"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 70. Новий український рух у 1860 і 1870-х роках.

    Таким чином і в Росії, по розгромі Кирило-Мефодіївського братства, і в Австрії, по втихомиренню революції 1848 року, кінець сорокових і п'ятдесяті роки стали часами глухої реакції, де затихло й приникло українське життя. В Росії одначе ця реакція як наступила скоріше, так і скінчилася скоріше. По нещасливій кримській війні настали в Росії нові часи, правительство само взялось реформувати старі, пережиті форми життя, що виявили свою нездатність. На чергу стало визволення селянства, визволення суспільності від пут старого режиму, суспільність заворушилася, рвалася до життя, і з нею стали виходити наяву приспані змавання українські.

    Кирило-мефодіївців увільнено із заслання і могли вони — хоч не всі — зібратись докупи. Зібралися в Петербурзі й стали там- видавати українські книжки та місячник, журнал українсько-російський, що звався «Основа» (виходив у рр. 1861 і 1862), і в нім поширювали свої гадки про українство.

    За ті десять літ багато змінилося в Росії. В Кримській війні побито російські війська, й побачило громадянство й правительство, що годі такому порядкові бути далі: не давали людям свободи на те, мовляв, аби «го-сударство» (держава) було сильніше, а тим часом показалося, що государство з того ледве не пропало, бо без свободи та освіти й держава не може бути сильна. Правительство схаменулось на якийсь час і метнулось до реформ. На першу чергу заходилося коло скасування кріпацтва, потім коло заведення кращих судів, город-ської та земської управи, народної освіти.

    Братчики кирило-мефодіївські, між ними й Шевченко, що тоді, одначе, вже доживав свої останні дні (вмер у лютому 1861 року), й інші українці пристали всім серцем до справи скасування кріпацтва. Вже здавна, як знаємо, в письменстві українськім сильно били на кріпацтво, як на велику неправду (дуже гарні оповідання про те кріпацтво писала в тім часі в 1850— 1860 роках Марія Маркевич, підписуючися «Марко Вовчок»). Тепер, коли правительство само взялось до визволення кріпаків, багато з українців мали в цьому велику участь та піклувались про те, щоб визволення якнайкраще було сповнене; ставали за мирових посередників або працювали по селах.

    Для того щоб селяни знали свої права й могли за них упоминатись, українці заходились писати книжечки про закони й порядки державні. Брались також до поширення освіти між народом; упоминались за тим, щоб наука була в школі на мові українській — рідній, для дитини зрозумілій, аби та наука була легка й корисна. Закладали школи для дорослих, такі, де можна було вчитися вечорами та неділями робітникам і слугам неписьменним. Складали й видавали книжки для шкільної науки. Видано також було силу різних книжечок для народу, маленьких та дешевих — копійчаних «метеликів», щоб поширювати між людьми. А разом з тим і в тім місячнику й деінде накликувано українську інтелігенцію, освічених людей, аби держались своєї народності й не занедбували праці для України та для народу українського, для трудящих, селянських мас.

    Костомарів, бувши тоді славним істориком, професором Петербурзького університету, видавав на те цінні й важні писання про українську історію, виясняючи ті нахили й змагання, які були в українськім житті — до свободи й рівності, демократизму, народовластя,й федеративного устрою — ще в княжих часах і потім у добі козацькій. Куліш писав про українське письменство, виясняючи його народолюбні й демократичні змагання. Цілий цей український рух 1850—1860-х років мав такий народолюбний народницький характер.

    Політична програма кирило-мефодіївська відійшла на другий план. Про слов'янську федерацію, про українську республіку вже не говорили. Чи то прикрий досвід і кара, що впали на братчиків, змінили їх гадки, чи то некорисним вони вважали спиняти увагу громадянства на таких іменах, котрих навіть обговорити добре не можна було в підцензурних виданнях, тільки таких питань вони не зачіпали, а всю увагу звертали на справу визволення селян, упорядкування нового громадянського життя їх, освіту й освідомлення.

