Серед широких просторів полтавських степів розкинулось мальовниче сучасне село з назвою Степне з минулим, яке нараховує трохи більше століття, з прямими, мов натягнута струна, вуличками, котрі перетинаючи його під прямими кутами починаються і закінчуються у тих же таки безмежних степах, з акуратними будиночками, котрі утопають в зеленому мареві садків помережених різнокольоровою гамою квітів.
    Ви можете сказати: ну і що тут такого особливого. Так, нічого, але до його історії ми ще звернемось трохи пізніше. Та і я б може ніколи і не побував тут, якби не одна передача, яка, прозвучавши по місцевому радіо, не зацікавила мене. Дуже вже цікавим видався мені той факт, що завдяки простій українській жінці-трудівниці на ім’я Надія Юхимівна Бокоч, всього з кількох експонатів з’явився на Полтавщині унікальний музей, який спочатку працював на громадських засадах, згодом став Степненським, а нині Полтавським районним музеєм рушника. На жаль, зустрітися і порозмовляти із засновницею цього музею мені вже не вдалося, так склалася доля, що цієї прекрасної жінки не стало 3 січня 2011 року. Але справа, розпочата нею, не вмерла, а продовжує жити душею і стараннями її сім’ї, односельців, кінець кінцем нової гостинної хазяйки і берегині цього музею - племінниці Надії Юхимівни - Вікторії Володимирівни Троценко, яка і повідала мені історію створення цього царства рушників і вишиванок і ще багато, багато цікавого.

    А почалося все з одного випадку. Якось, проходячи повз сміттєзвалище, побачила Надія Юхимівна викинутий кимось старовинний вишитий рушник. Як таку красу можна було викинути? - подумала вона. Ось тоді і виникла у неї думка: а чому б не створити в селі музей рушника, адже вдома у неї стільки гарних робіт і її, і ті, що залишилися від матері.
    Так і розпочалася історія створення музею рушника.
    Власну колекцію рушників Надія Бокоч почала збирати ще з 2001 року, а потім зрозуміла, що гріх таку красу ховати від людей. У цей час вона працювала секретарем у сільській раді, тому і попросила виділити тут невеличку кімнату, в якій і помістила перші 10-15 рушників, предмети побуту та старовинну колиску. З цього часу (2006 рік) і почалися невеличкі екскурсії з розповідями про історію рідного села та українського рушника. Знайти однодумців серед односельців було неважко, тому згодом кількість експонатів почала зростати. В основному це були особисті роботи Надії Юхимівни, а деякі рушники вона привозила зі своїх подорожей по області.
    Коли виявилось, що для колекції не вистачає місця, Надія Бокоч звернулася з проханням до директора Державного підприємства дослідного господарства «Степне» Сокирка Петра Григоровича виділити трохи більше приміщення у будівлі місцевої контори. Це вже були 2 кімнати, в яких з’явилися і килими, і серветки, і картини. Та і люди поступово почали зносити різні старовинні предмети, але в основному це були звичайно ж вишивані рушники. Так, під кінець 2007 - початок 2008 року, назбиралась досить велика колекція - близько 250 одиниць, до якої, окрім рушників, увійшли зразки старовинного сільського одягу. До речі, протягом 2008 року його відвідало близько 250 різних делегацій.
    1 квітня 2009 року Степненський музей Рушника отримує статус Полтавського районного музею Рушника, цей день і вважається нині офіційним днем його відкриття. Екскурсії проводилися безкоштовно, вони і зараз безкоштовні.
    Йшов час, а музей все поповнювався і поповнювався рушниками. Тому Степненська сільська рада погодилася віддати під музей кімнату в сільському будинку культури. Проте ця кімната потребувала значного ремонту, який зробили за кошти меценатів. Це нове, вже значно більше приміщення, та і легше у ньому стало приймати відвідувачів, адже їх приїжджає, щоб відвідати музей, дедалі більше.
    6 липня 2011 року відбувся день відкритих дверей, який символізував нову сторінку в житті музею. Музей живе, діє і радий знову прийняти своїх відвідувачів.

    Унікальність цього музею ще й в тому, що всі експонати, які знаходяться в експозиції музею, зібрані жителями селища Степне протягом останнього десятиліття. Нині кількість експонатів вже налічує близько 500 одиниць. З них приблизно 400 рушників, решта - предмети побуту, вишивані картини, старовинний сільський одяг. Тут представлені рушники з Полтавської, Чернігівської, Харківської, Закарпатської, Вінницької, Сумської та ін. областей. Є в колекції експонати, що датуються ХІХ століттям.

