"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 75. Українська Народна Республіка.

    Здавалось, життя України виходило на рівний шлях, і український народ у порозумінні з центральним урядом і неукраїнськими демократичними організаціями міг узятись до будування нового громадського ладу. Але не так воно пішло, і на дорозі своїй українство стріло нові перешкоди, нові намагання спинити його розвій.

    Після того, як Центральна Рада поповнилась неукраїнськими представниками, вона вибрала наново Генеральний Секретаріат, згідно з умовою виробила для нього статут і подала на затвердження центральному уряду. Але за той час сталися великі розрухи в Петербурзі, міністерство змінилось, взяли велику силу люди, неприхильні українству. Правительство не прийняло статуту, виробленого Малою Радою, видало свій, полишивши Генеральному Секретаріатові управління тільки в п'яти українських губерніях, та й то не по всіх справах. Було це дуже негарно й для діла не корисно. Але з огляду на грізні обставини Центральна Рада не хотіла розривати з центральним урядом і російською демократією й рішила формувати Генер. Секретаріат тим часом на підставі правительственної інструкції.

    Обставини справді були грізні: Петербурзькі замішання перекинулись на фронт, у Галичині деякі військові частини відкрили границю і вчинили страшні спустошення в прифронтових місцях між українською людністю. Німецьке військо зайняло східну Галичину, котру доти тримало російське військо, й посунуло на Волинь і Поділля. Місяць пізніше німецьке військо прорвало фронт під Ригою, пішло на Петербург, а вищий генералітет під проводом Корнілова пробував підняти повстання. В таких тяжких обставинах політичний розум наказував урядові і демократії російській зв'язатись якнайтісніше зі щиро демократичними течіями в усіх краях ї областях, щоб охоронити державу від розвалу, а здобуті революцією свободи — від противних замахів. Зібраний у Києві закликом Центральної Ради з'їзд народів у місяці вересні вказав на потребу негайної перебудови Росії на основах федерації, щоб неспожити-ми силами народів спасти від загибелі державу, зробити її справжньою отчизною для них і одбудувати їх силами.

    Але центральний уряд і російська демократія не зрозуміли цього — і показали це на відносинах до най-організованішої, найсильнішої з країн — України. По різних відтяганнях центральний уряд, у перших днях вересня затвердив поданих йому секретарів на генер. секретарствах. Але не дав у їх розпорядження потрібних засобів, далі мішавсь до управи України: призначав своїх комісарів поза Центр. Радою; велів їм далі вести зносини з центральними урядами поза нею; представлення генеральних секретарів зіставляв без уваги. Взагалі виявив ясно, що, передаючи на папері краєву власність Генеральному Секретаріатові, в дійсності хоче зіставити все по-давньому. А сенат-російський так той і зовсім не згодивсь республікувати вироблену центральним урядом «інструкцію генер. секретаріатові», тобто хотів зневажнити до решти всі уступки, зроблені українській автономії.

    Таке невірне поводження центрального уряду викликало незадоволення в українськім громадянстві, а в неприхильних українству кругах підняло знову надії, що, може, все-таки ще вдасться спекатись української автономії, взагалі українських домагань. Здержливість українських партій, Центральної Ради й Секретаріату, що не хотів розриву в такій небезпечній хвилі, вони готові були вважати за вияв ослаблення українства і думали, що з ним можна вже не рахуватись.

    А тим часом обставини були такі, що вимагали від Центральної ради і Секретаріату найрішучіших заходів, щоб охоронити край від руїни. Центральний уряд не приймав їх домагань у справі упорядкування земельних справ, в українізації війська, а тим часом починались страшні грабежі, убивства, розрухи на Україні. Військові частини розлазились, банди дезертирів ходили по краю, особливо в західних, прифронтових губерніях, чинили погроми, розбивали поміщицькі двори, заводи, фабрики. Центральний уряд сам не міг нічого зробити з цім і не давав змоги Центральній Раді зробити заходи для установлення ладу в краю.

    Нарешті ж зробив замах на її саму. Коли Генеральний Секретаріат у місяці жовтні виступив з програмою діяльності, у формі декларації перед Центральною Радою, і в ній признав потрібним скликати якнайскоріше Українські Установчі Збори та брав на себе роботу по їх скликанню, центральний уряд сприйняв це за виступ протидержавний. Він доручив київському прокуророві вчинити слідство про діяльність Секретаріату і Центральної Ради і вжити до них карних заходів, а секретарів викликав до себе, аби дали пояснення чи виправда-лися в своїй діяльності.

