Православные праздники

    У цій подорожі ми з Вами побуваємо у невеликому районному центрі Козельщина. Відразу можу Вас дещо засмутити. Сюди варто поїхати практично тільки щоб помилуватися прекрасною, кінця 19 століття, спорудою Козельщинського Різдвяно-Богородицького собору, побувати в монастирі, та на власні очі побачити чудотворну ікону Козельщинської Богоматері.
    В цілому, Козельщина - це відносно велике село, зі статусом районного центру з тихим і спокійним ритмом життя. Тому не чекайте побачити тут щось надприродне і незвичайне, а налаштуйтеся на духовне сприйняття тієї історії яку я запропоную Вашій увазі.

    Отже, почну свою розповідь з далекого минулого, а простіше кажучи з першої чверті 18 століття, коли у 1718 році полтавський полковник Черняк видав універсал на наказне сотництво в Кобеляцькій сотні Полтавського полку П. С. Козельському, який і заснував на землях, що належали сотні невеличке поселення, а проще кажучи хутір. От з цього хутору названного за прізвищем його володаря і починається історія Козельщини. З роками хутір заселявся і розширювався і вже у 1764 році поселення згадується як таке, що входило до цієї сотні. З 1765 року Козельщину було включено до Кобеляцької роти Дніпровського пікінерського полку Катерининської провінції Новоросійської губернії. З роками поселення збільшувало кількість дворів і мешканців, а у зв'язку з новими територіальними поділами включається то до Новосанжарського повіту тієї ж губернії (1775 - 1783 рр.), то до Олексопольського, згодом - Полтавського повіту Катеринославського намісництва; з 1796 року - до Малоросійської губернії.
    З 1803 року у складі новоствореного Кобеляцького повіту Козельщина увійшла до утворенної у 1802 році Полтавської губернії. Поки що немає документів у яких би вказувалося хоч якась приблизна кількість її населення за цей період, але згідно перепису 1859 року в Козельщині числиться: 71 двір, 455 жителів і селітряний завод. Десь у другій половині 19 століття маєток, що належав роду Козельських по заповіту переходтить у власність Софії Михайлівні Капніст (дочці математика М. В. Остроградського) дружині графа Володимира Івановича Капніста одного із нащадків російського письменника В. В. Капніста.
    Отут то і починається головна історія, яка прославила Козельщину, але не як населенний пункт, а лише дякуючи незвичайним властивостям чудотворної ікони Козельщинської Божої Матері. Але все по порядку...

    Первісне походження святої ікони визначити неможливо. Тільки достовірно відомо, що ця ікона знаходилася в сімействі Капністів більше половини століття. За даними ж сімейних переказів можна з достовірністю визначити, що ця ікона родова і дуже давня.

    Колишній власник Козельщини, Павло Іванович Козельський, померлий у 1879 році на 86 році життя, після якого маєток за дарчою дістався Софії Михайлівні Капніст, походив по матері з роду військового писаря запорожця Сіромахи.
    Коли гетьману Полуботку запропонували зректися гетьманства з обіцянкою значної майнової винагороди за це, він відмовився. А ось його військовий писар Сіромаха - погодився і за це йому було надано обрати будь-яку ділянку землі в повне володіння. Він обрав ділянку в розмірі 10 тис. дес. між річками Інгулом і Вербовою, який і був йому наданий Найвищим указом. Пізніше тут було засновано два селища: Миколаївка (на Інгулі) і Михайлівка (на Вербовій), які надалі перейшли у спадок Павлу Івановичу Козельському.
    Крім того, Сіромаха, за бажанням Государині, був повінчаний в Петербурзі з однією з її фрейлін італійського походження, прізвище якої на жаль так досі і не відоме, але портрет її зберігся. Тому у сімействі Козельського завжди існував переказ, що образ Божої Матері належав дружині Сіромахи. Крім того сам стиль написання ікони нагадує живопис італійської школи того періоду.
    Що ж стосується срібної ризи, то є припущення, що вона була зроблена матір'ю Павла Івановича Козельського, Парасковією Дмитрівною Козельською.

