"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 61. Україна правобережна.

    Гайдамаччина. Разом з тим, як руйнувалися в другій половині XVIII в. українські порядки на лівім боці Дніпра та на Запорожжі, великі зміни робилися також і на Правобережжі та в західній Україні, творячи нові обставини й нові підстави українського життя. Поки трималась козаччина на Лівобережжі, в Гетьманщині та на Запорожжі, Правобережжя жило її поміччю, а як не поміччю, то хоч надіями на неї.

    В Київщині та Брацлавщині — по Случ, по Бар та Меджибіж — козаччина з Польщею боролись сильно і довго, не хотіла даватись полякам. Але.як розділилась Україна на правобічну та лівобічну, як Москва сама відпустила Польщі правобічну Україну, вже трудніше стало боротися. Люди, наскучивши тією війною, не хо-тячи під Польщею бути, стали тікати за Дніпро. А як Дорошенко піддався, то козацьке та московське військо перегнало за Дніпро й решту людей, які ще зісталися в полудневій Київщині.

    Потім, як вже згадувалося, Семен Палій та інші полковники почали тут заводити козаччину наново, людей до неї скликати. Багато й із-за Дніпра сюди назад тікало, скоштувавши нової задніпрянської панщини. Як трохи змоглась та козаччина, надумав Палій з-під Польщі відірватись і пристав до Мазепи. Мазепа його позбувся, а правобічні полки собі лишив.

    Але правобічна козаччина не довго потім простояла. Як по невдалій війні з турками цар Петро вдруге відступив ті краї Туреччині, то велів знову людей перегнати за Дніпро. Забрала одначе ті краї не Туреччина, а Польща (в 1714 р.). Стали збиратися на тутешні краї знову польські пани, внуки та правнуки тих, що панували тут перед Хмельниччиною. Почали людей скликати, села та міста наново закладати, обіцяючи їм різні полегкості на довгі літа. Стали люди стягатись і незадовго залюднилась наново та Київщина й Брацлавщина.

    Але люди пам'ятали про недавню козаччину й на тутешніх панів лихим оком поглядали. Особливо, як проминули вільні літа та позаводили пани панщину. Не мирилися люди з нею. Збирались ватаги різного вільного люду, волочились по тутешніх краях та панів розбивали. Прозвано їх гайдамаками. Як запорожці з-під татар вернулись, то від них найбільше привідці до таких ватаг гайдамацьких виходили, а до них різні люди приставали, як вони на Україну проходили, — палили та руйнували панські двори. Для оборони пани держали двірських козаків — зі своїх підданих набирали та військовій муштрі вчили, але й ці не раз до гайдамаків приставали проти своїх панів. У 1734 р., як умер тодішній польський король і пани сварились між собою та бились, кому новим королем бути, то гайдамаччина тоді мало не цілу Київщину, Брацлавщину й Поділля зайняла. Селянство піднялось на панів. У Брацлавщині знайшовся полковник Верлан: він був старшим над двірськими козаками в одного пана, пристав до повстання, заходився між селянами заводити козаччину, творити з селян козацькі полки. Насилу поляки потім, як уже короля вибрано, задушили те повстання, і то не своєю силою, а упросивши до помочі московське військо.

    Потім знову дуже сильна гайдамаччина й повстання народне було в 1750 р., а ще більше в 1768 р. Це було найбільше й звалось Коліївщиною. Описав її Шевченко з того, як люди про неї оповідали. Пісень про неї чимало зложено. Тоді поляки пробували в Київщині унію завести, а православні не давались.

    Уніатські власті бралися до кар і насильства, непо-слушних саджали до в'язниці й карали різними карами та настановляли від себе уніатських духовних. Супроти цих польських утисків православні просили помочі та оборони у російського правительства, що здавна взяло на себе роль оборонця православних у Польщі.

    Заступництво це .одначе не зробило особливих перемін, а тим часом між народом по Київщині від чуток про царицине заступництво почався великий рух; проганяли попів-уніатів або змушували їх приставати на православ'я. Уніатські духовні взялися до ще сильніших способів примусу, кар, настрашувань. Серед цього заворушення не раз діялися й незвичайно нелюдські, огидні події, як, наприклад, оспіване Шевченком убиття титаря в Млієві. У нього ця подія описана на основі усних оповідань і через те досить змінена; сучасне оповідання, списане зараз на події, розказує, що того млі-ївського титаря Данила Кушніра, чоловіка побожного і справедливого, замучено за те, що наважився сховати дароносицю церковну з наказу громади, що не хотіла допустити до своєї церкви попа-уніата. Хоч Данило дароносицю прийняв і сховав з усякою побожністю, але на нього видумано, буцім він з нею ходив до корчми й пив з неї горілку, і за це йому спалено живому руки, обмотавши клоччям і смолою, а потім відрубано голову й прибито на палю на очах народу, силоміць пригнаного на це позорище (1766).

