Брама до садиби Кочубеїв (відновлені). Фото 2011 р.

    Брама до садиби Кочубеїв. Фото В.А. Светличного, конец XIX в.

    Якщо їхати прямо по дорозі, яка нас привела від Тріумфальної брами до повороту на Миколаївську церкву, то під'їдемо до місця, де саме розташовувалась родова садиба Кочубеїв. Так, так саме тільки місця. У свій час радянська влада так ненавиділа все, що було повязано з історією дворянства, що колишні садиби дворян або перетворювали у господарські приміщення або взагалі зносилися (мені соромно, що і досі на території Полтавського краю існують такі горе-пам'ятники нашої історії, до яких немає нікому справи). Так сталося і з родовим палацем Кочубеїв. Його взагалі більше не існує. І те, що чудом збереглося на вцілілих фотографіях, може тільки "блідо" відзеркалити всю велич і красу колишнього маєтку Кочубеїв. Не лишилося навіть фундаменту. Сам палац пограбували і спалили з метою запобігання поверненню цих багатств власникам під керівництвом комісарів самі диканські селяни. А колись цей чудовий архітектурно-природній ансамбль був одним з кращих садибно-паркових комплексів кінця XVIII - початку XIX століть. І досі привезені з різних кінців світу американські акації, англійські тополі та пірамідальні дуби-красені, де не де прикрашають ландшафт колишньої садиби Кочубеїв. На місці колишнього палацу тепер розташовані будинки селян з присадибними ділянками. Не існує і розкішного саду з його алеями та фонтанами. На його місці пустир, що заріс бурянами. А ставок замуляв і поріс осокою.


    Все, що залишилося від садиби Кочубеїв


    Палац Кочубеїв. Фото В.А. Свєтлічного, кінець XIX ст.

    Ставок і палац Кочубеїв. Фото В.А. Свєтлічного, кінець XIX ст.


    Кочубеївський став

    А колись ... після реабілітації Василя Леонтієвича Кочубея і повернення його роду майна цей рід збагатився. Його син Василь Васильович обирається полковником Полтавського козацького полку, а онук статський радник Павло Васильович Кочубей, отримавши по заповіту Диканьку, будує у 1780 році на місці дерев'яної Хрестовоздвиженської першу кам'яну Троїцьку церкву (про неї трохи пізніше).
    Саму ж князівську садибу, створивши тут чудовий природно-архітектурний ансамбль – найбільший на Полтавщині і один з кращих в Україні, започаткував Віктор Павлович Кочубей. Для будівництва садиби, так само як і Миколаївської церкви, про яку я розповідав раніше, він запросив свого гарного петербурзького друга, талановитого майстра Миколу Олександровича Львова. Першим витвором цього архітектора в Диканьці став Свято-Миколаївський храм. Львов був всебічно обдарованою людиною, захоплював сучасників глибокою ерудицією, широтою поглядів, невичерпною енергією. Він залишив після себе пам'ять не тільки як про видатного архітектора, але і як про відомого поета, мистецтвознавеця, музиканта, інженера-винахідника, майстра садово-паркового будівництва.
    Завдяки саме унікальності цієї садиби, красоти якої годі було шукати, та гостинності її господаря, в Диканьці побувало чимало відомих діячів вітчизняної та світової культури, а пам'ятки архітектури та деякі залишки садово-паркового мистецтва, що збереглись до наших днів, викликають великий інтерес.
    Побувала тут і всесвітньо відома художниця Марія Башкирцева, подорожуючи по Європі, Росії та Україні. Вона була вражена побаченим. По її спогадам: "За красою саду, парку, споруд Диканька може суперничати з віллами Боргезе і Доріа в Римі …"
    А хто як не сам Микола Васильович Гоголь навіки прославив Диканьку. Звідси й починається той чарівний і казковий малоросійський гоголівський край, що дав великому художнику слова силу й наснагу для творчості.

