"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 66. Початок відродження у Східній Україні.

    Хоч українське панство знаходило різні добрі сторони в нових кріпацьких та чиновницьких порядках, заведених правн-тельством, і з усієї сили вислужувалося перед новими властями, проте серед вищих верств українського громадянства — серед потомків козацької старшини й духовенства, незважаючи на все їх вільне і невільне зросійщення, не вигасала любов до українського життя, мови, історії — певний український патріотизм.

    З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежність українську, автономію Гетьманщини, нарікали на відобрання старих прав і порядків. Звичайно, це невдоволення таїли, вважаючи безнадійним всякий протест і боротьбу. Тільки деякі сміливіші верталися до давніх планів шукати помочі за границею для повернення давніх прав України.

    Недавно з секретних паперів пруського державного архіву стало відомо, що в 1791 р., коли між Росією і Пруссією попсувалися відносини, до тодішнього пруського міністра Герцберга приїздив українець Капніст, значного українського роду, син дуже заслуженого полковника миргородського. Оповів йому, що прислали його земляки, бо вже прийшли до останнього відчаю від «тиранії російського правительства і князя Потьомкіна», «Військо козацьке, — казав Капніст, — дуже розжалене тим, що йому відібрано старі права й вільності та повертано в регулярні полки: воно страшенно хоче вернути собі старі порядки й вільності». З поручення земляків Капніст питає міністра, чи можуть вони сподіватися на поміч Пруссії, коли повстануть проти Росії, щоб скинути з себе «російське ярмо». Але міністр дав на це ухиль-чиву відповідь, не сподіваючися, щоб у Пруссії справді дійшло до війни з Росією. Тому Капніст поїхав назад, а надалі, казав, якби пруське правительство хотіло, то може завести зносини з Україною через його брата, що тоді подорожував по Європі.

    На хвилю старі порядки наче були й вернулися. Коли по смерті цариці Катерини (1796) став царем її син'Павло, то він багато з реформ своєї матері змінив і повертав старі порядки, бо не схвалював політики правительства Катерини. Між іншим, і на Вкраїні повернуто дещо з того устрою, який був до скасування гетьманства: вернено генеральний суд та інше, заведене при Розумовськім. Але 1801 року царя Павла вбито, і Олександр І, постановивши правити згідно з правилами своєї бабки цариці Катерини, став повертати й ті російські порядки, що завела вона на Вкраїні в 1780-х роках.

    Потім були надії на відновлення козаччини й навіть гетьманства в 1812 і потім у 1831 р., коли російське правительство в поміч своєму війську збирало добровольчі козацькі полки на Україні, і для заохоти людей місцеве начальство подавало надії на різні полегшення. На тодішнього генерал-губернатора Рєпніна говорили навіть, що збирається бути гетьманом, бо був свояком Розумовських. Але скінчилися ці поголоски й надії дуже сумно, бо правительство, невдоволене ними, заслало тих козаків-добровольців на Кавказ і там оселило.

    Всі ці жалі й надії, хоч не були ні особливо глибокі, ні особливо серйозні, все-таки підтримували у вищих, освічених верствах свідомість своєї %окремішності від громадянства великоруського, зв'язки з історичною минувшиною України й сучасним народним життям.

    Зросійщені службісти, що кров свою проливали за російське отечество й з усіх сил будували нові російські порядки на Україні, ширили російську мову й культуру, самі виступали як російські письменники, в своїм оби-ході перейшли цілком на мову російську — вони заразом з побожною любов'ю збирали пам'ять про українську старовину, записували українські вірші та пісні, слова й прислів'я, а в своїх записках та листах, не призначених для публіки, виславляли колишню українську свободу, давніх борців за українські вільності. І на цім грунті згодом починають виростати серйозніші прояви національного- почуття — головно прив'язання до українського слова, усного, й письменного, як найбільш живої й яскравої прикмети своєнародного українського життя.

    Уживання народної мови в письменстві Східної Вкраїни не переривалося до решти ніколи, хоч її й виключено з друкованих книжок і з школи. Навпаки, після того, як цензурні заборони вбили українську книжну мову — мішану українсько-слов'янську, чисто народна українська мова з того часу ширилась ще сильніше як одинока місцева мова. Хто хотів надати українську за-краску своєму творові, звертався до народної мови. Так само й той, хто хотів надати виразності до почуття чи до розуму своїх земляків.

    І всі, що цінили українські прикмети життя, з особливою любов'ю зверталися до літературних творів, писаних народною мовою, і високо їх цінили, дарма що справжньою культурною, книжною мовою вважався язик великоросійський. Заразом ці літературні оброблення народної мови навчали більшої уважливості до живої мови, а живе українське слово — мова, пісня, перекази про минуле були заховані в устах простого люду, тому вони навертали до народу панські верстви, відірвані від нього Історією останнього століття, посварені з народом своєю панською політикою й винародов-лені, як здавалося, до решти. Так на цім новім народництві української інтелігенції виростало громадське українське відродження.

