Карта маршрута. Увеличить Диканька - це велике село, яке займає за площею досить-таки солідну територію в 1172,73 га., селище міського типу, районний центр з населенням більше 8,5 тисяч чоловік. Розташовується серед мальовничих лісів на правому березі річки Ворскли в 29 км на північ від Полтави. За її східній околиці проходить автотраса Полтава - Зіньків. Тому, щоб потрапити в центр самого селища необхідно звернути з цієї траси. Варто тут відзначити, що до революції 1917 року сама Диканька була невеликим селом, що відносилось до Диканьської волості Полтавського повіту.
    Як жоден населений пункт України Диканька зустріне Вас Тріумфальною брамою - унікальним пам'ятником архітектури, який увічнив тріумф перемоги над французами у Вітчизняній війні 1812 року. Споруджена за ініціативою Віктора Павловича Кочубея, Тріумфальна брама стала історичним символом Диканьки, та її неповторною прикрасою.
    Тріумфальну браму було відкрито 3 серпня 1820 року як парадний в'їзд до садиби Кочубеїв, що з давна мешкали тут (про це трохи пізніше), а споруджені вони були в пам'ять про приїзд до Диканьки імператора Олександра I (автор проекту – академік архітектури Луїджі Руска). Цікаво, що ці ворота було відкрито задовго до того, як аналогічні споруди було зведено в Росії – Нарвська тріумфальна брама у Санкт-Петербурзі за проектом архітектора В.П. Стасова (1834 р.) та Московська тріумфальна брама на Кутузовському проспекті у Москві відомого зодчого Й.І. Бове (1827 – 1834 рр.).


    Тріумфальна брама. Сучасний вигляд. Фото 2011 р.

    Тріумфальна брама. Фото В.А. Свєтлічного, кінець XIX ст.

    Недалеко від цього місця, у східній частині селища, поблизу автотраси, знаходиться ще один не менш значимий, але вже археологічний пам'ятник - це сліди скіфського поселення з попелища (зольника).

    Далі починається сама Диканька. Походження назви Диканька історики пов'язують з густими лісами, що оточують її з давніх давен і які надавали цій місцевості дикого вигляду. Також існує версія, що назва походить від прізвищ перших поселенців краю – Дикань або Дикий, які зустрічаються тут понині. Але, як ми знаємо, прізвища також походили від роду занять, або від інших факторів. Тому все-таки найвірогідніше перше припущення, але спорити не буду.
    Як вже згадувалося раніше, на території сучасної Диканьки були виявлені сліди 3-х поселень ранніх скіфських часів, які існували тут ще в VII-VI ст. до н.е. Але відомою Диканька стає тільки з середини XVII ст. Перші документи згадують про неї у 1658 році, коли поруч з нею стався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і військами гетьмана Івана Виговського. А через десять років на цьому ж полі відбулася ще одна битва, тепер уже між гетьманами Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким.Тепер це територія Диканьского регіонального державного парку. Сюди входять Сербинське поле, де полтавський полковник Мартин Пушкар розгромив І. Виговського. Тут же, біля Сербинської могили, у 1668 р. повсталі козаки убили гетьмана І. Брюховецького.

    Тут ми трохи призупинимося, і звернемося ще до однієї пам'ятки Диканьки - Миколаївської церкви. Церква ця знаходиться ліворуч по в'іздній дорозі на відстані приблизно 2 кілометрів від Тріумфальної брами.

    Як свідчать не тільки народні перекази, а й архівні документи, у сиву давнину, коли Диканський землями володів архієпископ Чернігівський Лазар Баранович, на одному з пнів у лісі поблизу Диканьки загадковим чином з'явилася ікона святителя Миколая. Здивовані парафіяни перенесли її в діючу в той час у селі церкву. Однак наступного ранку ікони у церкві не виявили, але знову побачили її на тому ж пеньку. Знахідку повертали до церкви, але кожного разу вона неодмінно опинялася знову в лісі. Слава про ікону поширилася, і, щоб освятити місце дива, вирішили там побудувати храм. Так з благословення чернігівського святителя, зусиллями простих людей і козацької старшини у 70-х роках ХVІІ століття була зведена дерев'яна Миколаївська церква. На пам'ятному пні встановили метровий дубовий хрест, а сам храм влаштували так, що ця реліквія залишилася в його вівтарної частини. Звичайно, у новому Божому храмі найшанованішою була ікона угодника Божого, яка з часом стала невичерпним джерелом дивотворіння, а навколишній ліс з того часу називають Миколаївським.

