"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 63. Упадок культурного і національного українського життя.

    Зі сказаного видно, яке значення мала козацька лівобічна Україна в тім часі. Потім, як так затихло громадське й культурне життя в Україні західній, все, чим жила Україна, зібралось у Гетьманщині — нею жив увесь український народ, і коли й знову стало упадати українське життя, коли пропала Гетьманщина та Січ-мати, здавалось, що вже українському народові прийшов кінець.

    Знищено всі ті організовані форми, які довгою і тяжкою працею, потом і кров'ю своєю створили покоління кращих українських людей для захисту свободи й свого національного життя. Зісталась українська маса народна розпорошена й беззахисна супроти натиску чужого права, чужої власті, чужого панства.

    Галичину й Волинь уже давно опанувала Польщина, тепер захопила й Київщину. Селянство працювало, як худоба в ярмі, на польських панів. Хто за його право хотів обстати, тому була одна дорога — до в'язниці та до Сибіру. А що з українського люду хоч трошечки догори підносилось, те зачинало говорити по-польськи, присвоювало собі польські звичаї й поведінки. Попи, ченці ледве що читати вміли руське письмо, і для них видавались слов'янські церковні книги з польськими поясненнями. Ледве-не-ледве, коли виходила «руська» книжка, та й то церковна. В школах монастирських (так званих базиліянських) учили по-польськи. Тільки дяки-бакаляри вчили по селах руського читання та письма.

    Коли з початком XVIII в. унія запанувала тут, це виглядало, як остання побіда Польщини. Значить, зломився український дух під натиском урядовим й інтригами церковними. Так поляки на це й дивились — що унія буде тільки ступенем до переходу тутешнього люду до католицтва й польщини.

    Тільки самі поляки своє діло попсували, бо унію мисмажали — мали її за щось нижче від католицької міри, за віру мужичу. Тому й унія не затерла границі між польським і українським, і згодом, як народ привик до неї, стала унія такою ж «руською вірою», прикметою тутешнього галицького українського люду, а відміною від польського, як перед тим була віра православна. На Поділлю ж, на Волині та в Київщині, де була завелась унія, скасувало її російське правительство, як ці землі перейшли до Польщі. Найдовше задержалась вона в Холмщині й на Підляшші, — аж 1876 р. скасовано її тут силоміць, проти бажання народу, що встиг уже призвичаїтись до унії, як до своєї віри. Тому багато людей, не хотячи стати православними, послухало поляків, попереходило на католицьку віру і через те значна частина їх спольщилась.

    По Гетьманщині ж на Україні лівобічній та на Сло-бідщині разом з тим, як упала українська державність, все більше ширилась Московщина.

    Про це всякими способами старалось російське правительство не тільки, щоб на Україні не було інакшого устрою, але щоб українці нічим не різнились від велико-росіян, прийняли^ їх мову, звичаї й з ними зовсім змішались. Ще як Мазепу настановлювано на гетьманство, то бояри московські наказали гетьманові й старшині пильнувати того, щоб українці женилися з великоросіян-ками, і всякими іншими способами дбати про те, щоб український народ тісніше злучити з великоросійським. Аби не було й знаку, що Україна — то щось осібне. Цар Петро 1720 р. заборонив друкувати книжки українською мовою або такою книжною мовою, що хоч трохи заносила українською, а різнилась від уживаної у великоросійських краях, велів, щоб не було в українських книжках ніякого «особого иаречія». До того визначено осібних наглядачів, «цензорів», аби переглядали книжки. Навіть як схотіли в Києві видрукувати акафист св. Варварі, написаний самим київським митрополитом, наперед велено перекласти його на великоросійську мову.

    І пізніше так було. За цариці Катерини лавра Київська просила позволити їй українські букварі надрукувати, бо російських люди на Україні не хочуть купувати, — то й того не позволено.. По школах почали вчити по-російськи, і хлопцям учителі мали виправляти мову, аби говорили й вимовляли так, як великороси. Навіть по церквах велено, читаючи або служачи, так слова вимовляти, як великороси вимовляють. Хотіло прави-тельство, щоб українці згодом зовсім на великоросійську мову перейшли, а свою закинули. Для того не позволяло й не хотіло, щоб на Україні заводилися свої вищі школи, університети, чого українці добивалися здавна, ще від часів Гадяцької унії.