    Взагалі історія українського рушника ведеться ще з далекого минулого. Тепер навіть приблизно ніхто не може сказати, у якому столітті з’явилася ця старовинна галузь народної творчості. Першими вишивками були скоріш за все амулети, обереги — символи весни і сонця, захисники від нечистої сили. Ці вишивані символи мали ритуальне й побутове призначення. Згодом всі ці візерунки почали переносити і на рушники. Рушники стали складником наших традицій, від народження аж до смерті кожної людини.
    В Україні рушникам завжди надавалось важливе образно-символічне значення. Вони — обов'язковий атрибут весільної обрядовості, предмет народного побуту, неодмінна окраса селянського житла.
    На більшості рушників зустрічаємо узори, створені з трикутників, ромбів, квадратів, квітів, стилізованих птахів, звірів та людських постатей. Кольори й розміщення візерунків на рушниках залежать від того, з якої місцевості вони походять. Рушник супроводжував селянина протягом усього життя і в радості і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам. На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь. Особливо значну роль відігравав рушник у весільному обряді як один з найважливіших атрибутів. Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили до згоди. Такі рушники називали плечовими. Рушниками зв'язували руки молодим, бажаючи їм щасливого подружнього життя.
    У народних піснях, легендах і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки і почуття, надії і сподівання на щасливу долю. Кожна дівчина готувала значну кількість рушників для свого майбутнього життя.
    Існували також і подарункові рушники, їх використовували в знак побажання щасливої дороги і найшвидшого повернення.
    Поряд з обрядовим призначенням рушники широко використовувались у побуті. Відповідно до функціонального призначення вони мали назви "стирок" (для посуду), "утиральник" для рук і обличчя.
    Вишиті рушники — неодмінна окраса кожної селянської хати. У минулому їх вішали над іконами ("наобразники", "божнички"), навколо портретів Т. Г. Шевченка, народних картинок. Рушники вішали на кілок, від чого вони дістали назву "кілкові".
    Рушники були ткані з льону або конопель, а ширина та довжина їхня була залежна від призначення. Рушники мали ширину від 25 до 50 см., а довжину від 0,5 до 4 метрів.
    Орнаментація рушників на Україні надзвичайно різноманітна. У кожній місцевості склалися і свої традиційні мотиви, особливості їх композиційної побудови та колірна гама.
    У центральних районах України — на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині — широкого розповсюдження набула орнаментація з пишних рослинних форм: гілки з квітами, що складені у букет, дерево-квітка, вазон-квітка, форми якого різні за своїми абрисами.
    Техніка полтавського рушникового шва включає попередню прорисовку малюнка на полотні. Контур обводиться стебловим швом, а поле квіток, листків, птахів заповнюється "штапівкою", "драбинкою" чи "бігунцем". Утворюється декоративна єдність невеличких квадратів, ромбів, прямокутників, вертикальних смуг, хвилястих ліній, штрихів різної густоти, площин, щільно заповнених кольором. Така різноманітність елементів створює враження динаміки, внутрішнього руху. Нитки, покладені в різних напрямках, утворюють гру червоного кольору, що наче випромінює сяйво. Декоративність заповнення підсилюється контрастом чітко окресленого контура, через що весь малюнок сприймається виразно, а композиція виглядає легкою, ажурною.
    Чернігівські рушники крім рослинних, мають узори укладені з геометричних елементів. Типовою є восьмираменна квітка з квадратовою серединою. Зустрічається і жіноча постать з піднесеними догори руками з павичами по обох боках.
    У Черкаському, Золотоніському районах композиції більш компактні, на Київщині стібки лягають рельєфними, опуклими масами червоного кольору. Тут застосовують старокиївський шов.
    На Полтавщині рушники виконувались виключно червоним кольором, на Чернігівщині додавали синій, на Дніпропетровщині — зелений і жовтий.
    Наприкінці XIX ст. для вишивки рушників, особливо на Сумщині та Полтавщині, використовували тамбурну техніку. Головне в ній — поєднання тла і вишивки червоного та білого кольорів; легкі хвилясті лінії тамбурного шва мерехтливо окреслюють вибагливі орнаментальні мотиви рослинного характеру. Особливо цікаві так звані кумачеві рушники, вишиті білими нитками на червоному тлі.
    В орнаментиці українських рушників майстрині прагнули передати пишність, красу природи, її буйне цвітіння. Вони розміщували на стеблі величезну кількість різноманітних квіток, майже не зображуючи листя.
    Незмінним мотивом в орнаментуванні рушників є зображення птахів — парно зображені птахи в народному мистецтві уособлюють кохання, щастя, чим і пояснюється їх розташування на рушниках для весільних обрядів. Іноді замість птахів над мотивом дерева-квітки зустрічаємо зображення сонця з променями.
    Всю цю красу Ви і зможете побачити у Полтавському музеї рушника, а домоткані килими зарядять Вас теплотою людських рук і позитивною енергетикою (правда, для цього рекомендую Вам роззутися і походити по них босоніж).
    Отак захоплення однієї жінки згодом переросло в серйозну справу – музей який вже відомий в усій Полтавській області.