    Ось ми і підійшли ще до однієї памятки Диканьки Троїцької церкви (арх. М. Орлов). Знаходиться вона у центрі селища на вулиці Пушкіна, 14. Троїцька церква – пам'ятка архітектури, що також тісно пов'язана з творчістю Гоголя, який часто бував у ній і змалював у знаменитих "Вечорах на хуторі біля Диканьки" ("Ніч перед різдвом"). Як мовиться у народних легендах, стіни цього храму було майстерно розписано сільським ковалем Вакулою. Гоголь написав про це так: “Кузнец был богобоязливый человек и писал часто образа святых: и теперь еще можно найти в Т…цкой церкви его евангелиста Луку. Но торжеством его искусства была одна картина, намалеванная на стене церковной в правом притворе, в которой изобразил он святого Петра в день Страшного суда, с ключами в руках, изгонявшего из ада злого духа…” Ці рядки, починаючи з першого видання повісті в Санкт-Петербурзі в 1831 році, продовжують привертати увагу мільйонів читачів у всьому світі, які шукають межу між міфами і дійсністю в творчості М. В. Гоголя. Як стверджували старі люди, в Троїцькій церкві справді були яскраві картини із зображеннями святого Петра, євангеліста Луки і Страшного Суду. Ніхто цього не може зараз ні підтвердити, ні спростувати, однак у Диканьці поширене прізвище Вакуленко ...
    Нажаль, ці творіння Вакули до сьогоднішнього дня не збереглися. До речі, диканчани не забули земляка який прославив їхнє селище. У центрі Диканьки в міському саду у 1952 році Миколі Гоголю було встановлено памятник (ск. Л. Ільченко). Але повернемося знову до історії самої церкви.
    Споруджена вона була на місці дерев'яної Хрестовоздвиженської на кошти онука страченого гетьманом Іваном Мазепою генерального судді Запорізького війська Василя Кочубея, бунчукового товариша Полтавського козачого полку (1759) Павла Васильовича Кочубея, Полтавського подкоморія (1766-1772), надвірного радника (1774), а згодом статського радника. Диканьку Полтавської першої полкової сотні по заповіту батька він отримав у 1743 р. Мешкав тут з 1759 р. Помер 26 липня 1786 р.

    Навпроти, через балку, ще з часів Хмельниччини стояла інша дерев'яна церква - Іоанна Златоуста, біля якої на великій галявині серед суцільних лісів селилися козаки й посполиті, що втекли з-під ярма польської шляхти з Правобережної України. Вони були тут першими поселенцями, заснували слобідку, назва якої - Перчанка - збереглося до наших днів. Далі на вигоні височіла ще одна дерев'яна церква - Різдва Богородиці, а прямо посеред лісу, на околиці села, стояла знаменита Миколаївська, збудована ще в 70-х роках XVII століття (на той час теж дерев'яна). Отже, з Троїцького храму і розпочалося будівництво в Диканьці кам'яних культових споруд.


    Троїцька церква. Фото 2011 р.

    Троїцька церква. Фото 2011 р.

    Троїцька церква. Фото 2011 р.

    В плані - хрестоподібна, споруджена в стилі пізнього барокко. Округлі її кути оформлені пілястрами та прямокутними колонами, стіни оформлені великою кількістю ліпних прикрас і завершуються високими карнизами. Композиційно - це однобанна церква з чотирма напівбанями. Оригінальною особливістю цієї церкви було те, що на той час її підлога була вимощена чавунними плитами, під якими відкривались таємні ходи у диканські підземелля.
    Церква мала два таємних входи в підземелля: один з'єднувався з системою підземних ходів, виритих під поселенням для захисту від зовнішніх ворогів, другий вів до склепу під церквою біля правого кліросу, в якому у 1786 році був похований Павло Васильович Кочубей і його дружина Уляна Андріївна Безбородко дочка генерального судді (1742 - 24 березня 1777 р.) – сестра всесильного фаворита Катерини II графа О.А. Безбородька, чиїми руками фактично направлялася внутрішня і зовнішня політика царської Росії того часу.

    З західного боку храму у 1781 році була побудована двох'ярусна чотирикутна дзвіниця, значно нижча за церкву, з простим декором. Церковна територія була обнесена металевою огорожею, тут же знаходився цвинтар, на якому ще з часів попереднього існування, Хрестовоздвиженського, храму ховали місцеву знать. Як свідчать народні перекази, саме на цьому кладовищі (а не в селі Жуки) покоїться прах видатного козацького літописця Самійла Величка.

    Троїцька церква розташована в історичному центрі села, ходили до неї переважно козаки, а також багаті міщани, що мешкали неподалік. Найбільше парафіян збиралося тут у день Святої Трійці – тоді правився молебень в пам'ять "убієнних" в походах і боях диканських козаків, з ризниці виносилась велика чаша з чистого золота з написом "За упокой Павла Кочубея 1786 г.". Поряд було відкрито й церковно-парафіяльну школу, яка славилась високою успішністю, а відмінниці навчання отримували "за отличные успехи и благонравие" іменні "Святі Євангелії" з рук княгині Олени Костянтинівни Кочубей (приміщення школи спалено німцями в роки окупації ).