    З 1660 року Диканька входила до складу Великобудищанської сотні Полтавського козацького полку. Минув час, і архієпископ Чернігівський передав Диканські землі генеральному судді Запорізького війська Василю Леонтійовичу Кочубею – онукові Андрія Кучук-бея - вихідця з Кримської Орди, що прийняв православну віру і оселився на вільних землях "Дикого поля" на лівому березі Дніпра, і ця акція була підтверджена гетьманським універсалом 1687 року. Потім цими землями володів його син Василь Васильович (бунчуковий товариш (1727), з 1727 по 1748 рр. Полтавський полковник. Помер 21 серпня 1743 р. в Жуках де і був похований). У 1754 році син Василя Васильовича Кочубея - Павло Васильович отримав благословення Київського митрополита Тимофія (Щербацького) і перебудував дерев'яний храм, розширивши його. Церква на той час стала центром паломництва стражденних і знедолених людей, які безперервним потоком стікалися до свого Небесного покровителя і утішителя.


    Миколаївська церква. Фото 2011 р.

    Миколаївська церква. Фото В.А. Свєтлічного, кінець XIX ст.

    Нову камяну церкву на місці старої деревяної було збудовано у 1794 році на кошти його нащадка Віктора Павловича Кочубея (11 листопада 1768 р. - помер 3 червня 1834 року в Москві. Похований в Петербурзі в Олександро-Невській лаврі), дослужившись в Петербурзі до високих постів придворної ієрархії (1799 г.- граф Російської імперії, з 1801 року присутній по Височайшому велінню у 1 департаменті при Його Величності, Член Державної Ради, міністр Внутрішніх справ (1802), з 1831 року князь) і отримав на це синодальне благословення.
    Проект храму було виконано в стилі класицизму відомим зодчим тієї епохи Миколою Олександровичем Львовим. До речі, він одержував численні замовлення від високих вельмож того часу Воронцових, Завадовських, Безбородків, Кочубеїв. Це була одна з перших споруд ротондальної форми, що саме набувала поширення в культовій архітектурі того часу.
    Храм прикрашений по фасаду колонами, а на вході - портиком доричного ордера з трикутним фронтоном. Невисокий (15 метрів) і не дуже широкий (25 метрів в діаметрі), він, здавалося, тримається у повітрі над околицею лісу. Ніжно-біла, увінчана зеленою півсферою бані, з маленькою позолоченою маківкою з хрестом, церква чудово гармоніювала з оточуючими мальовничими краєвидами.
    При будівництві Миколаївської церкви було уперше застосовано систему подвійного купола, цей винахід пізніше запозичив архітектор А.М. Вороніхін при будівництві знаменитого Казанського собору у С.-Петербурзі. У між купольному просторі на третьому поверсі Миколаївської церкви, куди ведуть бічні вузькі гвинтові сходи, розташовані хори. На внутрішній поверхні великого купола виконані розписи на біблійські теми, серед яких на фоні голубого неба намальовані ангели. У барабані купола розміщені невидимі зсередини вікна, крізь які денне світло освітлює центральну залу. Коли церковний хор співав під час служби, то здавалося, що його мелодійні звуки доносилися прямо з небес, а чарівні звуки пісень, що линули високо над головою, підсилювалися ще й чудовою акустикою храму.
    Нерозгаданою таємницею побудови храму являються унікальні "повітряні печі", що розміщені між першим та другим поверхами. За їх допомогою колись не тільки обігрівали, а й провітрювали приміщення, зберігаючи постійну температуру і вологість. І робили це не гірше сучасних кондиціонерів.
    У 1851-1852 роках під церквою було облаштовано родинну усипальницю. Тут поховані п'ять князів і три княгині з роду Кочубеїв. Першим був похований син будівельника церкви Віктора Павловича Кочубея - князь Василь Вікторович 1812-1850, який прожив всього 38 років. Камергер двору Його Величності (1845), дійсний статський радник. Він служив помічником опікуна Петербурзького учбового округу, а прославився як археолог і нумізмат, колекція монет якого (більше 700 штук) була однією з найбільших і найцінніших в Росії. Поряд похована його дружина княгиня Олена Павлівна (вроджена Бібікова) 1812-1888. Ці два масивні саркофаги зроблені з білого мармуру з тонким різьбленням на кришках. Привезені вони були спеціально з Італії. Тут же під мармуровою плитою в підлозі похована і їх дочка княжна Марія Василівна Дурново (вроджена Кочубей) 1848-1896. Глуху стіну склепу прикрашають дивовижної краси мозаїчні ікони невідомих майстрів.
    Також тут поховані власник Диканьки князь Сергій Вікторович 1820-1880; його дружина княгиня Софія Олександрівна (вроджена Бенкендорф) 1825-1875; їх син Леонтій Сергійович 1864-1865, який помер ще в дитинстві; наступний власник Диканьки - спадкоємець князь Василь Сергійович 1862-1911 - поручик Кавалергардського полку, адьютант великого князя Володимира Олександровича (1887-1890) і його єдиний син - князь Сергій Васильович 1884-1909 - корнет Кавалергардського полку (1909).
    Кожне поховання має свої відмінні риси, відрізняється конструкцією, кольором саркофагів та їх оздобленням. До пограбування усипальниці у 1919 і 1933 роках особливо виділялась позолота склепу. Розкіш, з якою були зроблені кочубеївські поховання, вражає й донині, адже вони не поступалися царським. Нині від тієї розкоші мало що залишилось. Здираючи золото зі склепів, і шукаючи його у саркофагах, осквернителі не гребували нічим. Мармурові плити було пошкоджено, а прикраси здерті. Віднині ми можемо тільки здогадуватись про розкіш цього поховання.