    Гарної Вам подорожі!


  • Адреса музею: Полтавська область, с. Степне, вул. Жовтнева, 17

  • Телефон: (0532) 55-98-42, моб. (099) 0130796
    Музей працює: з 9.00 до 17.00.
    Вихідні дні: субота, неділя.


    Невеличка довідка про Степне:

    Розповідати про Степне одночасно і легко і важко. Легко – бо історія його нараховує всього лише трохи більше одного століття. Важко тому, що за цей час, а час доволі довгий для одного покоління людей, довелось йому пережити всі ті історичні негаразди і підйоми, які випали на долі тисяч таких же українських сіл.
    Його філософія, релігія, наука, забудова, стосунки між людьми настільки привабливі, настільки ж і не зрозумілі для жителів інших сіл, вони ж і перетворюють його на селище унікальне, яке хочеться пізнати ближче. Хоч це не так і легко. Оскільки кожна вулиця, кожен будинок наскільки однотипні, настільки і різноманітні, і мають відповідні тільки їм особливості, але в той же час всі разом складають картину ідеальної гармонії. Поєднання розкомплектованого ділового стилю, що охоплює багатоповерхову забудову, і безмежної поваги до національних традицій, що скупчилися в індивідуальному секторі, утворюють незрівнянний колорит великого села, що ввібрав у себе все найкраще, чим може похвалитися український народ: працелюбність, законослухняність, гостинність і добропорядність.
    Степне - це сучасне село. Будівлі, не вище четвертого поверху, нічим не відрізняються від бетонних та цегляних коробок по всій Україні, проте, прибудинкові території дуже живописні і підкреслюють індивідуальність кожного жителя, а візитною карткою кожного господаря є його двір і дім. Ще одна деталь, яка вражає гостей - це вікна. Великі і широкі - вони пересічному громадянину здаються вітринами, на яких усі господині Степного виставили найкращі квіти і завісили найкращими гардинами. Ці вікна нагадують виставку по дизайну, демонструючи смаки та вишуканість їх господинь, що негласно змагаються в умінні утримувати свою оселю.
    У цьому благополучному селищі завжди зберігався вільний авангардний дух. Не дивно, що саме тут народжуються і втілюються в життя найрізноманітніші ідеї і починання від "Наука -виробництву" до пісенного фестивалю "Від села до села".

    Перша згадка про Степне відноситься на початок двадцятого століття до 1903 року, коли тут, в безмежному степу, виникло кілька хутірських поселень вільних козаків, які в період Столипінської реформи одержали невеликі наділи землі. Звідси і назва, яка асоціюється з дивовижно гарним рельєфно-вирівняним, безумовно передбаченим, але все-таки, на рідкість, прекрасним степом.
    Саме ж Степне починалося як наукове господарство. На початку 1920 року було виділено 220 гектарів поля для проведення дослідів Полтавській сільськогосподарській дослідній станції, а трохи пізніше, у 1926 р. в Степному, яке входило до складу Парасковіївської сільської Ради Руновщанського району Полтавського округу, вже налічувалось 96 господарств і 468 жителів. У 1929 році тут було створено ТСОЗ «Перебудова», яке об'єднувало 18 господарств.
    Вже у 1930 році йому на зміну приходить радгосп ім. Червоної Армії, як частина Харківського м'ясомолочного тресту, який мав 2 свиноферми, молочнотоварну ферму і птахоферму. Сюди, в пошуках долі, починають з’їжджатися люди. Тут вони знаходять роботу, мають можливість реалізувати свій трудовий потенціал, знаходять житло. Страшний голод 1933 року практично не зачепив це державне підприємство по виробництву свинини. Зі спогадів Кириченка А.Ф., 1922 р.н. відомо, що люди мали що їсти, тому що ферми були забезпечені кормами, а люди їли те, що готували для тварин. Крім того була спільна їдальня, де раз у день обов'язково давали гарячі страви для працюючих.
    Під кінець 30-х років у селі вже працювали цегельний завод і механічна майстерня, діяла семирічна школа.
    Тяжким ралом по долях степнян пройшла Велика Вітчизняна війна. У роки німецько-фашистської окупації (18.ІХ. 1941—23.IX. 1943) зі Степного і сіл, підпорядкованих Парасковіївській сільській Раді було на примусові роботи до Німеччини вивезено 180 чол., розстріляно 22 чол., а у самому Степному гітлерівці створили концтабір для військовополонених.