    Першим більшим писанням, що було зложене народною українською мовою і не лишилось тільки в рукописах, а було надруковане, була «Віргілієва Енеїда, на українську мову перелицьована». Написав її Іван Котляревський, син полтавського диякона. В тім писанні своїм переробив він старий твір латинського поета Вер-гілія про мандрівку Енея й його товаришів троян, писаний недовго перед Різдвом Христовим. Така мода була тоді переробляти старинні писання, на сміх прибираючи їх по-своєму. І Котляревський переробив так «Енеїду», на сміх представивши Енея і його товаришів українськими волоцюгами — такими, як запорожці з недавно зруйнованої Січі. Смішно й дотепно це він зробив, але не в тім сила, а в тім найбільше, що описав він там сучасну Україну. Писав ніби на сміх, а направду з великим замилуванням описав, з любов'ю до українського життя, до української старовини, до українського народу, особливо простого селянського.

    Описуючи, наприклад, як Еней ходив у пекло і там оглядав різні муки, згадав Котляревський про сучасне панство українське, «що людям льготи не давало й ставило їх за скотів». Описуючи війни латинські, згадав недавню Гетьманщину й добрим словом спом'янув її «славнії полки козацькі», а сучасній зненавидженій солдатській службі дорікнув каторжною муштрою («Стій!», «Не шевелись!»). Кому читав Котляревський свою «Енеїду», всім дуже сподобалось, що так гарно описана в ній Україна. Списували її собі, а один список попав у руки багатому українцеві Парпурі, що жив у Петербурзі, і той надрукував «Енеїду» в 1798 році без відомості навіть Котляревського. Пішла вона тоді ще більше в громаду. Потім один книгар її надрукував удруге, і аж тоді сам Котляревський уже від себе надрукував її втретє, побачивши, як вона припала людям до смаку.

    Хотів він людей посмішити, а ненароком зробив велике діло: показав своєю «Енеїдою», як то гарно можна народною українською мовою писати й яке те життя українське цікаве — є про що написати, і почали за ним писати по-українськи інші. Через те величаємо Котляревського батьком нового народного українського письменства, а «Енеїду» — його початком. Століття від видання «Енеїди» святкувала ціла Україна як національне свято, і в ріднім місті Котляревського — Полтаві поставлено йому монумент. Багато значило й те, що саме тоді, як писав Котляревський, був такий час, що скрізь зачали цікавитись народним життям, мовою, піснями й казками, переказами про старовину й старинним життям. Почали збирати народні пісні й оповідання та на їх взірець свої укладати. Почалось воно в АнглГі й Німеччині, пішло потім по слов'янських землях: у сербів, поляків, чехів, у Росії теж. Почали й на Україні збирати народні пісні, перекази, учитись народної мови, а з тим набирати більше поважання, більше любові й до простого народу, й до своєї землі, до своєї народності.

    Побачили, що під убогою сільською стріхою можна знайти не раз більше щирості, справедливості й розуму, як у багатих палатах. Довідалися, що той сірий, поневі-ряний народ, ті піддані-кріпаки, що їх пани «ставили за скотів», сотворив прегарні співанки, зложив чудові пісні й думи. Узріли чоловіка в тім підданім і стали думати за поліпшення долі його. А заразом одні за другим стали пробувати творити, писати на українській мові чи то на взірсміь народних пісень, чи то за прикладом чужих великих письменників. Стали описувати життя нашого народу її мого минувшину, розбуджувати любов до свого слова, до свого народу, до України, кров'ю й слізьми политої історії її.

    В 1818 р. вийшла перша граматика народної української мови; зложив її Павловський так, як на Харківщині говорять. У 1819 р. вийшла перша збірка українських дум, зібрана Цертелевим, а прийнята з великими похвалами всіма тямущими людьми.

    Появляються також важні для українського усвідомлення праці з українознавства, особливо з української історії. Особливо великий вплив мала безіменна «Исто-рія Руссовь или Малой Россіи» — історія України, доведена до кінця Гетьманщини. Незвичайно талановито написана (хоч дуже часто наскрізь видумана в оповіданнях про події XVII віку і раніших), вона незвичайно поширилася між українською інтелігенцією завдяки своїй мальовничості й гарячому патріотичному почуттю, котрим була перейнята, і робила сильний настрій своїми фігурами за волю і честь України. Слідом за нею з'явилася солідна, хоч і суха, історія козацької України Бан-тиша-Каменського, що протягом недовгого часу мала два видання, — показує це також факт, доволі характерний для тодішніх інтересів української інтелігенції до своєї історії.

    З тих, що самі писали по-українськи, в тім часі визначився Гулак-Артемовський своїми гарними віршами. Між іншим, у байці «Пан та собака» представив він гірку долю селянина під видом собаки, якому все від панів біда, як він їм не служить. Перший почав перекладати на українське з світової літератури і взагалі ставився до українського літературного діла поважно. Котляревський у тім же часі написав дуже гарну оперету (представлення зі співами) «Наталка-Полтавка», де описував щирість і добрі звичаї селянські. Від неї веде початок новий український театр. Трохи пізніше зачав писати оповідання про сільське життя третій великий письменник нової української літератури, Григорій Квітка теж представляючи добрі сторони українського селянина, його чесну, правдиву вдачу, вірність і щирість, особливо в жіноцтві.

    То був той новий вітер, що повіяв по всім просторі України: повів народолюбства, любові до свого народу, до його життя, мови, до його минувшини. Він дав новий напрям і галицькому українському письменству — спровадив його на народну і народолюбну стежку.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України