    Дзвіниця Миколаївської церкви. Фото 2011 р.

    Дзвіниця Миколаївської церкви. Фото В.А. Свєтлічного, кінець XIX ст.

    Але повернемося знову до самого храму.
    Унікальним являється іконостас храму з мореного дуба, виконаний українськими майстрами-умільцями, яких спеціально посилали на навчання до Італії. Вражає чудова тонка різьба по дереву, що обрамляє ікони, написані петербурзькими іконописцями.
    Також збереглася підлога викладена з мармурових плит сірого, білого та чорного кольорів і кіот над тим місцем, де поховані Василь і Олена Кочубеї, пам'ятник з чорного мармуру і меморіальна дошка на честь князя і княгині. Тут же стоять ікони святого Василя Великого та рівноапостольної цариці Олени. Вівтар з білого мармуру піднято на дві сходинки, а праворуч - з чорного мармуру на три сходинки підіймається те місце, де молилися Кочубеї.
    З глибини XVII ст. дійшов до нас і пеньок з дубовим хрестом у вівтарі, на якому було знайдено ікону святого Миколи-чудотворця, що була причиною започаткування ще тоді дерев'яної церкви. Ця чудотворна ікона приваблювала до себе численних віруючих, котрих не полишала надія на зцілення або кращу долю. Побувала тут колись і Марія Іванівна Гоголь-Яновська з Василівки, що знаходиться за тридцять верст від Диканьки. Засмучена горем від появи вже другої мертвонародженої дитини, у свої сімнадцять років вона не раз приходила сюди до образа Святого Миколи-угодника, вимолюючи життя і щасливу долю для майбутньої дитини. На честь цієї церкви та її чудотворної ікони і назвала вона новонародженого сина Миколою. Який згодом став великим письменником і часто відвідував Миколаївську церкву. За легендою, саме в ньому відспівували Панну з його повісті "Вій".
    Поряд з храмом розташована орігінальна кам'яна дзвіниця, споруджена за проектом архітектора Луїджі Руска, Будівництво її було розпочате трохи пізніше і завершене лише у 1827 році через фінансові труднощі. Вона представляє собою двоярусну муровану споруду, для якої спеціально було виготовлено два дзвони – вагою 2.5 та 8 пудів. В ясну погоду їх мелодійний переспів можна було почути навіть на околицях Полтави.