    Тоді вони собі вимовили в польського уряду, що київська Могилянська академія матиме такі права, як Краківський університет, і ще в іншім котрімсь місті українці можуть собі фундувати вищу школу з університетськими правами. Тоді цих планів не вдалось здійснити через війни й чвари, зісталась тільки Київська академія, яка в першій половині XVIII в. прожила свої часи найбільшого розвитку. Вона мала талановитих професорів, що чимало зробили для українського письменства (як Митрофан Довганевський, Юрій Кони-ський, Микола Козачинський, автори драм й інших творів), мала багато студентів (більш як тисячу), але все менше вдоволяла українське громадянство, яке хотіло мати школу світську.

    В 1760 р. українська старшина добивалась позволен-ня, щоб Київську академію перемінено на повний університет з богословським факультетом, а другий, світський, університет щоб заложити в тодішній українській столиці Батурині. Але російське правительство не бажало, щоб українська молодь вихов'увалась у себе дома, в своїм дусі й культурнім окруженню. Краще хотіло, щоб вона йшла до шкіл російських — набиралась російського духу.

    Правда, українську старшину й не приходилось до того дуже силувати та нагинати. Вона й сама тоді старалась як можна більше відрізнитись від українського люду, з-поміж котрого вийшла так недавно. Посилала своїх дітей у школи московські, німецькі, навіть польські, не тільки для кращої науки, але також і для того, щоб вони відзвичаїлись від української мови та українських навичок. Щоб люди справді вірили, що то вони «благородні», та забули, що їх діди були такими ж самими гречкосіями, як ті їх «піддані», котрими вони тепер торгували та міняли, як собак.

    Через те ж, а також і для того, аби піддобритись російському правительству, зробити собі гарну службу або маєтність, тислись українські старшенята на службу до Петербурга, до Москви й там справді ставали чистими росіянами, яким потім уже українське слово й українські звичаї «смерділи дьогтем», здавались «мужичими». Працювали для культури й письменства російського, збагачували його своєю працею, помагали йому піднятись, а про своє письменство й мову не дбали, бо тут нічого не можна було добитись, ніякої фортуни, а тільки біди від уряду.

    Здавалось, приходив уже кінець українській мові, а з нею й українському народові. Бо мова — це душа народу, і мало котрий народ живе й чує себе, втративши свою мову. А на Вкраїні тодішні навіть люди, що любили свій український народ і хотіли для нього добра, приймали чужу мову, бо здавалось — українській мові вже прийшов край, уже вона вимирає, ні до чого, не здатна.

    На Вкраїні лівобічній, у Чернігівщині та Харківщині, наприклад, у тих часах жив славний чоловік Григорій Сковорода, перший український, філософ, тобто такий чоловік, що роздумує над самими основами людського і світового життя, доводить всьому найперших причин. Він цурався панства, цурався багатства, любив простий народ, ходив по Вкраїні, не маючи притулку, та навчав людей, як треба жити. Люди велико шанували його як мудрого й праведного чоловіка, любили слухати його пісні та байки й переймали з них багато. Але він складав їх не рідною українською мовою, а мішаною, близькою до російської.

    У західній Україні — в Галичині й на Волині — навіть ті люди, що вірно любили свій народ, сливе не писали вже інакше, як по-польськи, бо здавалось їм, що українська мова ні на що мудре не здатна, що то справді проста, мужича мова.

    Здавалось, кажу, що справді приходив кінець українству — в одній частині України від московщини, а в другій — від польщини. Але так не сталось, на щастя. І в самий той лютий, найгірший час, коли Вкраїна так підупала, починає справа повертати на ліпше, починає українство відроджуватись. Як дерево, що прив'яло було, здавалось — уже й засихати починає, а потім від повітря, від води стане знову приходити до сили, відживе, відмолодиться, так почав оживати й український нень з його глибоким корінням, що сиділо в українськім грунті, коли повіяло на нього животворне повітря з європейського заходу.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України