"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 71. Українство під забороною. Робота на галицькім грунті.

    Указ 1876 року дуже загальмував розвій українського життя в Росії, всякі заходи коло народної освіти й культури, але викорінити їх не міг, розуміється. Нема такої сили на світі, яка б могла викорінити живий народний рух. Скоро самі російські урядовці помітили, що перемахнули в тих заборонах, і почали дещо попускати, як от українські концерти та представлення, й життя полегшало трохи. Українські письменники пускались на всякі штуки, щоб якось пропхати через ці цензурні ворота що-небудь путнє. Подавали по кілька разів те саме, змінюючи заголовки, викладали наукові речі в формі оповідань, щоб пустила цензура, яка не пропускала ніяких наукових книжок для народу.

    Але такими вбогими можливостями, які російський уряд полишав українській^ культурній роботі, не могли задовольнитися й найбільше помірковані українці, які серйозно ставилися до справи. Тому, кінець кінцем, українська культурна й політична робота переноситься за кордон, головно до Галичини.

    В австрійській Україні відносини за 1860-ті й 1870-ті роки змінилися значно, наслідком перемін в австрійській політиці та впливів українського відродження.

    В Австрії, після нещасть, які вона потерпіла у війнах з Італією й Пруссією, так як в Росії після Кримської війни, відносини стали легші. Заведено 1866 р. конституцію, не дуже вона була мудра, але все-таки давала деяку змогу громадській й політичній роботі. Хоч далі верховодила в Галичині польська шляхта, а на Буковині—румунські бояри, проте все-таки можливо було доходити потрохи прав і українському громадянству. В Галичині поруч із старими урядовцями та духовними наростає 'потрохи молода інтелігенція, що стояла під впливами кирило-мефодіївців. Заводяться видання чистою народною мовою, в котрих працюють поруч галицьких письменників письменники українські (особливо в місячнику «Правда», що почав виходити з 1867р.).

    У школах народних наука була на українській мові; гімназій таких, де вчать по-українськи, хоч трудно й помалу (бо польські пани тому противились дуже), а все-таки прибувало потрохи: і в університетах Львівськім та Чернівецькім деякі науки викладались по-українськи. Можна було видати по-українськи всякі книжки й газети, відбувати всякі зібрання й про всякі справи радитись і говорити доволі свобідно, в порівнянні з тодішньою Росією. Можна було свобідно засновувати товариства позичкові, торговельні, потребительські, просвітні, культурні, наукові, бібліотеки й читальні та всякі інші. Можна було чи до суду, чи до іншого уряду всякі листи чи прощення писати по-українськи, й відповідати на них також повинні були по-українськи.

    Отже, кажу, як стали забороняти все українське в Росії, то багато українців стало переносити свою роботу до Галичини: посилало сюди свої писання з російської України або переїздило до Галичини, щоб тут працювати. Почалось це з 1860-х років уже, особливо після того заборонного розпорядження 1863 р., а тепер — після царського указу 1876 р. — пішло ще сильніше. Великою це було підмогою для українського життя в Австрії, бо ті сили й поміч з російської України підтримали тут український рух і надали йому той же демократичний, народолюбний характер, який він мав у Росії. І для України російської це було важно, що українська національна робота не переривалась. Ті питання, яких не можна було обговорювати в Росії, обговорювались у виданнях галицьких або інших заграничних. Книжки, не пропущені російською цензурою, друкувались у Галичині, а звідти діставались і на Вкраїну, незважаючи на всі заборони. На це ще перед указом 1867 р. на зібрані в Росії гроші куплено осібну друкарню і при ній зало-жено у Львові «товариство імені Шевченка» (на пам'ять і честь Шевченка), щоб воно займалось українським письменством і наукою, заходом українців і галичан. Згодом воно розвинулось і видало багато різних корисних книжок у різних справах, наукових і літературних.

    Після указу 1876 р. київські українці порішили, щоб один із найбільш талановитих українських учених і письменників, професор Київського університету Драго-манов осівся в Галичині або деінде за границею і звідти ширив серед європейського громадянства відомості про Україну, її національні домагання й утиски, які вона терпить. Це Драгоманову було під мисль, бо він був прихильником твердої боротьби за народні права. Тим часом, як інші земляки думали про те, що треба вибирати такі способи національної роботи, які б менше гнівали російський уряд, та вимишляли, як би то «примирити з собою російське правительство», Драгоманов доводив, що податливістю та покірністю тут нічого не можна здобути. Треба спертися на народ, взяти своїм завданням соціальні реформи, які б підняли народ; його добробут, свідомість, дбати про освіту й усвідомлення цього народу, розвинути для нього відповідну літературу й разом з його зростом і поступом'розширити рамки національної української культури.

    За порозумінням із земляками і за їх допомогою взявся він вести українські видання і пробував осістись для цього в Галичині. Одначе австрійська цензура була тоді ще доволі таки темна й страшенно боялась усього, що пахло соціалізмом, тому Драгоманов кінець кінцем рішивсь осістися в свобіднішій Швейцарії, в Женеві, й тут за поміччю молодших товаришів видавав у 1870 і 1880-х роках політичні збірники й інші книжки, які ширились не тільки за границею, а й серед російського громадянства, особливо серед молоді. Ввійшов у тісні зносини з галицькими громадянами, більш поступовими, з молоддю, і серед них старався поширити свої гадки — про потребу перебудови життя на європейські здобутки критичної, наукової мислі, соціалістичні й політичні домагання.

    Під впливом цих європейських ідей, котрі так завзято поширював Драгоманов, а йшли вони також і просто, й безпосередньо з літератури, газет і з усяких зносин, — починається новий рух в українськім громадянстві Росії. Стає помітним уже з 1880-х, і потім ще виразніше в 1890-х і 1900-х роках. Чисто культурницькі інтереси, або українофільські («українолюбні» тобто), що цурались політичної боротьби, різкої опозиції правительству та радили займатись українознавством або красним письменством у межах дозволеного, — уступають своє місце політичній, програмній роботі. Поруч народництва, культурного й економічного, що дбало про освіту та добробут народний, наростає політичне: політичний і соціальний радикалізм, що закликає до глибокого пере-строю й громадського, й державного життя, до змін самих основ у відносинах, в яких люди живуть і працюють.

    Українське громадянство вертається з новим завзяттям до старих програмних ідей кирило-мефодіївців. Розробляє їх, відкидаючи романтичні мрії, вибираючи те певне й реальне, що має послужити добру народному й інтересам трудящого люду, на котрім опирає воно ще більш рішуче свою політичну програму. З'являються по-чатки партійного поділу. У 1830-х роках у Галичині народовці, з культурної течії перетворившись у політичну партію, перейшли до організаційної політичної роботи. З початком 1890-х рр. з людей, що стояли під впливами Драгоманова, твориться партія радикальна. Вона жваво заходилась коло політичної праці між народом і завзято виступила проти спроби порозуміння («угоди») старших народовців з австрійським правительством і польською шляхтою. Цим порозумінням народовці хотіли в польської шляхти, що держала в своїх руках край, його адміністрацію, купити різні уступки для української національної культури. Шляхта обіцяла, напр., дати свою згоду ще на одну українську гімназію, на кафедру історії в Львівськім університеті й т. Ін., чого правительство без її згоди не хотіло або не могло зробити. Радикали гаряче виступили проти цієї згоди з панами, та ще за таку марну ціну, і під впливом їх протестів цю угоду розірвано.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України