"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 73. Світова війна і нищення українства.

    Хоч які незначні були політичні здобутки українства в порівнянні з його потребами, проте все-таки й ті прояви життєвої сили українського народу, які він дав у цих роках, дуже озлобили всіх його ворогів. Хоч які вони робили труднощі українському життю, хоч як перебивали його домагання, вони чули його силу й страх лютували. Досі вони доказували, особливо в Росії, що ніякого українського руху нема, що українську мову видумало кілька людей, ніхто тої мови не розуміє й не хоче. Й тепер показувалось навпаки, що цей рух іде широко в громадянстві, в народі. Зі злоби своєї видумували вони, що цей рух ведеться на німецькі марки, тобтЬ на гроші від правительства Германії — так як перед тим у Галичині поляки нарікали, що русинів видумав австрійський намісник у 1848 р., а в Росії казали: українство — це польська інтрига проти Росії!

    В Росії ці вороги закликали правительство до поновлення старих заборон 1876 р. В Галичині, маючи власть у своїх, польських руках, вони власними силами старались чим можна принищити український рух. Та завзята боротьба, яку вели українці з польським пануванням за всі оці роки, страшенно роздражнила обидві сторони (особливо сильне враження зробило, коли студент-ук-раїнець убив намісника Галичини гр. Потоцького як ворога українців). Угода в справі виборів до сейму на початку 1914 р. ні трохи не полагодила відносин, вони були напружені до крайності. В Росії заборони святкувань століття Шевченкових уродин у лютому 1914 р. викликали великі маніфестації в Києві, і великі дебати про українство в державній Думі. Недовго перед тим українці договорились з поступовими російськими партіями, щоб вони берегли українських інтересів у Думі замість українців, котрих не стало в Думі після останнього виборчого закону, і російські поступові депутати виступили проти заборон українства на великий гнів його ворогів.

    Ці вороги чекали давно сподіваної війни Росії з Австрією, щоб тоді порахуватися з українством. І коли літом 1914 р. ця війна почалась, вони справді першим ділом кинулись нищити українців. У Галичині, закидаючи зраду, почали арештовувати й висилати спочатку так званих москвофілів, потім і українців. На російській Україні адміністрація, що раніше не рішалась слухати протиукраїнських порад, тепер цілком пішла за ними. Зараз із початком війни позакривано українські газети, почали арештовувати й висилати українських діячів. Коли російські війська зайняли Львів і сливе всю східну Галичину (восени 1914 р.), в прави-тельственних кругах рішили, що тепер уже можна буде знищити українство до решти, до кореня. На Галичину вони дивилися здавна, як на джерело українства — хоч воно розвинулось там якраз за поміччю й підмогою українців із Росії. Тому думали, що як тепер знищать українців у самій Галичині, то зможуть задавити його зовсім.

    Почали там закривати українські часописи, товариства, книгарні, виводити українську мову зі шкіл, з урядів і всяких установ — заводити російську та польську. Полякам полишали права, а гонили тільки українців та ще жидів, хотіли знищити українську інтелігенцію, свідоміших міщан і селян почали цілими сотнями й тисячами арештовувати, волочити по тюрмах і висилати етапами до Росії, до далеких губерній і до Сибіру.

    Страшенно це робилось жорстоко й немилосердно, не кажучи вже, що безправно й беззаконно. Несповна рік господарили так у Галичині російські війська і власті, і за цей час дійсно страшенно знищили тамтешніх українців.

    Потім, коли німці натиснули і російському війську прийшлось виходити звідти, ще на виході вивозили російські урядовці всіх «підозрілих», а також багато селян позабирали з собою, обіцяючи їм гроші та землю в Росії. В пограничних українських землях у Росії вони підіймали людей і змушували їх також уступатися до внутрішніх губерній. Робилось це теж нерозважно і необачно, і сила народу, і всякого достатку погинуло в тім виселенні, зруйнувався цей край до решти. І знов того найбільше пильнували, аби задавити українство, не дозволяли засновувати українських комітетів для опіки і допомоги тим біженцям так, як дозволяли комітети польські, литовські і всякі інші, не дозволяли заводити українських шкіл для дітей та ін.

    Страшенно потерпіла Україна. Від страшної «Руїни» часів Дорошенка, від великого тодішнього «Згону», як силоміць зганяли українських людей за Дніпро, не переживав наш край, наш народ такого знищення, лютого й немилосердного. Захланно, злорадно понищено культурні здобутки й засоби його, створені такою тяжкою працею цілих поколінь. Спинено культурне і національне життя. Перестали виходити книги, газети, все. Київська цензура, користуючи з воєнних обставин, заявила, що не буде пропускати ніяких українських книг, писаних українським, а не общеруським правописом. Через це припинилися й ті видання, які ще не були заборонені, спинилась усяка видавнича робота.

    Для сильнішого враження ще поарештовано різні зовсім безневинні видання й розпочато процеси проти авторів. Коли ж видавці й автори пробували перенести видання куди-небудь поза межі досягнення київської адміністрації, й там перепиняно їм видання різними хитрими штучками. Найвищого верху свого ця лукава система дійшла на початку 1917 року, за кілька тижнів до революції, коли київська адміністрація дала друкарням секретний наказ взагалі не приймати й не друкувати нічого українською мовою, хоч би яким правописом. (Ніби й явної заборони не було, а тим часом нічого не могло виходити).

    Покладаючись на той недавній договір з поступовими російськими депутатами державної Думи, українці хоч через них хотіли піднести протест проти усього того безправства — проти такого нищення українського життя. Та ці союзники не хотіли тепер перешкоджати пра-вительству, зайнятому війною. Тільки як провалилась окупація Галичини і почались міркування, що не без вини в тім була й протиукраїнська політика російської адміністрації в Галичині — тоді заведено про це мову в Думі і заговорено про заборони та утиски на українство в Галичині. Але тільки що заговорено, а ніякого натиску на правительство не вчинено й справу відложено. Правительство вело свої утиски все дальше й гостріше, і в останнім часі перед революцією, як було сказано, вони дійшли небувалого завзяття!

    І немов на доповнення цієї безрадісної картини, нова гроза нависла і над Галичиною потім як вона вискочила з російської окупації. Австрійський цісар восени 1916 р. поручив свому прем'єрові виготовити законопроекти про поширення автономії Галичини сливе окремої держави. Робив це на те, щоб галицьким полякам не було завис-но й не тягло їх до російської Польщі, котру Німеччина проголосила самостійною державою, забравши від Росії. Страшним це було ударом галицьким українцям, бо таке відокремлення віддало б їх у повну власть поляків. Досі вони шукали проти їх утисків помочі у центральному уряді та в парламенті, а з відокремленням Галичини вони вже нічого не могли б їм помогти.

    Над австрійською Україною нависла велика небезпека, і тільки російська революція зняла її.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України