    …Після революції церква зазнала чимало горя і руйнувань, проте вистояла. У 30-х роках навколо неї вирубали ліс, зняли огорожу - мармурові стовпи з масивними чавунними ланцюгами, вивезли кам'яні плити мостової, викладеної для хресних ходів навколо церкви. У період громадянської війни і голоду 1932-1933 років були розграбовані князівські поховання в склепі під храмом. Церкву не раз закривали, але вона діяла. У важкі роки Великої Вітчизняної війни віруючі зібрали солідні кошти в фонд Перемоги, тут служилась спеціальна літургія: “…в помощь нашу и подаждь воинству нашему о Имени Твоем победити”.

    У 1963 році церкву закрили і невдовзі тут організували атеїстичний музей. А з 1985 року Миколаївська церква, як пам'ятник архітектури стала відділом державного історико-краєзнавчого музею. Під час цієї плутанини зникло багато церковного майна: ікони XVII-XVIII століть, хрести, свічники, старовинні книги та інші цінні реліквії. І лише у 1998 році храм був знов повернений віруючим. 16 липня 1989 року відбулося урочисте його відкриття та нове освячення.

    Древній пень, на якому колись відбулося диво явлення святого образу, і нині знаходиться у вівтарній частині храму. А сама чудотворна ікона святителя Миколая, як вважають сучасні історики-краєзнавці, зберігається у фондах Полтавської картинної галереї, але реставрації нібито вже не підлягає (!?).

    Біля дороги напроти Миколаївської церкви знаходиться дерев'яний вітряк. Колись в таких млинах мололи муку мешканці українських сіл.

    Взагалі, як Ви вже встигли помітити, Диканька оповита легендами і переказами. Тут переплітається реальне з неймовірним, минуле – з сучасним. На цій території створено регіональний ландшафтний парк "Диканський", на території якого знаходиться сім пам'яток природи, у тому числі загальнодержавного значення – урочище "Парасоцький ліс", "Кочубеївські дуби", "Бузковий гай", "Ялиновий гай" і "Пивоварські ставки". А яка тут гарна природа і чисте повітря.


    Кочубеївські дуби. Фото 2011 р.

    Кочубеївські дуби. Фото В.А. Свєтлічного, кінець XIX ст.


    Ліворуч від Миколаївської церкви на відстані 300 м по лісовій дорозі знаходиться природна пам'ятка, що охороняються Законом України з 1964 року - Кочубеївські дуби. Це все що залишилося від дубової алеї, яка прикрашала колись в'їзд до першої садиби Кочубеїв з боку Полтави і оспівана Олександром Пушкіним в поемі "Полтава". Від неї збереглися лише 4 велетеньські дерева (одне стоїть окремо, поряд з дорогою, неподалік лісницва) віком близько 800 років з діаметром стовбура 1,5-1,8 м і висотою 20-22 м. За легендою, біля одного з велетенських дубів з 14-аршинним обхватом (не зберігся), юна Марія (Мотря) Кочубей зустрічалася з Іваном Мазепою. Цей дуб так і називався в народі: дуб Марії або дуб Мазепи. Існує повір'я: якщо притиснутись до будь-якого з цих могутніх дерев, то можна й собі перейняти його здоров'я, міць та довголіття.