    Це ж здійснювало соціальну програму братства принаймні хоч почасти. Таким чином, діяльність українська мала характер цілком законний, укладалася в рамки тодішнього правительственного напряму. Незважаючи на те, над українством уже чорні ворони крякали. З одного боку пани польські вводили крик до властей, що українці підіймають народ на панів, так що пани народного повстання бояться, життя свого непевні. Інші знов якраз правили, що українство йде під поляків, що то «польська інтрига» (штука), аби підняти українців на Росію разом з поляками — саме в 1863 р. піднялось польське повстання. Треті пригадували пра-вительству заборони царя Петра й Катерини на українську мову, аби нею нічх)го не друковано — що так воно й треба, щоб, мовляв, Україна не відірвалась від Росії. Дурне було те говорення про польську інтригу, бо не дурні були поляки підіймати українство на свою голову. В Галичині польські пани, навпаки, казали, що це австрійське правительство або москалі видумали українство. А ще дурніша рада була заборонами запобігати тому, щоб Україна не відірвалась від Росії. Треба було постаратись, щоб у державі всім народам була свобода й право, і тоді ні українці, ні хто інший не схоче відриватись від неї, а заборонами можна тільки знеохотити до держави. Проте вгорі тоді такі люди були, що тих немудрих осторог слухали, і в 1863 р. тодішній міністр внутрішніх справ видав розпорядження проти українського слова. Він посилавсь на те, що самі «малоросія-не» доказують, що ніякого особливого малоросійського язика «не бнло, нет й бьіть не может», а викликають український рух поляки. Тому наказував, аби цензори не позволяли друкувати українською мовокх ніяких книжок для народу, а особливо таких, що для науки, для школи, де подаються якісь відомості з науки. Разом із тим пішла нагінка за всім, що пахло українством та роботою для народу українського. Школи недільні закривали, учити по-українськи забороняли; багато українців повисилано з України в далекі, північні московські городи. Так припинено всяку роботу для українського народу й для українства.

    Потім трохи були попустили з того. Стали легше пускати українські книжки, навіть і популярні, для народу. Осередком української роботи став Київ, де зібралось лимало талановитих і тямущих людей, з вихованців тутешнього університету, що повиростали по розгромі кирило-мефодіївців. Головну увагу звертали вони на роботу культурну й наукову. Коли в Києві дозволено відкрити відділ географічного товариства (1872), коло нього й проводилась наукова робота.

    Появились важні писання по українській історії Антоновича й Драгоманова, по мовознавству Житецького й Михальчука, по етнографії Рудченка й Чубинського. Стало розвиватись також красне письменство, появилися перші початки соціального українського роману <...>: твори Нечуя-Левицького, Мирного, Конисько-го. Велике враження робили перші початки справжнього українського театру і серйозної української музики. Коло цього заходились Микола Лисенко і Михайло Старицький.

    Недовгий сей скільки-небудь свобідний <...> час, таким чином, був дуже багатий наслідками. Але скоро прийшов йому край. Знову знайшлися перевертні зі своїх же таки земляків, які почали говорити, що то все йде від ворогів Росії, що те все «сепаратизм», Україна від Росії відірветься. Говорення їх не пройшли без сліду, впоряджена була урядова комісія, яка признала, що треба пильнувати заграничних видань, не пускати їх до Росії, підтримувати грішми москвофільський рух в Австрії, а український рух у Росії задавити. Зараз потім закрито Київський відділ. Вийшов царський указ, де заборонено в Росії видавати всякі книжки, окрім віршів та оповідань та й то тільки общеруським правописом, із-за границі привозити українські видання, а також заказано всякі концерти, представлення й читання українські. Заборона та від того часу простояла аж до 1906 року — рівно ЗО літ. Не можна було ніякої наукової чи просвітньої книжки по-українськи видати: чи про Україну та українську історію, чи про чужі краї, чи про природу, чи про господарство, чи про хвороби та здоров'я. Рідко яка за десятки літ якимсь чудом проскрчила. Не можна було на українську мову перекладати якісь писання з чужих мов.

    Не можна було видавати ніяких книжок для дітей, аби не звикали читати по-свойому, або для шкіл, щоб не вчились по-українському. Оповідання й вірші дозволялися також лише такі, що от для забави тільки, а як в них була якась поважніша думка або щось про Україну, про порядок громадський та державний, або щось на панів та на властей, то не позволяли. Не можна було якийсь час представляти українських представлень, ані навіть співати українських пісень, — уже потім дозволили знову, та й то з усякими труднощами та вигадками. І як бачили, що якийсь українець українства силь* но держиться, то таких зі служби скидали, висилали в московські городи або арештовували. Хотіли задавити українство до решти.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України