    Людська праця завжди цінувався у Степному, і напевне, тому у післявоєнному 1948 році семеро степнян одержало звання Героя Соціалістичної Праці. Цей феномен пояснюється ще, мабуть, і тим, що жителі Степного самі не турбувалися про створення свого повсякденного побуту. Висока організація праці в цьому поселенні забезпечувала всіх практично безплатним житлом, так як воно було державним, думкою про його ремонт і благоустрій турбувалося підприємство. Воно ж забезпечувало високі заробітки, організацію торгівлі, забезпечення навчання в школі та перебування дитини в дитсадку. Така постановка питання давала можливість повністю віддавати себе праці, а створення задовільних умов побуту давало можливість підвищувати продуктивність та рентабельність виробництва.

    Черговий і найпотужніший підйом Степного прийшовся на середину двадцятого століття, коли Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 14.02.1956 року радгосп ім. Червоної Армії був переданий Полтавській державній сільськогосподарській дослідній станції (нині це Полтавський інститут агропромислового виробництва імені М.І. Вавилова Української академії аграрних наук), як базове господарство для проведення дослідів, вирощування сортового насіння, племінної худоби і свиней.
    Тоді ж, у 1956 році, на базі радгоспу ім. Червоної Армії було створене Дослідне господарство „Степне" і сюди їхали всі, хто хотів утвердитися в праці та науці.
    За час свого існування господарство неодноразово реорганізовувалося, але мета і напрямки діяльності, такі як забезпечення науково-дослідним установам Академії умов для проведення досліджень, випробування і доопрацювання наукових розробок, їх апробації, проведення виробничої перевірки і впровадження у виробництво та іншої господарської діяльності залишилися беззмінними.

    Нині Державне підприємство дослідне господарство "Степне", обласний центр "Облдержродючість", ТОВ "Витязь", сільська рада, будинок культури і амбулаторія сімейної медицини, школа і дитсадок, аптека і пошта, житлово-комунальний комбінат і аптека - все це задає той динамічний ритм, який робить селище сучасним і привабливим. Рівненькі вулиці, що складаються з охайних і доглянутих будинків, дарують жителям і гостям затишну, майже домашню, атмосферу.
    Для успішної дослідницької роботи наукових працівників в галузях землеробства, рослинництва та тваринництва в господарстві створені три ферми і потужна тракторна бригада. Вирощене поголів'я великої рогатої худоби і свиней на м'ясо переробляється на власному ковбасному цеху.
    Господарство також є виробником насіння зернових та зернобобових сільськогосподарських культур високих репродукцій, а також багаторічних трав. В господарстві утримується 1100 голів великої рогатої худоби, з них 400 корів, 2000 голів свиней, в тому числі 140 основних свиноматок, пасіка налічує 200 бджолосімей.
    Як науковий центр сільськогосподарської науки, ДПДГ " Степне" має добре продуманий цикл сільськогосподарського виробництва від обробітку ґрунту до переробки продукції. Тут виробляються свої ковбасні вироби , випікається хліб, а елітне насіння, на протязі багатьох років, найвищої якості .Недаремно степнян називають хліборобами, а чоловіків-механізаторів, які обробляють землю, шанують найбільше.
    Одне слово, Степне живе. Живе всупереч усім негараздам та приватизаціям, кризам та змінам влади. Це стабільне і цілком рентабельне державне господарство у якого є перспективи.

    Автор сайту. Серпень 2011 р.

    Від автора: Щиро дякую Вікторії Володимирівні Троценко за допомогу
    При підготовці статті було використано:

  • Статтю Ірини Фоменко “Український рушник”. Журнал “Народне мистецтво” № 3-4, 1999 р.
  • Надія Бокоч “Ще раз про Степне”

    Додаткова інформація для туристів:

  • Для автомобілістів: від Полтави 30 хвилин їзди (25 км.). Траса Полтава - Харків М 03 (Е 40) до повороту на Степне. Потім до Степного ще 5 км. До будинку культури. Покриття непогане (асфальт).
  • Для пішоходів: До Степного від АС-2 (Полтава, вул. Шевченка) через кожну годину у бік Степного йде автобус (маршрутка). Назад до Полтави - автобусом із зупинки в центрі села.

  • Вдалої поїздки!

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України