    Ікона має розмір 8 на 6 вершків без рамки, а з позолоченим та емальованою рамкою, зробленою у 1881 році, 10 на 8 вершків. Рамка роботи Постнікова, була зроблена у срібному ряду на Микільській.
    Цікавий запис про ікону самого Василя Івановича Капніста в одному з його щоденників. Він пише: "Ця ікона, в моєму сімействі, а також і в околицях здавна користується славою чудотворення. Дружина моя особливо завжди шанувала ікону цю, що запозичили від неї і наші діти ".
    На іконі зображена Божа Матір, на колінах якої в напівлежачому положенні спочиває одвічне Немовля, що тримає в правій руці хрест. Осторонь від зображення стоїть чаша і біля неї лжиця.
    Здавна склалося таке повір'я, що крім допомоги в хворобах душевних і тілесних ця ікона допомагає молодим дівчатам, які бажають влаштувати своє сімейне становище. При цьому необхідно, щоб той, хто молиться чистив ризу на святій іконі, витираючи її обережно чистим рушником. І скільки разів була при подібному зверненні до ікони виголошена молитва, на стільки вдало влаштовувалася доля того, хто звертався до образу Божої Матері! Тому не дивно, що риза на цій іконі постійно блищала, як сонце.

    Можливо, що так ніхто і не дізнався б про чудодійні властивості цієї ікони якби не одна обставина, яка дуже змінила як життя її власників так і історію самої Козельщини.

    Ви знаєте, я не раз чув історію про диво яке виявила ця ікона. Але як Ви самі розумієте, історія, яку розповідають різні люди може і звучати по різному, а тим більше переписана і переказана безліч разів. Тому, я думаю, буде краще якщо неймовірну історію про цю ікону Ви почуєте майже з перших вуст.
    У Полтаві довгі роки проживала монахиня мати Антонія - у миру Ніна Миколаївна Желтовська, яка в повоєнні роки перебувала в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Тривалий час вона листувалася із священнослужителем, у свій час відомим і в Полтаві церковним та громадським діячем О. Г. Введенським. Він в останній період свого життя мешкав у місті Троїцьку Челябінської області, а в роки громадянської війни проживав у Одесі, де доля звела його з Марією Володимирівною Капніст.
    Нижче наведу листи Олександра Введенського, написані у 1953 році м. Антонії (Н. М. Желтовській), в яких ідеться про образ Козельщинської Богоматері та долю Марії Капніст і які повідають Вам історію чудодійності ікони Козельщинської Богоматері.

    "Здравствуйте, возлюбленная о Христе сестра Антония!
    Приношу глубокое, сердечное спасибо Вам за письмо, внимание и исполнение моей просьбы. Хотя образ еще не получен, но я верю и надеюсь, что он будет, и тогда первые молитвы перед ним я вознесу за Владыку Палладия, за игумению Иннокентию, за Вас, сестра Антония, и за всех сестер Вашей обители.
    Вы просите меня описать историю моего знакомства с Марьей Владимировной Капнист и ее последние дни жизни у меня. Извольте. Я с радостью делаю это, потому что история эта весьма знаменательна, поучительна и интересна...