    Все це страшенно хвилювало народ, виникали різні рухи, в яких брали участь і запорожці, й гайдамацькі ватаги, аж нарешті весною 1768 року виникло велике повстання, звісне під назвою Коліївщини. Привід до того, як і в 1734 р., дав прихід російських військ. Тоді в Барі, на Поділлі, з початком 1768 р. розпочалося повстання шляхти проти польського правительства. За зроблені ним уступки Росії, король просив царське правительство, щоб своїми військами приборкало це повстання, російське військо післано на Україну. Люди не розуміли це інакше, тільки, що Росія посилає своє військо на визволення їх від Польщі. Пішли знову поголоси про царицині укази, навіть потім показувано копії такої «Золотої грамоти», де наказувано знищити поляків і жидів і саме їх ім'я вигубити за кривди, які діються від них православній вірі. Ці копії були видумані, але їм вірили й люди, й самі проводирі повстання.

    На чолі повстання став Максим Залізняк, запорожець, що перед тим довго перебував по монастирях. Приходили таким же чином й інші запорожці, і між ними йшла змова про повстання. Наприкінці квітня 1768 р. Залізняк зібрав ватагу й недалеко Чигирина вийшов з Мотрониного лісу до Медведівки і, закликаючи людей до повстання, пішов відти через полудневу Київщину — на Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку в Уманщину. По дорозі здобував польські двори, помагав селянам проганяти й громити уніатських попів, поляків і євреїв. В Уманщині пристав до нього сотник двірських козаків Потоцького Іван Гон-та, що мав у своїй обороні Умань, був він чоловік значний, обдарований панськими ласками, але коли піднялося повстання, рішив покинути панів і пристати до гайдамаків. Завів зносини із Залізняком і коли той притяг під Умань, Гонта, вийшовши насупротив, пристав до нього. Разом із Гонтою й іншими козацькими ватагами Залізняк здобув Умань, де зібралася околична шляхта. Багато її тут пропало, хоч такої страшної різні, як потім поляки оповідали, в дійсності не було. За той час інші гайдамацькі ватажки громили шляхту й уніатів по інших околицях Київщини. Особливо уславився між ватажками своєю жорстокістю Яків Швачка. Головним пристановищем його був Фастів, туди до нього приводили зловлених ляхів і євреїв, їх там судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких убитих до 700 душ. Народна пісня так оспівала його страшне криваве діло:

    Ой хвалився та батько Швачка,
    Та до Хвастова йдучи —
    Ой будемо драти, панове молодці,
    З китайки онучі.
    Та ходить Швачка та по Хвастові
    Та у жовтих чоботях —
    Ой вивішав жидів, ой вивішав ляхів
    Та на панських воротях.

    Повстання одначе не тривало цим разом довго. Колв приборкано Барське повстання, поляки попросили російських начальників помогти їм вгамувати повстання гайдамацьке. Цариця Катерина, занепокоєна поголосками про її грамоти, що ними піднято повстання, видала маніфест, вирікалась тих фальшивих грамот і гайдамаків, а своєму війську наказала знищити гайдамаків. Гайдамаки, вважаючи росіян своїми союзниками, не стереглися їх, тому їх легко вдалося половити й розігнати. Один полковник, прийшовши під Умань, закликав до себе Ґонту й Залізняка й арештував їх, коли ті до них прибули; подібне сталося з іншими ватажками. Російських підданих відіслано на суд у Київ, польських віддано польському начальству, що справляло лютий суд на місці, побиваючи багато людей на смерть або засуджуючи на різні люті муки. Так тяжкими муками замучено Ґонту і багатьох інших; сучасники-поляки оповідають страхіття, особливо про рейментаря польського Стемпковського, як він забивав і калічив людей. Тих, що не були вбиті відразу, судили потім ще перед судом у м. Кодні й засуджували на різні кари, найбільше на кару смерті.

    Ой зв'язали та попарували, Ой як голубців у парці, Ой засмутилась уся Україна, А як сонечко в хмарці,—

    згадує пісня сумний кінець останнього великого повстання на Правобережжі.

    Шляхта польська, правда, і потім полохалася від поголосок про гайдамаків, про Гонтиного сина, що збирається йти їх різати; особливо великий такий пополох був на Волині 1788 р. Але повстання не було. Знищено Запорожжя, придавлено українське життя в Гетьманщині — затихла під панською рукою й правобічна Україна.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України