"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 68. Кирило-Мефодіївське братство.

    Громада, коло котрої заходилися ці найкращі, найталановитіші українські громадяни, прибрала собі назву товариства св. Кирила й Мефодія, просвітителів слов'янських, а коротко звалося братством (так називає його Шевченко' в однім листі). Своєю метою воно ставило визволення слов'янських народів, в тім числі й українського, та утворення з них слов'янської федерації. Кожний слов'янський народ мав творити окрему демократичну республіку, а спільними справами мав завідувати спільний слов'янський собор, куди думали вислати всі слов'янські народи своїх депутатів. Братчики марили, що Київ буде центром цієї слов'янської федерації, й представники слов'янських народів відкриють свій собор там, де колись збиралося вільне київське віче, під гук софійського дзвону, що оповістить світові правду, свободу, рівність. Все це доволі близько нагадувало старі плани згаданих «Соединенньїх Славян» 1820-х років. Для українського життя, для політичного розвитку українського громадянства мав далеко більше значення той соціальний і політичний зміст, який братчики вкладали в цю слов'янську рамку, і ті підстави, які вони вказували в українській минувшині для тих основ свободи, рівності й народо-властя, на котрих вони хотіли оперти новий лад України й всього слов'янства.

    З цього приводу братство далеко було не одностайне. Були люди, такі як Шевченко, настроєні незвичайно вороже до всього, що тяжіло на українськім народі: проти царського деспотизму, поміщицького панування, всякого насильства і неправди соціальної й духовної, готові добиватися повного, корінного знищення цього та оновлення життя до самих підстав хоч би насильством, повстанням, переворотом. Але далеко більше було поміркованих українських патріотів, настроєних гуманно, прихильно до народних мас, але неохочих до виступів різких і насильних — вони стояли за роботу культурну, через просвітні товариства, видання й розповсюдження серед народу популярних книжок, поширення серед поміщиків свідомості потреби народної освіти й загального поліпшення селянського життя. На цім грунті виникали гарячі дебати, завзяті суперечки, в котрих вигладжувалися найрізкіші протилежності й намічалася спільна, середня програма політичної роботи. В поезіях Шевченка 1845 р., особливо в його славнім «Посланії до земляків», знаходимо різкі відгомони запальних суперечок з романтиками, які вихваляли сучасне народне життя й минулу славу України, манилися «современними огнями» слов'янства і західноєвропейськими теоріями, а не добачали того, в чім для Шевченка лежало головне — страшної народної кривди, соціального лиха, історичних гріхів українського панства перед своїм народом:

    І Коляра читаєте з усієї сили,
    І Шафарика , і Танка ', і в слов'янофіли
    Так і претесь... і всі мови слов'янського люду —
    Всі знаєте. А своєї дастьбі... Колись будем
    І по-своєму глаголать, як німець покаже
    Та до того й історію нашу нам розкаже.
    Це «слов'янофілам», а от же романтикам української народності:
    І заговорили
    Так, що й німець не второпа, учитель великий...

    У цих протестах очевидні крайнощі, в які Шевченко впадав, показуючи як головне історичну неволю України і сучасну кривду селянства. Його голос не був одиноким, між молодшими членами гуртка були також люди, для яких центром усього була селянська кривда, і які не могли пробачити її ні царизмові, ні поміщицькій інтелігенції, незважаючи на весь її малоросійський патріотизм.

    Історичні традиційні вартості українського життя висував у київській громаді особливо Костомарів, найбільший авторитет її в цій області. Особливо інтересна з цього погляду виготовлена ним агітаційна брошура (захоплена жандармами й тому не розповсюджена) «Книга битія українського народу». В ній дуже цікавим способом мішається українське величання своєї минувшини — визвольних змагань народних і козацьких, зі слов'янофільським величанням слов'янства і протиставленню світові германсько-латинському, і з палким революційним протестом проти царів, панства і всякого соціального поневолення. Український народ виставляється найвірнішим виразником правдивого слов'янства, не покаліченого впливами германсько-латинськими, що попсували Польщу й західну Слов'янщину, і візантійсько-татарськими, що покалічили й знівечили життя великоруське. Український народний рух XVI—XVII вв. струсив із себе всякі сторонні шкідливі впливи: братства вернули релігійне життя України до чистого, апостольського християнства, козаччина — до старих слов'янських підстав демократизму: свободи, рівності й братства. Україна, — пише Костомарів, — не любила ні царя — як Московщина, ні пана — як Польща, і зробила у себе козацтво, тобто братство: «вступаючи туди, кожний ставав братом інших, хто б він не був перед тим, паном чи хлопом, аби був тільки християнин, і були козаки всі рівні між собою: старшина вибиралась на раді й мала служити всім по слову Христовому, приймаючи уряд як повинність, і не було між козаками ніякої панської пихи, ні титулів. З дня на день росло й множилось козацтво, і скоро всі люди на Вкраїні стали б козаками, тобто вільними і рівними, і не було б над Україною ні царя, ні пана, крім Бога єдиного, і за прикладом України те ж саме стало б у Польщі й по інших слов'янських землях». Але Москва поділилась Україною з Польщею і вдвох вони знищили козаччину й здавили українську свободу.

    «І пропала Україна — але се так тільки здається. Не пропала вона, бо не хотіла знати ні цар'я, ні пана, а хоч і був цар над нею, але чужий, були пани, але чужі, а хоч би й з української крові були ті виродки, одначе вони не поганять своїми подлими устами української мови й не називають себе українцями. А правдивий українець, чи буде він простого роду, чи панського, не повинен любити ні царя, ні пана, а повинен любити одного Бога».

    «Україна встане з своєї могили й кликне знову до братів слов'ян, і почують її поклик, встане Слов'янщина, і не зістанеться в ній ні царя, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні мужика, ні холопа, ні у Великій Росії, ні в Польщі, ні на Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні в сербів, ні у болгарів. І Вкраїна буде незалежною республікою в слов'янськім союзі. Тоді скажуть всі народи, показуючи на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От камінь, відкинений будівничим, — а він ліг основою всього».

    Перейти до роботи товариство не встигло, бо було захоплено серед самого ще свого творення: на Різдво 1846 р. були підслухані розмови братчиків студентом, що подав на них донос; у братчиків пороблено трус і арештовано. Видержавши кого довше, кого коротше в кріпостях, їх розіслали по далеких сторонах поза Україною, відобравши змогу працювати так, як їм хотілося. Найтяжча кара впала на Шевченка: його віддано в солдати і вислано в закаспійську пустиню, заборонивши писати й малювати. Тяжко поруйнували ті кари сили й творчу роботу також й інших братчиків — найкращі тодішні українські сили. На українську мисль, на українське слово пішли нагінки й заборони, перед тим небувалі. Заборонялися й нищилися книги, видані перед тим: самі такі слова, як Україна, Малоросія, Гетьманщина, вважалися злочинними. Український рух притих. Але мислі кирило-мефодіївських братчиків» зоставили глибокий слід, вони жили далі й будили політичну й соціальну українську мисль. Особливо Шевченкові поезії, що ширилися в рукописах, переказувалися з пам'яті, мали величезний вплив. Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь новий український політичний рух.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України