"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 72. Перша свобода українського слова.

    Так українство не вмерло, а йшло наперед, незважаючи на заборони. Особливо ясний був його поступ у Галичині, де стало тоді доволі свобідно українському життю, бо цензура була легша і навички до політичної свободи пішли глибоко в громадянство, в народ. Українському народові в Росії було далеко тяжче. Галицькі газети й книжки переважно були заборонені в Росії, мало хто їх і бачив тут, а в Росії далі не можна було видавати сливе ніяких українських книжок для приучення і для відомостей, ніяких українських газет і журналів. Приходилось, на сміх людям, укладати у формі якихось оповідань, повістей відомості про лікарську справу, про хвороби, аби цензура пропустила! Наука в школі була на мові російській, і більш дітей селянських та школа мучила, як учила. Не маючи до читання українських книжок, уче-ники, вийшовши зі школи, по кількох літах відвикали читати, забували й те, чому навчалися в школі, й народ, зістаючись темним і не просвіченим, бідним, підупадав, лишався позаду інших народів.

    На це не раз указували українці правительству, та це нічого не помагало. Правительство боялось, що з того вийде той «сепаратизм», розлука українського народу з російським (великоруським), і ніяким чином не хотіло пристати на це. Тільки після погрому Росії у війні з Японією збентежене правительство не чуло вже себе в силі протистояти громадському рухові, домаганням нового, свобідного ладу й пішло на різні уступки. Тоді й в українській справі комітет міністрів признав наприкінці 1904 року, що всі заборони українського слова робили тільки шкоду українському селянству, а користі від них нема. Постановив усе-таки запитати ще в тій справі гадки різних установ (академії наук, університетів тощо), і вони також висловились за висвободження українського слова від цих заборон. Проте все ж таки правительство так і не зважилось знести указу 1876 р., і його заборони упали тільки тоді, як покасовано взагалі всякі обмеження друкованого слова весною 1906 р.

    Восени 1905 р. почалась в Росії справжня революція, і тоді царський маніфест 17-го жовтня пообіцяв Росії свободи і конституційний устрій: що закони видаватимуть народні депутати (державна Дума), і 1906 року скликано першу Думу. На неї покладали великі надії, що вона дасть справедливі закони й порядки Росії. Було в Думі багато українців, які утворили осібну фракцію і намірялись заводити потребу автономного устрою України, щоб вона сама правила своїми справами, і щоб Росія стала федерацією — так як того хотіли кирило-мефодіївські братчики. Та Думу розпущено дуже скоро, і другу так само, тому що і в ній більшість депутатів виступала проти правительства. Змінено виборчий закон так, щоб якнайменше проходило прихильників свобід-ного ладу. Відібрано від селян право вибирати депутатів просто від себе, і після цього вже до Думи свідомі українці не приходили сливе таки зовсім. Російські ж депутати українських домагань не підтримували, і за весь час свого існування державна Дума зовсім нічого не дала українцям: навіть законопроект про заведення української мови в народних школах, для котрого зібрано було приписане число голосів у третій Думі між неукраїнцями, був похоронений навіть без обговорення— так і не був внесений у Думу. Коли ж про українську мову згадували при обговоренні законів узагалі, про народну мову в школі й суді, — українців не підтримували й ті, що підтримували інших «інородців» у їх домаганнях.

    Російська революція 1905 р. відбилась і в українських землях Австрії. Від неї пішов великий рух взагалі по всьому світові, скрізь піднеслись прихильники свободи. В Австрії стали добиватись реформи виборчого права: щоб вибори до центрального парламенту держави (рейхстагу) і до краєвих сеймів були загальні, рівні, безпосередні й тайні, але парламентську реформу німці з поляками так провели на ділі, щоб якнайменше втратити своїх привілеїв. У Галичині так розділено виборчі округи, щоб русини-українці мали їх якомога менше, а поляки якомога більше. І як зійшовся цей новий «народний парламент» в 1907 році, то показалось, що недалеко відбіг він від старого: верховодили в нім німці та поляки, заплутався він у національних суперечках і не зробив для народу нічого, в тім і для українців, хоч українських послів і було в нім більше, ніж давніше. Про те, щоб призволити на справедливе виборче право до галицького сейму, поляки ані не думали. Українські посли пробували добитись у поляків уступок усякими способами: робили обструкцію, тобто чинили всякі перешкоди сеймовим нарадам — криком, музикою і т. ін. Але поляки не попускали, і тоді пішли на уступки українські посли. Пішли довгі торги і закінчились уже перед війною, на початку 1914 р. Замість рівного з поляками права згодились українські посли, щоб їх послів у сеймі було 27 проц., тобто трохи більше четвертої частини.

    Так розвіялись надії українців на поправу політичну і в Росії, і в Австрії. Та все-таки перша російська революція дала їм багато. Впали заборони українського слова, для книжки й газети української мало бути рівне право з російською. На ділі не так воно було: начальство й цензура по-давньому ненависно дивились на українське слово, й за те, що проходило на російській мові, на українській за це закривали газети, арештовували книжки, давали під суд та під грошові кари редакторів і авторів, а на села газет українських таки й зовсім не пускали, тих, що їх виписували, гнали й карали. Товариств українських або не позволяли засновувати, або, причепившись за що-небудь, закривали й тягли їх старшину до суду російського; а російський сенат — ця установа, постановлена на те, щоб стерегти права, рівного для всіх, при нагоді скарги полтавців, що їм не позволено відкрити «Просвіту», — так виразно похвалив таку політику адміністрації. Признав, що помагати культурно-просвітному розвиткові українського народу — значить підтримувати сепаратизм.

    Таким чином, правительство пішло знову поза признання комітету міністрів 1904 року назад до ганебного указу 1876 р. і українську роботу, навіть культурну, вийняло з-під усякого права.

    Проте все-таки українці, привикнувши бідувати в попередніх літах, уміли використовувати і ту не бозна-яку свободу, яка їм тепер припала фактично. Сильно розвинулась література — наукова, популярна і красне письменство. Засновано наукове товариство в Києві, на взірець львівського, і почали виходити наукові видання його. Виступив цілий ряд талановитих письменників і поетів: Леся Українка (Косач-Квітка), Винниченко, Олесь, Чупринка й інші. Багато виходило популярної літератури для народу і дедалі ширилася вона серед нього, незважаючи на всі заборони й труднощі. Цей невидний посів потім приніс великий урожай.

    Значно поглибилась також політична свідомість між українською інтелігенцією. Починають своє існування ті партії, які потім узяли на себе провід під час української революції — партія українських соціал-демократів, демократична українська партія, від котрої веде свій початок партія соціалістів-федералістів, й інші пізніші партії та напрями стали позначатись.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України