"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 45. Відновлена українська державність і тодішній устрій.

    Велике повстання, підняте українським народом під проводом Хмельницького, увільнило Україну, східну принаймні, від польської власті та відновило в ній державне життя, що перервалося з пануванням литовсько-польським. Правда, Україна не називала себе державою. Назва «великого князівства Руського», що на взір великого князівства литовського деякі українські політики хотіли надати цій відновленій державі, не прийнялася в житті. Так само тільки зрідка прикладали українці до своєї держави назву «республіки», на взірець поляків, що свою державу звали республікою, або «річчю посполитою» (це переклад латинського слова: республіка). Звичайно вони, говорячи про свою державу, називали її «військом запорозьким», тому, що на чолі її стояло це військо і нею правило. Але фактично вважали свою Україну окремою державою, і політика їх виходила з того, що вони мають свою окрему державу.

    Головними прикметами держави вважається те, що на певній території людність, яка на ній живе (з виїмкою чужоземних підданців), підлягає місцевій владі, правительству, що вважається на цій території найвищою владою, поза котрою ніхто не може на цій території розпоряджатись. Отак воно й стало в східній Україні, яка визволилася від Польщі — аж по річку Случ на сході, що тут порядкувала всім вибрана козацьким військом влада — гетьман зі старшиною. І хоч він називав себе «гетьманом його королівського величества» або «його царського величества», відповідно до того, яку зверхність признавав, чи польського короля, чи московського царя, але й він, і старшина, і військо стояли на тім, що військо і його виборні власті мають тут усім порядкувати, а ні король, ні цар не має мішатись ні до яких справ і навіть безпосередніх зносин не повинен мати з українською людністю поза гетьманом.

    Не вдалось їм цього обстояти з огляду на трудні політичні обставини. Не вдалось через ці обставини та втручання сторонні розробити гаразд свій державний устрій та привести до ладу й системи. Але все-таки те, що було, було без сумніву державою, і тодішні політики українські старались цей державний устрій упорядкувати, поглибити й закріпити.

    Устрій мав характер військовий тому, що основою державного устрою було військо, і першим завданням його — військова оборона. Його тільки старались приладити до управи громадської, цивільної та фінансової. Вся Україна, яка стояла під гетьманською управою, поділялась на полки. За Хмельницького, як списувано реєстр по зборівській умові (1649 р.), списано було дев'ять полків на правім боці Дніпра й сім на лівім. Пізніше, як правобічна Україна відійшла під Польщу й спустіла, було на лівім боці в гетьманщині десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський (він був переважно на лівім боці, хоч сам Київ на правім), Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський, Гадяцький, Полтавський. Кожний полк поділявся на сотні, так як тепер повіт поділяється на волості, тільки до сотні належали села й містечка, й менші міста (городи). В кожній сотні козаки, що в тій сотні жили, вибирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною і з козаками того полку вибирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на раді військовій вибирали гетьмана. Таке було правило, хоч воно й не завжди додержувалось: гетьмана часом вибирала сама старшина, полковників настановляв сам гетьман.

    Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не над самими тільки козаками, а над всіма людьми, що жили в тій сотні чи полку. Але міста мали свою власну управу й суд (звавсь магістрат або ратуш), хіба відти якісь справи переносились до полковника або до гетьмана.

    Полковник всякі важливіші справи мав рішати по нараді з полковою старшиною, а гетьман з генеральною. Генеральна старшина була такою, як полкова: обозний, суддя, осавул і писар, тільки звались генеральними, то значить — що вони для цілої України, їх можна прирівняти до ради міністрів, а гетьмана до президента республіки, але влада його була велика, а генеральні старшини були більше членами ради, як самостійними міністрами.

    У важливіших справах гетьман скликав на пораду полковників та іншу старшину, а в найважніших — військову раду, тобто й простих козаків із полків. Військова рада й сама могла збиратись, як бачила що недобре; могла й скинути самого гетьмана. Так бувало в раніших часах.

    Щодо свого зверхника — чи то польського короля, московського царя — Україна мала властиво один обов'язок — помагати військом на війні. Ніякої данини до царської казни гетьман не хотів давати. Подарків до царського скарбу, так як збирались вони колись до королівського скарбу, гетьман зі старшиною не хотіли позволити збирати, і царське правительство проти їх волі не важилось завести такого збору. Спробувало потім раз за згодою гетьмана Брюховецького, але що ця спроба викликала повстання, то мусило її залишити. Доходи України йшли до військового скарбу, тратились на утримання козацького війська. Військом цим розпоряджався тільки гетьман, ніхто більше.

    Він же мав право вести зносини із заграничними державами — це право признало за ним й московське правительство, хоч і з деякими обмеженнями. На ділі він вів самостійну заграничну політику, не оглядаючись на Москву.

    Судились українські громадяни тільки своїм судом: козаки — козацьким, міщани — магістратським, духовні люди — своїм духовним. Це було застережено і в умовах з Москвою.

    Церква українська правилась своєю виборною старшиною. По давньому рахувалась під зверхністю царгородського патріарха. Московське правительство хотіло відвести її під владу московського патріарха, але українське духовенство і громадянство не хотіло цього й не давало згоди на це.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України