"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 67. Українські гуртки 1830—1840-х років.

    Зацікавленість українською мовою і народним побутом, народною словесністю і переказами минулого, любов до українського народу і його прикмет з єднують згодом людей у перші українські гуртки з літературними і народолюбними, інтересами. Найзамітніший гурток, перша така громада українська, що вже щось значила в літературі й житті українськім, на Україні російській виробилася в Харкові.

    У десятих-тридцятих роках Харків став найбільшим духовним огнищем України, коштом місцевого дворянства, потомків слобідської старшини, засновано тут університет, далі — жіночий інститут, організувався театр, розвивалася досить жвава, як на ті часи, літературна діяльність; виходили журнали і збірники літературні. Щоправда, й ці школи харківські, і це письменство — все це культурне життя було великоруське, а українська течія проявляла себе в ньому досить скромненько — українськими поезіями або статейками в тих великоруських журналах, або українськими книжечками, що виходили коли-не-коли, раз на кілька років. Але були речі талановиті й поважні; займалися українською літературою люди визначні, поважні, і займалися серйозно, з свідомістю, що не забавляються якоюсь забавкою, а роблять діло важне.

    Професор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський пише гарні поезії, перекладає й перероблює з чужих літератур різні речі на українське. Григорій Квітка, потомок місцевого старшинського роду, чоловік дуже поважний у харківськім громадянстві, складає театральні п'єси й перші повісті з народного життя, малюючи в них високі прикмети душі українського селянства. Прославлений потім мовознавець Срезнєв-ський, тоді ще молодий учений, випускає збірки українських історичних пісень — рід поетичної української історії, що робила свого часу сильне враження на суспільство. Згодом виступає на літературнім полі молодий вихованець Харківського університету, славний потім історик Микола Костомарів, також слобожанин (зі старого Острозького полку). В руках харківського гуртка українське письменство набрало характеру поважного народного діла. Члени його стояли під впливами романтичного народництва і слов'янського відродження. В українськім письменстві нони бачили нового члена слов'янської сім'ї, багато наділеного природою, котрому бракує тільки прихильних оґн-тлвин, щоб проявити себе як слід.

    Замітні гуртки українські були також по російських столицях — у ІІ(мс|)(І\'р:»і й Москві. В Петербурзі з кінцем 1830-х рокін Іц-ргбуп.'Ім талановитий поет Гребінка і молодий Шевченко, що з кінця 1830-х років починає звертати увагу на себе своїми поезіями. Поява його першого «Кобзаря» 1840 р. і зараз потім «Гайдамаків» була многоважною подією українського життя. Справедливо зауважив один великоруський критик, що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потребувало ніякої рекомендації, ніяких доказів свого права на існування. Це було велике щастя для молодої української літератури, що в ній так скоро — яких-небудь сорок літ по появі її першої ластівки, «Енеїди» Котляревського, проявився такий геніальний поет, як Шевченко. З його появою справді можна було сказати, що українське відродження з літературного боку цілком забезпечене.

    Але Шевченко мав також велику вагу і в ідейнім розвою українського громадянства. З цього боку величезне значення в історії українського життя здобула київська громада 1640-х рр. Коло новозаснованого (в 1834 р.) Київського університету зібралися тоді такі визначні сили, як Максимович, Костомарів, Куліш — тоді ще молодий етнограф, повний юнацького завзяття, історик права Гулак і багато різної талановитої молоді. До них у 1845 р. прилучився й Шевченко, перейшовши до Києва на посаду при Київськім університеті. Зійшлися найбільші люди тодішньої України — найвизначніші талантом і високими мислями про відродження свого народу.

    Шевченко, Костомарів, Куліш, Гулак і декотрі з молодших їх знайомих близько сприятелювалися і, сходячися, роздумували над кривавою наукою, яку дали Україні колишні повстання народні, над гірким становищем свого поневоленого народу і способами його визволення. Костомарів працював тоді над історією козаччини й ділився з товаришами своїми відомостями й гадками про минувшину. Шевченко ще в своїх молодечих віршах перший з українських поетів звернувся до козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в ній боротьбу за волю й право народне, згідно з тими переказами, які чув змалечку навколо себе. Тепер із поручення київської археографічної комісії він їздив по Україні, зарисовуючи старі українські пам'ятки, й вони з новою силою будили в його душі пам'ять українського минулого. З-поза блиску гетьманських клейнодів, з-поза війн і чвар вставав перед ним дійсний герой української історії: сірий народ, що поставав на те, аби зробити своєю ту землю, на котрій працював, і стати господарем своєї праці й свого життя. З небувалою ні перед тим, ні потім силою Шевченко у своїх поезіях цього (1845) року виступав проти неправди і неволі, яка запанувала на Україні, й лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історії:

    Схаменіться! Будьте люди,
    Бо лихо вам буде.
    Розкуються незабаром
    Заковані люде.
    Настане суд, заговорять
    І Дніпро, і гори!
    І потече сторіками
    Кров у синє море
    Дітей ваших...
    Ви — розбійники неситі,
    Голодні ворони!
    По якому правдивому,
    Святому закону
    І землею, всім даною,
    І сердешним людом
    Торгуєте? Стережіться ж,
    Бо лихо вам буде,
    Тяжке лихо!

    Разом з тим товариство незвичайно цікавилося сучасними поступовими течіями — розуміється, західними, бо в Росії тоді завмерло все. Між ними були люди, добре ознайомлені з сучасним французьким революційним рухом, із соціалістичними теоріями, із змаганнями деяких французьких священиків оновити сучасне християнство в дусі демократичнім і соціалістичнім. Інтересувалися й слов'янським відродженням, що з віковічного сну підіймало один за другим ці забуті, навіки поховані слов'янські народи. Підіймали свою культуру поляки і чехи, будилися хорвати, серби, болгари, словаки, словенці —

    І — о диво! трупи встали
    І очі розкрили,
    І брат з братом обнялися
    І проговорили
    Слово тихої любові...

    В 1820-х роках, під час тодішнього поступового російського руху, що привів до повстання в 1825 р. (т. зв. «декабристів»), на Україні існувало потайне товариство «Соединенньїх Славян», що ставило собі за завдання привести до того, аби народи слов'янські зв'язалися у вільну спілку (федерацію). Єсть звістки, що було тоді також осібне «Малороссійское общество», і воно ставило собі за завдання добиватися політичної самостійності для України. Такі гадки й плани розвивалися також по масонських ложах, потайних гуртках, що на західний взірець поширювалися в тім часі по Росії і на Вкраїні -між членами їх бували й свідомі українці (напр., Котляревський). Відомості про тодішні товариства і їх завдання доходили до Шевченка і його приятелів, і вони на взірець їх задумали заснувати потайне політичне товариство для визволення українського народу.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України