    Від кочубеївських дубів навпростець через ліс (метрів за 500) по лісовим стежкам можна дістатися до Пивоварських ставків і Бузкового гаю. Можливо це зробити по асфальтованій дорозі в обїзд, але це буде трохи довше. Назва цих ставків походить від пивоварного заводу Кочубея, який знаходився поруч. Воду з цих ставків використовували для приготування цього напою. Варто відмітити, що Кочубеївське пиво колись мало великий попит в царській Росії.





    Бузковий гай був закладений Віктором Павловичем Кочубеєм у 20-х роках XIX ст. в кар'єрі глибиною до 5 метрів, де колись добувалася глина для цегельного заводу. З того часу цей гай площею в 2 га став унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва. А в народі про цей гай існує така легенда:
    " ...Мав тоді ще граф Віктор Павлович Кочубей тринадцятеро дітей. Одна з його доньок Ганна захворіла. Не допомогали їй ні столичні розваги, ні європейські ліки, ані далекі подорожі. Порадили лікарі вразити її чим-небудь незвичайним. Ось і звелів багатий батько засадити вже непотрібну після закриття цегельного заводу велетенську яму бузком різних сортів, привезених із-за кордону, розбити тут алеї, поставити альтанки. І ось навесні привезли до гаю згасаючу Ганну. Щоб набратися в дорозі побільше вражень, відправили її з Петербурга окружним шляхом: спочатку до Москви залізницею, далі на пароплаві по Волзі та Каспійському морю, в кінній кареті через Кавказ, лагідні чорноморські хвилі, сонячний Крим, потім по Дніпру. Як і очікувалось, "Бузкова яма" справила неповторне враження. Змучена юна Ганна повеселіла, їй стало краще. Але відцвів бузок, відійшло й життя молодої дівчини. А "Бузкова яма" залишилась, щоб кожної весни наповнюватися неповторними пахощами і солов'їними мелодіями, щоб існуванням своїм зцілювати і звеселяти людей... "
    Нехай легенда залишається легендою, але ми її трохи підкорегуєм. У Віктора Павловича і його дружини Марії Василівни (вродженої Васильчикової) народилося дійсно 13 дітей, але подивимося, чи було на той час, коли був закладений Бузковий гай їх дійсно - 13. На жаль першонароджені діти вмирали в дуже ранньому віці (Олександр 1803-1808, Павло 1804-1807, Микола 1805-1811, Андрій 1807-1816, Катерина 1808-1809). Про Єлизавету і Олену немає ніяких відомостей. Тому на час закладки гаю в сім'ї було 6 - 8 дітей: Наталія 1800-1854, Лев (1810 - 1890), Василь (1812- 1850), Михайло (1816 - 1874), Сергій (1820 - 1880) майбутній статський радник і власник Диканьки, Ганна (1813 - 1827). От як раз про останню і розповідається в легенді. Існує ще один варіант легенди, що дівчина страждала від першого кохання, ну що ж можемо прийняти і його, але прийміть до уваги її вік.

    З того часу пройшло багато років. Не стало в цій місцині Кочубеїв. Заріс Бузковий гай, виродилися кущі бузку. Не стало більше того різноманіття фарб та минулої краси... Останні роки його дещо розчистили та навели трохи ладу: оновили доріжки, порозчищали чагарники, поставили лави. Але, все одно, побувавши тут вперше, я очікував побачити щось більш чарівніше та різномаїтніше ніж кущі звичайного (навіть не декоративного, різнокольорового) бузку. Невже, дійсно, не можливо відтворити той кочубеївський рай, а не тільки рекламувати саму його назву.
    Трохи нижче по дорозі від Бузкового гаю, на мальовничій південній околиці Диканьки, біля Пивоварських ставків, по обидва боки яких розкинулися знаменитий Бузковий гай та, посаджений у 1908-1910 роках на площі 4,5 га, Ялиновій гай, щороку в травні у дні, коли розквітає бузок, проводиться своєрідне свято "Пісні Бузкового гаю". Тут створена зона відпочинку, місце для народних гулянь та проведення різних свят.


    Сторінки <<  попередня наступна  >>

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України