"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 59. Зруйнування Січі.

    Трохи свобідного духу зістава-лось до якогось часу ще на Запорожжі, і того не могло знести російське правительство, викорінюючи вільний дух і всякі вільності українські.

    Дарма, що ця остання Січ, перенесена в тридцятих роках назад на російську територію, була вже тільки слабою тінню старої Січі. Впросившись назад під російську зверхність, з туги за старими, привичними місцями, запорожці мусіли покірно сповняти жадання російського правительства, що хотіло розпоряджатися січовиками по своїй волі, як і городовими козаками, і січова старшина, бачучи, що з ним не споритися, старалася чинити його волю. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови у війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли різні служби, які на нього покладало російське правительство. Як у першій турецькій війні в 1730-х роках, так і в другій, що почалася 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч січовиків у походи з російською армією, вело партизанську, під'їздову війну, воювало на своїх чайках з турецьким флотом, несло сторожову і всяку іншу службу й діставало похвальні грамоти від цариці. Але все це не рятувало Запорожжя від нарікань і жалів правительства. Одна причина була — зачіпки запорозького козацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з цими державами в згоді; з цього все виходили жалі й скарги, а запорозька старшина при всій охоті не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга ще більша — це суперечки за землі, котрі правительство відбирало від запорожців то під укріплення, то під новоутворені губернії — однаково, мовляв, вони у запорожців облогом лежали. А запорожці не хотіли тих земель віддавати, бо там були споконвічні їх промисли та доходи. Вони не давали вести через свої землі і границі, осаджували слободи, зганяли або переманювали до себе людей. Всім оцим російське правительство дуже гнівалось і, нарешті, постановило Січ знищити зовсім.

    Дарма, що Запорожжя в останніх десятиліттях перед своїм скасуванням значно змінило свій вигляд. Останній кошовий запорозький, Петро Калнишевський, що кілька літ без перерви до кінця Січі був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував запорожців від яких-небудь зачіпок з російськими властями, дбав про заселення запорозьких земель осілою хліборобською людністю, знав всяке хазяйство, осадив багато "селян-хліборобів. У запорозьких степах заявились великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Січі, а й порізних оселях. Таким чином нарікання, що в руках січовиків чорноморські простори зістаються диким яловим степом, нікому не корисним, ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках січовиків ці простори можуть заселитися і загосподари-тися. Коли ж правительству хотілося взяти ці краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Україні, не хотіло воно терпіти таке гніздо свобідного духу, як автономна січова громада — хоч як вона по-скромніла і похилилася в порівнянні з Січчю часів Гордієнка!

    Російське правительство рішило знищити Січ. Але боялося якогось воєнного розруху, і через те повело діло помалу, потайки, щоб захопити запорожців зовсім не-приготованими. По скінченню турецької війни в 1775 році секретно розіслані були воєнні команди російські в запорозькі степи — відбирати зброю від запорожців, що були на промислах, а літом генерал Текелі з великим військом російським ввійшов у запорозькі землі, як добрий приятель, зайняв запорозькі паланки (округи) своїми військами і разом з тим несподівано обложив саму Січ. Виставивши перед нею свою артилерію, 5 червня післав оповістити січовиків, що Січі більше не має бути. Запорожці мусять піддатися, покинути Січ і розійтися, коли не хочуть, щоб російське військо їх воювало. Страшенно це збентежило запорожців: не знали, що робити. Багато було таких, що не хотіли даватися, а битися з московським військом. Але Калнишевський з іншою старшиною й архімандрит січовий стали їх намовляти, щоб покорилися, бо однаково не подолають московські сили. Запорожці послухали і піддалися, Січ зруйновано, і після цього царським указом оповіщено про її скасування, «із знищенням самого імені запорозьких козаків». Широко оповідалися причини такого несподіваного вчинку, та тільки не держались вони купи. З одного боку робився той закид, що запорожці, ухиляючися від господарського і сімейного життя, затримують у дикім стані свої краї, не даючи розширятися в них господарству і торгівлі, з другого ж боку — що запорожці останніми часами стали відступати від давнішого життя, почали заводити своє хазяйство й оселили в своїх сторонах до п'ятидесяти тисяч хліборобської людності. Це теж їм поставлено у вину, що вони заводили своє власне хліборобство і тим розривали свою залежність від російської держави, бо могли прогодуватися власним хазяйством і бути зовсім незалежними «під власним своїм несамовитим (неистовим) правлінням».