    У роки громадянської війни храм став ареною боротьби між прихильниками різних партій і течій, тут навіть сталося вбивство тодішнього дяка на прізвище Менглевский. А у 30-х роках навколо пам'ятника культури минулого малограмотні "активісти" і "будівельники щасливого майбутнього" зняли огорожу, вирубали дерева, розібрали до останньої цеглинки дзвіницю, а з самої церкви знесли баню, потім, розтягнули дзвони, іконостас , хрести та інші безцінні історичні та церковні реліквії. Слава Богу, хтось завбачливо ще в буремні революційні дні замурував і замаскував під чавунною підлогою вхід в склеп Кочубеїв ...

    До війни напівзруйновану церкву використовували як зерносховище, а після війни в ній довго господарювали торговці, оскільки тут розмістилися склади райспоживспілки. Коли ж почала завалюватися баня (бо церкву усі ці роки ніхто навіть не ремонтував), по суті вже руїни храму були залишені на поталу бур'янам.

    Долю відродження Троїцького храму вирішило відродження Гоголівських місць в Україні до 175-го ювілею письменника, який припадав на 1984 рік. Тоді відновили родовий маєток класика в с. Гоголеве (колишня Василівка) Шишацького району і відкрили музей-заповідник.
    Також було передбачено відновлення Диканському храму - як пам'ятки, увічненого великим письменником у своєму знаменитому творі. Але через відсутність хоч якихось креслень або хоча б зображення зовнішнього вигляду святині проектні організації у титульні списки відновлення Троїцьку церкву так і не внесли. Проте Київський інститут "Укрпроектреставрація" на основі поштової листівки (!) Розробив необхідну документацію, і восени того ж 1984 року біля церкви вперше з'явилися робітники-реставратори Полтавського ділянки Чернігівської спеціалізованої науково-реставраційної виробничої майстерні. Вони вирубали бур'яни і чагарники всередині і навколо руїни, зняли з притулів іржаве залізо. Повільно, з тривалими і частими зупинками, долаючи фінансові труднощі, відроджувався храм. У його відновлення і ремонті взяли участь багато диканчан.

    Кожен рік віхи цього воістину всенародного відновлення фіксувалися на фотоплівку, і зараз ці унікальні знімки зберігаються у Диканському державному історико-краєзнавчому музеї. Там, до речі, експонується також та унікальна поштова листівка 1902 року, завдяки зображенню на якій Диканська святиня була відроджена майже в первинному вигляді, а ще - дореволюційні фотографії склепу під церквою з похованням засновника культового пам'ятника П. В. Кочубея та унікальна залізна скриня ручної роботи XVIII століття, яка служила скарбницею у цьому храмі. За переказами, цю скриню прикрашав все той же гоголівський персонаж - коваль Вакула.

    Відновлення храму велося майже десять років. Відроджена Свято-Троїцька церква відкрилася і була заново освячена на Великдень у травні 1993 року. Отака сумна і в одночас цікава історія цього старовинного храму.


    Вулиця Диканьки. Фото В.А. Свєтлічного, кінець XIX ст.

    Пошта Кочубея у Диканьці. Фото В.А. Свєтлічного, кінець XIX ст.

    Нарешті ми в центрі самої Диканьки. Тут також не мало цікавинок. У оздобленій мозаїчним орнаментом білій двоповерховій будівлі по вулиці Леніна, 68 розташувався Диканський історико-краєзнавчий музей імені Д.М. Гармаша.
    Музей було створено 1959 року з ініціативи педагогічного колективу Диканьскої середньої школи. Багато сил, енергії, часу віддав його організації вчитель історії Т.А. Перцюк, чий труд на ниві історико-краєзнавчої та пошукової роботи був відзначений ордером "Знак Пошани".
    Спочатку музей діяв на громадянських засадах, 1967 року йому було присвоєно звання народного, а з грудня 1978 року музей став державним.
    Тут представлено понад 7600 експонатів, за кожним з яких – копіткі пошуки музейних працівників та місцевих ентузіастів, наукові дослідження.
    У дев'яти залах музею розміщені матеріали з археології, етнографії, історії, культури. Вони знайомлять з далеким минулим Диканьки сіл району. Про історію краю за часів радянської влади, подвиги диканьчан у роки Великої Вітчизняної війни, зміни, що сталися у повоєнні роки, про нинішній час.