    ...В 1920 г., когда хлынул поток беженцев в Одессу (в то время я был протоиереем Одесского собора), ко мне пришла одна беженка по фамилии Армашевская снимать комнату. Она понравилась мне, и комнату я сдал ей. Вечером того же дня она попросила меня на чаек. Я прихожу и вижу на стене образ К[озельщинской] и[коны] Б[ожией] М[атери]. Я немного смутился. Она заметила моё смущение и спрашивает, в чём дело. Я рассказываю ей то, что Вам сейчас пишу. И замечаю, как её лицо меняется, глаза наполняются ужасом, она схватывает голову свою руками, потом берет меня за руку и говорит мне:
    - Господь услышал Вашу молитву. И перед Вами не свидетельница чуда, а сама виновница чуда. Я - Марья Владимировна Капнист.
    - Но Ваша фамилия Армашевская? - спрашиваю я.
    - Да, но это по мужу. Надо Вам сказать, что я, получив исцеление, дала Богу обет никогда не выходить замуж. Но нарушила этот обет, и как же Господь наказал меня. Мой муж оказался горьким пьяницей. От него я имею сына и дочь. Он умер от запоя. Потом я вышла замуж за профессора Армашевского, бывшего городским головою г. Киева. Как я любила его. Но его расстреляли и я бежала сюда.
    - Так расскажите, как же Вы исцелились, - спросил немного пришедший в себя я.
    - А вот слушайте. Я училась в Полтавском институте благородных девиц. Училась хорошо. Была общей любимицей. Меня чуть ли не на руках носили, п[ри] ч[ем] отец мой, когда приезжал в институт, то всем-всем подарки привозил: и подругам, и начальнице, и воспитательницам. Любимым моим занятием было прыгать по лестнице, по ступенькам сверху вниз. Сначала через две, потом через три. А раз перепрыгнула через пять. И впервые почувствовала боль в ступне ноги. Сначала скрывала эту болезнь. Но она становилась всё острее и больнее. Воспитательница обратила внимание, пригласила врача, и оказали первую помощь. Но боль не унималась. Появилась опухоль, стало выкручивать ногу. Пригласили профессоров из Киева. После совещания забинтовали в гипс. Так пролежала до св. Пасхи. Родители мои собирались в храм. И меня звали. Но я подумала, что буду там всем в тягость, и не поехала. И хорошо сделала. Когда они уехали, со мною случилось новое несчастье. Вторую ногу стало выворачивать. И я пережила новые мучительные боли. Вызвали экстренно врачей и вторую мою ногу залили в гипс. И вот 2 года лежала я в гипсе, как труп. Сколько приезжало врачей из Москвы, Харькова, Киева, не помню уже. И вот как-то домашний фельдшер дал совет обратиться к парижскому профессору Шарко, слава которого гремела по всей Европе. Может быть, у дочери Вашей болезнь возникла на нервной почве, - говорили фельдшера.
    Отец мой на всё готов был, лишь бы помочь мне. И он написал Шарко. Тот ответил, что специально в Полтаву не поедет, но в Москве готов осмотреть больную дочь. Назначен был день приезда Шарко в Москву. Начались приготовления к отъезду. Мучительные были дни.
    Мать почти оставила меня одну. А я каждую минуту зову ее посидеть, поговорить, успокоить. Наконец, мама устала от моих просьб и раз приходит и приносит мне образ Б[ожией] М[атери] и говорит:
    - Маша, вот наш фамильный образ. И в нашей семье живет такое предание: если кто из больных приложится к образу и почистит его, тот обязательно выздоровеет. - С этими словами и подает мне образ Б[ожией] М[атери] - а я тут же подумала: хочет отвязаться от меня. Но я образ все-таки взяла и полотенцем отерла его и, усмотревшись в лик Божией Матери стала молиться:
    - Пречистая Богомати! Я - калека. Мне горькая жизнь уготована. Возьми меня к Себе или восстави от одра болезни.
    В один миг сильная боль, появившая[ся] в позвоночнике, заставила меня закричать и лишила меня сознания.
    Все сбежались на мой крик. Я вскоре очнулась и почувствовала, что ко мне вернулась способность владеть ногами.
    - Мама! Я исцелилась! - воскликнула я.
    - Перестань, Маша, этим не шутят.
    - Но посмотри, посмотри, я шевелю ногами.
    Действительно, я исцелилась. Позвали врача, сняли гипс, я поднялась, села на кровати, а потом бросилась на шею матери. Но ноги ослабели, и я снова улеглась на постель.
    С этих пор я быстро стала крепнуть и к отъезду в Москву ходила, как и все.
    Я не стану описывать, как мы поехали в М[оскву], что говорили профессора и что говорил Шарко. Скажу только, что Шарко сказал отцу:
    "Если бы не профессора, лечившие больную, то я не поверил бы Вам".