    Та найбільш було дивне, що тих старшин, які намовляли запорожців не противитися, а покоритися царській волі, арештовано і розвезено по монастирях у тяжке заслання. Довго навіть не було нічого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявилося, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морі, і він там замкнений у самітній келії, не ба-чучи людського лиця, прожив ще цілих двадцять п'ять літ. Очевидці-прочани, що бачили його в перших роках XIX в., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келії-в'язниці: на Різдво, Великдень і Спаса. Він питався людей, хто тепер царем, і чи все добре в Росії. Але сторожі не позволяли багато розмовляти. Схуд і зсохся від старості, був увесь сивий, а вбраний по-козацьки, в синій жупан китайча-тий, з двома рядами ґудзиків. Умер 1803 року, маючи 1.12 літ. Перед тим 1790 року вмер військовий писар Глоба, засланий також в один північний монастир, і суддя Павло Головатий — у Сибірі, в монастирі Тобольськім.

    Із запорозьких земель справді великі маєтності роздано різним московським панам. Січовики ж мали бути повертані в пікінери або в міщани та селяни. Цариці доносили, що із запорожцями вже приведено все до порядку: одні розселилися по містах і селах, інші вписалися в пікінери, і з них набрано два полки; із забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дійсності було щось інше. Переважна більшість запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою, як по першім зруйнуванню Січі — під турком жити. Старі запорожці так оповідали, як тоді січовики умудрилися «москаля в шори убрать». Тому, що Запорожжя, всі дороги і границі були заставлені московським військом, запорожці стали відпрошуватись у Текеля на заробітки та рибні лови на Тилигул. Діставали паспорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот та й виходили за границю. Ось так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так що літом 1776 р. тих запорожців-мандрівців на Тилигулі та під Хаджибеєм зібралося до 7000 і тут під Очаковим почали собі селитися.

    Коли про це довідалися в Петербурзі, дуже з того занепокоїлися, стали підсилати до запорожців різних людей та намовляти їх вертатися, а заразом від турецького правительства допевнялися, щоб видало запорожців. Але ні запорожці не хотіли вертатися, ані турки не хотіли їх видавати.

    Ей, обступили прокляті драгуни усі степи й усі плавні.
    А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари —
    А вже ж славні запорожці п'яти показали:
    «Он, ходімо, брати, турчина просити,
    Чи не дасть нам землі віка дожити».
    Пішли наші славні запорожці не з добра, а з печалі —
    Ой, як утікали, то все забирали — із церков ікони,
    Тільки покидали золотую зброю та вороні коні.
    Ой, пустилися наші запорожці через море дубами,
    Ой, як оглянуться до славної Січі — умиваються сльозами.
    Прийшли до турка й вклонилися низько:
    «Ой, дай же нам землю'та й коло границі близько».
    «Ой, рад же ж я, запорожці, вашу волю вчинити.
    Коли ж все будете, славні запорожці, мені зміну (зраду) робити».
    «Ми не будемо, турецький царю, тобі зміни робити,
    Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити!»
    «Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Дніпровий і Дністровий).
    Ловіть, хлопці, рибу та справляйте жупани!» '.

    А про московські заклики пісня співає:
    Ой, пише москаль та й до кошового — а йдіте до мене жити,
    Ой, я дам землю та по-прежньому — а по Дністер границю,
    Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю — а ти хочеш обманити:
    Ой, як підемо ми у твою землю, ти будеш лоби голити (в солдати).

    В дійсності одначе знайшлось чимало таких, що послухали російського заклику й вернулися. З них зроблено «Чорноморське військо» і для оселенців призначено землі над р. Кубанню та Азовським морем. Інші держались під турком і були оселені над гирлом Дунайським. Декотрі вдалися до німецького цісаря йосифа, і той призначив їм землі під р. Тисою; але тут вони не прижились і розійшлись, — котрі до Туреччини, котрі на Україну.

    Дуже це все вразило українську нашу людність — і несподіваний кінець Січі, і ці блукання січовиків. Силу пісень зложено про це, як рідко про котру подію на Україні. Видко з того, якою близькою була й дорогою до самого свого кінця Запорозька Січ.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України