    Знаходячись у центрі селища не можна не оминути Меморіальний комплекс на площі Слави. 7255 уродженців Диканського району пішли на фронт, близько 4200 із них полягли у боротьбі з фашизмом. Вірні сини та дочки народу заплатили своїм життям за Перемогу, а їх імена занесені до Книги пам’яті України (том 4-Полтавська область) та викарбувані на обелісках біля Вічного вогню у Диканьці та по центрах сільських рад району. Шість уродженців району за мужність і відвагу удостоєні звання Героя Радянського Союзу: С.Ю. Войтенко, І.І. Даценко, М.К. Терещенко, П.П. Гордієнко, І.І. Спичак, Г.Є. Гапон.

    В центрі селища Диканька в парку імені М.В.Гоголя розташована братська могила жертв фашизму. Тут поховано 11 радянських громадян, які були розстріляні фашистами в 1941-1943 роках. У 1957 р. на могилі встановлена вертикальна стела з граніту і пам’ятний напис.


    25 вересня 1941 року, упередивши запланований наступ гітлерівців на Диканьку, дивізіон «катюш» дав залп по угрупуванню німецько-фашистських військ, зосередженому перед атакою в урочищі Переруб поблизу Диканьки. За 10 секунд було випущено 192 снаряди. Це був один із перших в Україні залпів прославлених «Катюш». Сьогодні на місці спостережного пункту штабу 4-го гвардійського мінометного полку під командуванням майора Несторенка О.І. стоїть пам’ятний знак. У 1973 році в центрі Диканьки, на постаменті було встановлено ракетну установку „Катюша”, військова автомашина БМ-13 з ракетним мінометом. У 2009 році пам’ятник бойовій машині було відреставровано.

    Є у Диканці пам’ятне скорботне місце. Тут, у Дзюбиному Яру, німці розстріляли близько 300 радянських громадян, залишених для підпільної роботи сільських активістів, мирних жителів і військовополонених. Біля Дзюбиного Яру встановлено знак, на якому викарбувано: «В пам’ять радянських громадян, розстріляних на цьому місці німецько-фашистськими окупантами в роки Великої Вітчизняної війни».

    Також може Вас зацікавити підземний чернечий скит (XVII ст.) у 5 кілометрах від Диканьки, що складається з 8 печер.

    От і скінчилася наша невеличка подорож по уславленій Диканці. У ній я намагався коротко, але як найбільш повно розповісти Вам про історію цього неймовірно гарного краю, про його людей і події. Більше інформації Ви можете знайти на вказаних нижче сайтах. Дякую Вам за увагу!

    Автор сайту. Травень 2011 р.

  • Дуже вдячний настоятелеві Свято-Троїцької церкви за дозвіл провести зйомку усередині храму
  • Нажаль дозвіл на зйомку усередині Свято-Миколаївського храму не отримав
  • Рекомендую відвідати сайт Туристична Диканщина запрошує
  • Диканський історико-краєзнавчий музей ім. Д.М.Гармаша, вул. Леніна, 68 (центр), Тел. (05351) 9-15-96 (послуги екскурсовода. сувенірна продукція).
  • При підготовці статті використані матеріали з сайтів: Диканька та Українська Православна Церква. Полтавська єпархія

    Додаткова інформація для туристів:

  • Для автомобілістів: від Полтави 40 хвилин їзди (59 км). Траса Полтава - Зіньків Н-12. Покриття непогане (асфальт). По Диканьці покриття доріг по маршруту - асфальт (на схемі червоним кольором), жовтим - грунтове покриття або щебінка (у окремих місцях бетонні плити).
  • Для пішоходів: До Диканьки від АС-3 (Полтава, вул. Зіньківська) через кожні півгодини убік Діканьки йде автобус. Назад до Полтави - можна вийти на трасу і сісти на будь-який попутний транспорт. Траса жвава. Або автобусом з автостанції, яка розташована в центрі Диканьки.

  • Вдалої поїздки!
    Сторінки <<  попередня  наступна  >>
    1 2 3

Наші друзі :

Українська-Мегашара.нет - портал для всієї України