"Правдива любов історика до своєї Вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди"
    М. Костомаров

  • 65. Початий відродження в Західній Україні.

    З прилученням Західної України — Галичини й Буковини — до Австрії, справа українська потроху почала поправлятись. Одно, що австрійське правительство заходилось коло полегшення становища підданих і чимало зробило доброго для українського селянства в прилучених землях. Якраз навпаки російському урядові, що в тім часі постарався підвести українське селянство під тяжкі панщинні порядки московські, цісарева Марія-Терезія й син її Йосиф II заходились коло ослаблення тяжкого кріпацтва, в котрім тримали польські поміщики своїх українських підданих. Крім людяності й нового розуміння державних інтересів, було тут й дещо політики: австрійський уряд не довіряв польським панам, побоювавсь, що вони тягтимуть до Польщі, до її відновлення, тому старався зменшити залежність підданих від польських панів та прихилити їх до себе, щоб не йшли за своїми панами.

    Ці заходи підняли настрій між українською людністю, і так само добре вплинули заходи австрійського уряду коло піднесення освіти між народом і особливо між духовенством українським, дуже темним і неосвіче-ним. Почав він це насамперед на Угорській Україні, а потім і в Галичині, і тут було не без політики: австрійському урядові не подобалось, що українці-уніати, навіть, священики, через свою малу освіту не відрізняють своєї католицької, уніатської, віри від колишнього православ'я, тягнуть на схід, сподіваються добра від Росії.

    Зараз по прилученню Галичини Марія-Терезія завела у Відні духовну семінарію для уніатів; це було мале віконце в Європу для галицького українського суспільства і мало воно чимале значення в його житті. Потім слідом заложено семінарію у Львові, а при заснуванні Львівського університету в 1784 р. положено, щоб деяких наук вчили по-українськи, і осібний ліцей при нім заведено, де б українці підучувалися, щоб потім вступити до університету. Багато зроблено тут також і для добробуту духовенства; з маєтків закритих монастирів організовано «релігійний фонд» для поліпшення становища духовенства. Так само на Буковині за недовге воєнне правління положено цінні початки нової, світської школи і тутешній релігійний фонд, що володів п'ятою частиною цілої Буковини (це були давніші монастирські й єпархіальні маєтки), давав величезні засоби на культурні й національні цілі.

    Але тутешні українці тоді ще не вміли з того всього добре скористати. Вони вже відзвичаїлись від народної мови, тобто привикали за панами вважати її за мужицьку, нездатну для науки, для книжки. Тому замість чистої народної мови уживали в тих школах і в книжках мову мішану з української, церковнослов'янської, польської й російської, думаючи, що вона буде краща, делікатніша, «образована». Тим часом була вона незрозуміла й чудернацька, через те негарна й до вжитку нездатна. Тому що її, а не народну мову, пробували заводити в школах, це багато зашкодило освіті. Проте багато знаходилось таких, що боронилися такої ненарод-ної мови й дуже довго, аж до наших часів, не хотіли прийняти мови народної, називали її мовою мужицькою, мовою пастухів і свинопасів. А того не розуміли, що до освіти, науки найкраще вживати мови природної, рідної, якою діти змалку научаються говорити. Це вже в XVI віці тямущі люди на Україні розуміли, й тоді всі церковні й усякі книги «простою» мовою толкували й перекладали. Але пропав той розум потім між українським громадянством.

    А тим часом не одно змінилось на гірше. Скоро потім, як цісар Йосиф помер, знов узяли пани велику силу та все, що робилося для селян, припинили. Постарались вони у властей і про те, що в школах народних, навіть найменших, заведено замість української мови мову польську (1816). Всякі старання про народну просвіту стрічалися з великими перешкодами. В Перемишлі! зав'язане було таке просвітнє товариство, то навіть і робити йому нічого не дали. Але таки зовсім спинити тої роботи не могли ані пани, ані власті, що їм помагали: раз рушившися, вона йшла далі.

    Так було в частині австрійській. Ті частини західної України, що з поділом Польщі попали під московську руку, не могли похвалитись якоюсь зміною на краще. Навпаки, «Польща впала — та й нас задавила», — казав потім Шевченко.

    Сильна рука нового, російського начальства надала тут пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моці й певності, якої не мала за безсилої, розколиханої держави польської. Кожний польський пай мав звичайно в кишені все нижче начальство, з яким приходилося мати діло в справах з мужиком, і міг бути певний, що всяке діло йому буде помічне. Власть поміщика над мужиком під новим пануванням дійшла такої моці, якої не мала за польських часів. Тоді гайдамацькі напади й селянські повстання спиняли розвій панської власті; тепер за воєнними командами російськими, за всякою поліцією польський пан не боявся нічого й міг тягнути з мужика стільки соку, скільки хотів. Аж 1848 р., з огляду на тодішні розрухи в Галичині, заходилося російське начальство полегшити в дечім панщинні тягарі українського селянина: велено списувати «інвентарі» — які обов'язки повинні відбувати селяни на поміщиків; але поміщики за поміччю нижчих чиновників на ніщо зводили й ці невеличкі заходи, що мали давати полегшення селянам. Духовне ж життя українське зосталося тут у тяжкій безпросвітній тьмі навіть і без усяких спроб, щоб його направити.

    Так само або й ще більше безрадісно виглядало національне українське життя. Навіть пам'ять про славні діла великої народної боротьби „ослабла й затемнилася. В народі зосталися тільки пісні й перекази, що завмирали поволі в тіснім гуртку співців-кобзарів. Друковане слово не закріпило навіть тих книжних чи поетичних творів, в яких були представлені могутні подвиги й пориви українського життя, і серед вищих освічених верств усе менше було людей, яким скільки-небудь ясно представлялася минувшина України, ті великі завдання, які були поставлені нею й які, мов борг неоплатний, висіли над сучасними поколіннями малих синів великих батьків. Заснула Вкраїна,

    Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла,
    В калюжі, в болоті серце прогноїла
    І в дупло холодне гадюк напустила,
    А дітям надію в степу оддала —
    А надію вітер по полю розвіяв,
    Хвиля морем рознесла.

    Українське життя, що досі гнітила польщина, тепер опинилося між двома вогнями — польським і російським, і російськими руками винищувано українство навіть там, куди ніколи досі не сягали руки польські.

    Тому українство тут никло і гинуло далі, і перші прояви його в Росії з'явилися не тут, а в Україні Задніпрянській—- в старій Гетьманщині й Слобідщині, на розвалинах української державності.


    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України