    Весь 1920 г. М[ария] В[ладимировна] прожила у меня, на Кузнечной ул., д. 14, кв. 19. Жила она тихо, спокойно, часто посещала церковь, а вечера проводила с моей семьей в душеспасительной беседе. К концу года появились у нее нарывы на голове и оч[ень] большие. Она почувствовала надвигающуюся смерть и причастилась. Исповедь ее была на редкость глубокая - сердечная, христианская.
    Умерла в полном примирении со всеми. Последние ее слова были: "Господи, спаси от бед сестер моей обители. Батюшки, никогда не забывайте в своих молитвах моих дорогих сестер". И с этой молитвой умерла.
    Похоронена она мною в 1921 г. на Одесском 3-м кладбище под фамилией Армашевская (по 2-му мужу).
    Мир праху ея и вечный покой ея душе!...

    ...Душевно Ваш прот[оиерей] Ал. Введенский".

    Це зцілення сталося 21 лютого (5 березня) 1881 року. З того часу щороку здійснюється святкування на честь цієї ікони.
    Але історія на цьому не закінчується.
    Чутки про чудодійне зцілення доньки графів Капністів від ікони швидко рознеслися далеко за межами Козельщини. І сюди потягнулися багатотисячні натовпи віруючих, котрі прагнули зцілитися, вилікуватися від усіх своїх недугів.
    З дозволу архієпископа Полтавського Іоанна граф Капніст збудував невеличку каплицю. У ній 23 квітня (5 травня) 1881 року була встановлена ікона Козельщинської Бого-матері. Зранку й до вечора багатолюдні натовпи йшли і йшли до каплиці, везли на підводах, несли чи вели під руки тяжкохворих. Потекли й пожертвування на образ Козельщинської Богоматері грошима, коштовними речами. Таким чином, досить швидко зібрався капітал у десятки тисяч карбованців, посуд, дорогоцінності: брильянти, перли, аметист, бірюза та інше. 8 (20) вересня 1881 року, в день Різдва Богородиці, було закладено церкву, яка споруджувалася стараннями В. І. Капніста. 7 (19) вересня 1882 року будівництво закінчили, церкву освятили, а 30 грудня 1883 (11 січня 1884) року для неї було визначено двокомплектний причт. У 1883 році тут споруджено квартиру для причту, приміщення для богомольців, які прибували взимку, лікарню та аптеку.

    Потік людей у Козельщину не зменшувався, і В. І. Капніст добився від Синоду дозволу створити релігійну общину. На її утримання він подарував 100 десятин землі із свого донського маєтку, а графиня - 25 десятин із козельщинського володіння. 1 (13) березня 1885 року Синод своїм указом дав дозвіл заснувати при Різдвяно-Богородицькій церкві Козельщинську жіночу релігійну православну общину. 6 (18) квітня 1886 року сюди прибули перші 20 монашок на чолі з монахинею Золотоніського Красногірського монастиря другого класу Олімпіадою. 3 (15) червня відбулося урочисте перенесення ікони з каплички до церкви, а наступного дня - не менш урочисте відкриття общини.
    Починається інтенсивне будівництво різних допоміжних приміщень: 1887 року споруджується "странноприимный дом", будинок для причту, 1888 року засновано школу іконопису, в якій навчалися здібні монахині. Першим учителем у ній став талановитий майстер-художник, селянин із Карлівки Г. М. Глущенко. У тому ж 1888 році зводиться півтораповерхове приміщення на кам'яному фундаменті, де відкривається церковнопарафіяльна жіноча двокласна школа. Тут виховувалося 30 дівчаток, переважно із сімей церковнослужителів. 20 учениць із бідних родин знаходилися на повному утриманні монастиря, інші - з оплатою 60 карбованців на рік. Школа мала прекрасну для тих часів бібліотеку.
    Крім загальноосвітніх предметів, дівчатка навчались кулінарії, рукоділлю, малюванню (яке давало змогу талановитим ученицям підготуватися до занять у школі іконопису при общині). Основним же завданням церковнопарафіяльної школи було: підготувати дівчат, щоб вони стали хорошими жінками, матерями і господинями.


    Сторінки <<  попередня наступна  >>
    1 2

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України