    Це була остання крапля, яка переповнила міру терпеливості й здержливості українського громадянства. Третій всеукраїнський військовий з'їзд, скликаний у 20-х днях жовтня, і Центральна Рада, зібрана на повну сесію наприкінці того ж місяця, висловились за потребу рішучих і енергійних заходів для того, щоб укріпити власть, заховати свободу й охоронити лад і право на Україні. Для цього треба було скінчити з подвійною роллю Генерального Секретаріату, що був органом Центр. Ради, а разом з тим і органом центрального уряду. Треба було підвести під нього політичний фундамент української державності.

    Думалось, що це й зроблять Українські Установчі Збори з початком 1918 року. Але тут налетіла нова буря, яка не позволяла більше нічого відкладати. В 20-х же днях жовтня в Петербурзі почалось повстання соціалістів-більшовиків, яке скінчилось крахом Тимчасового уряду Керенського. Власть у Петербурзі й Москві після кривавої усобиці перейшла в руки народних комісарів-більшовиків, на чолі котрих стояв Ленін. Ні на фронті, ні в краю ці комісари не знаходили признання. В державі запанувала анархія. Люди, які стояли на чолі воєнної управи в Києві, під видом боротьби з більшовиками задумали розбити і знищити також і український рух, напустивши на Центральну Раду донських. козаків, дружини чехо-словаків і різних Інших, несвідомих справ. На кілька днів Київ став місцем збройної боротьби. Дальше цього не можна було запускати. Центральна Рада була примушена взятись до способів рішучих.

    Військовий з'їзд, що засідав у цім часі, виніс постанову звернутись до неї із закликом про негайне проголошення Української Республіки. Українські фракції Центральної Ради по довгім і ґрунтовнім обдумуванню цієї справи прийшли до того переконання, що дійсно в інтересах скріплення власті Центральної Ради і Генерального Секретаріату цієї справи далі не можна відкладати, і Українська Республіка мусить бути проголошена негайно, але разом з тим мусять бути зазначені й певні основні принципі*, соціальні й економічні, які ляжуть основою в організації Української Республіки як держави трудового народу, що ставить своїм першим завданням охорону його інтересів. Проект третього універсалу в цих справах, внесений фракціями українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, був прийнятий Центральною Радою 7 листопада. Він касував приватну власність на землі сільськогосподарського значення, заводив для робітників восьмигодинний день і контроль над продукцією; за неукраїнськими народностями України признавав права порядкування своїх культурно-національних справ (національно-персональну автономію). По цім Українська Народна Республіка була проголошена. Україна знов вернулась до державного існування, котрого була позбавлена царським самовластям.

    Але вона не мала наміру рвати до решти з іншими областями бувшої Росії. Третій універсал стояв на принципі федерації, і Генеральний Секретаріат узяв на себе заходи щодо утворення федеральної організації з народами й областями бувшої Російської імперії. Але ці заходи не приводили ні до чого. Народи й області не важилися творити федерації без участі найбільшого з членів — Великороси, а та не виявляла свого бажання в цьому напрямі почасти тому, що була паралізована більшовицькою анархією, а ще більше — тому, що не могла й тепер позбутися своїх централістичних навичок. Заклики Генерального Секретаріату зостались без відповіді, і Центральна Рада бачила, що Україна мусить, відложивши гадки про федерацію, стати на грунті державної окремішності й на цім грунті поглиблювати свою організацію, щоб не розплинутися в хаосі анархії, що підіймавсь навколо.

    До цього ж призводили й інші обставини. Більшовицьке правительство Великороси, Совнарком (Совіт Народних Комісарів, хоч у теорії й признавало за Україною «право на самоозначення аж до повного відділення» (коли схоче, то може відділитися в окрему державу), але на практиці хотіло розпоряджатися внутрішнім устроєм України та її політикою, зовсім не рахуючись з її самоозначенням, і коли його домагання не сповнялись, повело формальний воєнний наступ на українську територію, і Центральна Рада побачила себе змушеною прийняти цю фактичну війну. З другого боку, недійсність у державних відносинах України і Велико-росії утрудняла українському урядові негайну ліквідацію війни з центральними державами, котрої добивалась від нього українська людність.

    Всі ці обставини вимагали негайного оформлення того фактичного стану, в якім опинилась Україна: фактично вона стала самостійною, незалежною державою, яка мала свою монету, своє військо, вела самостійну міжнародну політику, але формально вона не проголошувала досі своєї незалежності, відкладаючи рішення цієї справи до Українських Установчих Зборів. Коли ж воєнні обставини не дали змоги їм зібратися в призначений час, українські фракції Центральної Ради вважали неможливим довше відкладати цього, і в день, призначений для Установчих Зборів 9 січня ц. р., Центральна Рада видала свій четвертий універсал, в котрім, роз* виваючи і поглиблюючи принципи, проголошені III універсалом, проголосила Україну «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».

    Україна стала самостійною державою.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України