставити й по інших більших українських городах.

    Хмельницький зі старшиною з того побачили, що їм з Москвою не по дорозі: чого іншого він хотів, а що інше вона задумує. Він хотів, щоб Україна, як відірвалась від Польщі, так і зісталась свобідною, самостійною державою, а від Москви хотів підмоги, щоб усі українські землі від поляків відібрати й докупи злучити. А московські бояри хотіли Україну помаленьку до рук своїх взяти й правити нею, як правили іншими землями.

    Об'єднанням України вони мало журилися, а хотіли забрати білоруські землі від Польщі (чи властиво від Литви, що від 1569 року була тісно злучена з Польщею). Це їм ішло добре, тим більше, що на Польщу напала тоді й Швеція. Тоді поляки почали з царем переговори, обіцяли йому, що виберуть його польським королем — так, щоб він польських земель уже не нищив. Цар на це пристав, повірив і перемир'я з Польщею зробив. Учинив це без порозуміння з українцями, і на Україні це вважали за зламання умови.

    Українці знали, що поляки царя королем не виберуть, але боялися, що, заприязнившись з Польщею, Москва, чого доброго, ще й Україну їй назад віддасть. Через те гнівались на Москву за це перемир'я, і Хмельницький став шукати нових помічників на Польщу, а злуку з Москвою хотів розірвати.

    Під Польщу вертатись він ніяк не хотів. Як його король польський намовляв до нього вернутись, він польському послові таку байку сказав: «В одного чоловіка жив у хаті вуж. Він був домашній, нікого не кусав; йому ставили страву і не боронили лазити по хаті. Раз хлопець їв молоко, вуж приліз і став собі хлебтати: хлопець ударив ложкою вужа, а той зі злості вкусив хлопця. Хлопець крикнув, прибіг господар і схотів зарубати вужа, але відрубав йому тільки хвоста, вуж утік. Хлопець же з того укусу вмер. З того часу перестало вестися господареві, — пішло нещастя за нещастям. Сказали йому, що це через те, що він образив вужа. Тоді господар став миритися з вужем, поставив йому молока. Але вуж наївсь і знову сховавсь до нори. «Вже, — каже, — не буде між нами давньої приязні: тобі твого сина не забути, а мені — мого хвоста, живім кожний собі сам, у добрій згоді, і один одному помагаймо, а більшого вже нічого не видумаємо». Так і поляки, — казав Хмельницький, — нехай нас лишать і зречуться всієї України, то ми будемо їм по силі помічні, будемо їх від ворогів боронити. Але що ж! — Коли з Польщі хоч сто панів лишиться, то вони того не попустять. А козаки знов не пристануть на те, що ті пани хочуть».

    Так опинилась Україна у великій замотанині. Хотіла вона жити вільно, по своїй волі, але з одного боку протягала руки Польща, не бажаючи пустити від себе: то війною пробувала вернути, то намовляла козацьку старшину, аби під короля вернулась. З другого боку й Москва, раз Україну під царську руку прийнявши, не хотіла упускати. Але вернутися під Польщу — значило, що й пани б на Вкраїну вернулись, почали б підданство та панщину заводити: від того б вони нізащо не відреклись. Під Москвою бути — московські бояри Україну своїми воєводами та залогами обсадять, московські порядки заведуть. А скоро тільки вони себе дали взнаки на Україні, скоро тільки ті воєводи з'явились, зараз посипалися скарги, що воєводи українські права ламають, людей зневажають, і від вояків московських, від кривд здирств Москви нема людям просвіту. Не можна було на це пристати.

    Тому Хмельницький і старшини шукали інших союзників, помічників на поляків. Він пересилався з Туреччиною, Швецією, Угорщиною, намовляючи їх на Польщу. Хмельницький розумів, що поки Польща буде мати силу, вона України не пустить. З Швецією ж скоріше можна договоритись, так щоб вона української самостійності не порушила. З Швецією й угорським (семигородським) воєводою Ракоцієм уложив він умову, щоб спільно воювати Польщу, зовсім знищити й між собою її землі поділити. Москва ж тим часом, як я вже сказав, встигла помиритися з Польщею і разом із нею зачала воювати з шведами. Вона накликала й Хмельницького, аби з Польщею не зачіпавсь, а воював шведів. Але Хмельницький не послухав. Він ніяк не хотів розривати з Швецією, навпаки став укладати з нею тісний союз, обіцяючи їй помагати проти кожного неприятеля (хоч би й проти Москви), а шведи за те обіцяли боронити незалежності України й цілості її земель. Весною 1657 р. він і зачав війну з Польщею на :пілку з Швецією й Ракоцієм, а проти волі Москви. Так мала злука України з Москвою розірватись.

    Але у війні козакам не пощастило, у війську прокинувся непослух. Хмельницький і без того був хворий, ця прикрість іще більш його розстроїла, і він умер 17 липня 1657 р., лишивши справи невирішеними.

    Дуже невчасно вмер, і з великим жалем проводила його в могилу Україна. Поховали його в Суботові, в церкві, що він побудував. Але кілька років пізніше, коли польське військо йшло через Україну, польський воєвода Чарнецький казав на злість викопати Богдана :» могили, спалити його кості й попіл по вітру розвіяні — за те, що він Україну від Польщі відірвав. Польщі то нічого не помогло, а Хмельницькому не пошкодило.

    За заслуги Хмельницького ще за життя його вибрало військо козацьке гетьманом сина його Юрка, — «нехай Тао слава буде, що Хмельницький гетьманом». Але до булави треба голови, а Юрко був молодий та нездалий. Тому старшина потім це перемінила й настановила гетьманом Івана Виговського. Був він чоловік освічений і розумний, але козацтво з цієї зміни було незадоволене, бо вважало, що він панським духом дихає.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України